У Троянові стрільці зустріли Грицана привітно, але перше запитання було таким несподіваним, що він аж розгубився:

— То правда, що з Італії на поміч нам ідуть українці-полонені? Чи то тільки чутки?

— Правда! — збрехав Ярослав.

Йому було неприємно за цю оману, але розумів, що зараз вона необхідна, що здатна на якийсь час підтримати дух людський. А добрий настрій збадьорює душу й зміцнює тіло. Ні, не треба бідкатись! Адже лікар нерідко також каже хворому неправду, і хворий одужує.

Розшукавши штаб корпусу, Грицан вручив Вольфу пакет од Тарнавського. Той довго читав і довго роздумував. Нарешті туго видобув слово:

— Що ж, Брацлавщина — то Брацлавщина.

— Яка потрібна від мене поміч?

— А чим ви, отамане, спроможні допомогти? Ліками? Зброєю? Продовольством? — питав, наче забивав цвяхи.

— Хоча б морально…

— ідіть між стрільців…

— Якою сотнею командує Вайда?

— Отою, що на околиці Троянова…

— Тоді добре, піду до нього.

Грицан прочалапав по багнистих плесах метрів сто, як почув за спиною знайомий голос:

— Привіт!

Грицан вмить озирнувся. Звичайно, Вайда! Ну й прекрасно! Буде легше. Принаймні є бодай одна знайома душа.

— Привіт! — втішно простяг руку.

— Ти яким чином тут? Послали, чи що?

— Послали…

При стрільцях він не міг признатися, чому його відряджено саме в Троянів. Розповів пізніше, коли Вайда повів його перекусити і коли залишилися на самоті.

— Брацлавщина — то Брацлавщина, — як і Вольф, знизав плечима Вайда. — Нема ніякої різниці. А щодо агітації троянівців у Галицьку Армію, то… Щиро — не завдавай собі клопотів. Безнадійно. Ми без тебе агітували. П’ятеро, здається, записалися, взяли пайок, а на ранок — мов корова язиком злизала.

— Та я не дуже поривався агітувати… — доїдаючи черству шкуринку, відкрився Грицан. — Чужих у чужу армію? Сміх! Вони ж самі за себе не хочуть повоювати…

— Ну, тоді ще по чарці…

— Мені ж треба до Вольфа… до командування корпусу.

— Тоді — за командування! — підморгнув Вайда. — Тебе послав Тарнавський, отже, командування — це ти. А те, як ти кажеш, командування саме без чарки не їсть…

— Хіба по одній ще…

— Де ночувати думаєш?

— Не знаю.

— В такому разі беру до себе.

Підняти корпус на ноги, зрушити з місця — виявилося справою нелегкою: стрільці вже прижилися в Троянові, облінилися, обайдужіли, дехто навіть пристав у прийми. Ніхто нікуди не хотів іти — хіба в Галичину, але в Галичині порядкував Галлер. Не допомагали ні погрози, що потраплять в полон до більшовиків, ні вмовляння.

Аж через дві доби після довгих дебатів злагодилися врешті в дорогу. Покидали Троянів уранці. Хто на підводах, хто пішки. Було холодно й непривітно. Дерева обсів іней, біліла трава, в’яла. Грицан їхав на підводі у голові колони разом з Вайдою.

— Жи-и-иттє…— тягнув під ніс вусатий стрілець, який правив кіньми. — Видно, не доїдемо додому…

Він нервував Грицана: надто багато говорить. Безперестанку. Такий балакучий, що замордовує. Перше його слово було:

— Я Галайда, Пилип…

— То й славно! — всміхнувся Ярослав, а тепер — хоч з воза злазь. Жити не дає. Доконує.

— Що ж, старшинам добре, — торочить тихо Галайда, — а ти, бідний чоловіче, терпи…

— Та годі розумувати і плакати! — врешті-решт розізлився Ярослав і так само злісно, але трафаретно промимрив: — Ми ж з вами борці за волю… України.

— А де та воля? — бунтувався Галайда. — На заході — поляки, на півночі — більшовики, на Дністрі — румуни, перед нами — денікінці,— чотирикутник смерті, а не воля.

«Є ще один чотирикутник, — подумав Ярослав. — Тиф». Але не хотів про це зараз нагадувати.

— Куди ж тепер? — питався Галайда.

— Замовкни! — врешті не стерпів і Вайда. — Бо зараз кляпом писок заткну!

Але вусатий галичанин не вгавав:

— То де, панове золотенькі, наш порятунок — у полоні чи в землі? І хто нас візьме — Ленін, Денікін чи Петлюра?

— Скажу в Брацлаві,— Грицан змусив-таки його замовкнути. — А поки що дай подумати, як туди добратися.

Він пересів на коня, що плівся коло воза, й подався шукати полковника Вольфа; ні в якому разі не можна було йти через Вінницю — розбіжаться… В Калинівці, від імені Тарнавського, Грицан наказав Вольфу зупинити колону — немовби на перепочинок… Відразу схаменувся, та було вже пізно: біля Калинівки починається Чорний ліс… Торік там аж кишіло більшовицькими партизанськими загонами, що вимолочували петлюрівців… Може, й зараз?.. На роздуми не мав часу. Разом з Вольфом зважили становище. Грицан наполіг повернути на Липовець — лише в такий спосіб можна врятувати корпус від розброду.

— Все, — підвівшись із-за столу, підсумував Грицан. — Рушаємо! До Брацлава — тільки через Липовець й Іллінці!

— Але ж далеко, — Вольф задумано покусував губи. — Може, всіх півтораста кілометрів…

— Перепрошую, — г спохмурнів Грицан, — але накази головного командувача Галицької Армії не обговорюються…

І Грицан знову їхав на підводі Вайди. Через два дні, під вечір, колона нарешті дотеліпалася до Немирова. Мрячило. Забудоване на пагорку, оточене з трьох боків ставками, що їх порозкидала річка Мірка, місто, неподалік якого існувало ще скіфське поселення, нині неначе підставляло себе негоді. Грицан роздивлявся довкруж, і серце стискав біль: місто славних імен… Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, уманський полковник Іван Ганжа… Місто побратимів Устима Кармалюка. Яким воно зараз виглядало нещасним, злиденним, запущеним.

До Брацлава залишалося два десятки кілометрів, і Грицан, порадившись з Вольфом, розпорядився не зупинятись. За всяку ціну добратися. За всяку ціну!

І вони добралися…

Вранці найперше, на що наткнувся Ярослав, — тиф. У лікарні бракувало навіть соломи, щоб міняти під хворими. Тягнули до Ярослава, здавалось, безкості руки й благали:

— Води…

— Чаю…

— Одіяла…

— Соломи…

«Жах! — не витримав Ярослав і вискочив надвір. — Це викінчений жах! Я не витримаю! Я збожеволію!.. Так, так, треба повертатися до Вінниці — я своє завдання виконав».

Так, виконав. Навіть Вайді не признався, що Тарнавський має намір кинути корпус проти денікінців. Вважав, буде ліпше, якщо ніхто нічого не знатиме. Зрештою, не він посилає стрільців у бій… Хай відповідають ті, хто повинен відповідати! Попрощавшись з командуванням корпусу, з Вольфом, Вайдою, Грицан подався підводою до Королівки, де була залізнична станція, аби сісти в перший-ліпший поїзд з Гайсина до Вінниці. Колія була порожня. Якийсь випадковий залізничник сказав йому, що на вокзалі ждуть поїзда хворі на тиф галичани, ховаються там від холоду. Йдіть, мовляв, може, знайомого зустрінете. Ярослав, не роздумуючи, метнувся до облупленого будиночка, одчинив двері. Дійсно, на лавках, попід стіни, на долівці — густо людей. І все чоловіки, і все галицькі стрільці. Не звиклий до випадкових знайомств, Ярослав, однак, на цей раз бадьоро вигукнув:

— Добрий день, краяни!

Йому ніхто не відповів.

— Добрий день!

Мовчать. Сидять і мовчать.

Люди!!!

Всі були мертвими… Нажаханий, Ярослав вискочив з будинку, довго ходив, довго не міг заспокоїтися. Не заспокоївся і в поїзді. Стовпів у набитому людьми тамбурі, курив. По шибі сік дощ. Під затьмареним хмарами небом — журавлиний ключ. Летіли у вирій журавлі й за обрієм зникли… «Чути «кру, кру, кру», в чужині умру…» Господи, не закривай передо мною могил батьків наших, щоб я міг черпати з них силу!

Грузька дорога. Безконечно довга, як хвороба. І глибокі калабані. Низькі сірі хмари, холодний вогкий вітер і голі в імлі поля. З почорнілої стерні здіймається тьма чорного вороння. Каркає і каркає. Шукає поживи. А Вайда веде свою сотню. Сотню… Яка то сотня, — корчиться йому в голові,— якщо з сотні лишилось сімнадцять! Сунуть, сунуть в останню безодню, сунуть, як марево…

«Це ж нелюдом треба бути, щоб нас посилати на фронт, — Антонові бракує слів на прокляття. — А може, й нелюд цього не зробив би…»