Нестерпно пекло сонце. Повітря розімліле, вдушливе. Спека. Жовтогарячі соняхи в’янули, в’янули й люди, в’янули й коні. Дорога вилась поміж хлібів, садків, горбів, з яких виступали кам’яні брили. І — тиша. Якась дивна глуха тиша. Може, й не така вже глуха, бо на війні не буває глухого затишшя. Але на цей раз була саме ця якась глуха тиша, може, тому, що потомлені люди йшли чи їхали на возах потомлено й німотно, навіть коні не форкали. Лиш сутужно скрипіли колеса, наче в той спосіб жалілися, що покидають отчу землю.

Таня трималася за ручку воза, на якому лежали поранені,— вона трималася за одну, а Вайда — за другу. Оксана плелася позаду, похнюплена і згорблена. На придоріжжі тополя тривожно шепотіла листям, наче в її житті щось мало змінитися. А може, відчула, що дні її потихеньку таки конають? Бо вже осінь не за горами, бо вже сумніє довколишність, мов украй зістаріла людина, котра пригадує, що ось-ось дихне останній раз.

Зате на лугах справжній бал квітів — дзвоники, півники, гвоздики… І невеликі кущики цариці літнього балу — троянди. Але в них теж зачало жовтіти листячко…

«Отут би Івана Купала святкувати, — подумала Оксана. — Збирати Іванової ночі квіти, водити з піснями хороводи навколо багать… Але! Одумайся, дівче! В таку лиху годину дурне таке лізе тобі в голову!..»

Та хоча заперечила собі, проте особливої трагедії для себе не вбачала в тому, що переходить Збруч. Вона ж не галичанка. І цей перехід Збруча наближає її додому, адже назад вороття нема. Вона знов подумала про свято Івана Купала. Їй спом’янулось одне таке свято в рідній Кодні — над річкою, біля мосту через Коденку. Вона його добре пам’ятає. Але в ту ніч не зірвала вогненного цвіту папороті… Не зірвала. То чи зірве коли-небудь? Чи не краще повернутись до батьківського дому й в спокої, тиші домучувати свої дні? Не треба ж себе завчасу пхати в могилу… Хіба мало на світі одиноких? Живуть же якось. А там — мати, сестри.

Правда, порив її думок стримував Ярослав. Вона вірила в диво — а раптом доля пошле їй його, і вони житимуть разом. Їй так добре з ним. Вони могли б разом спокійно поселитися в Кодні, там така краса: річка, луки, цілюще повітря й далеко від біди.

Хоч би з ним зараз нічого не сталося у Львові. Ці поляки геть-чисто ненормальні.

— Оксано! — Таня відриває руку від вичовганої ручиці, зупиняється. — Як там у вас, на тій Україні?

— Як і у вас… — знизує плечима. — Люди як люди.

— Незвично все-таки, — зітхнула дівчина. — Звичайно, люди як люди, але і звичаї не ті, і хата не своя — чужина все-таки, чужина… Не гнівайся, що я так кажу.

— Чого ж мені гніватись! Правду кажеш — тобі чужина.

Попереду була чужина, а позаду — дими та мряка.

Проте в Таниній душі теплилася надія: а може, щось зміниться?

— Можливо, щось зміниться, — відкрилася перед Антоном. — Як ти міркуєш? Навіть татари вічно не панували, навіть німці покинули Україну…

— Бо їх вигнали!

— А турки?

— Ну, чого ти мене мучиш? — не витримав завжди спокійний Вайда. — Ну, зміниться… Перезимуємо там у них, на тій Україні, а весною повернемося додому…

Повів очима по безконечній валці підвід. Був спечний літній день, і п’ять патронів на стрільця… На Збручі безтурботно гойдалися ніжно-сумні білі лілеї.

Обози, обози, обози…

Коли підвода, за яку трималися Таня і Антон, наблизилася до мосту, звідкись, з обочини розтовченої дороги, підбіг стрункий циганкуватий юнак. Пішов поруч з Вайдою.

— Я Петрусь Дударик! — по-дитячому наївно, але якось гордовито представився, ніби був генералом. А на верхній губі лиш висипалися чорняві волосинки.

— То й що? — всміхнувся Вайда, не без цікавості розглядаючи хлопця: хлопець як хлопець, може, дещо затендітний для села, а чи бережуть його, бо руки не хліборобські, щось у них делікатне, слабке, і надто довгі, дещо аж блідуваті пальці.

— Візьміть з собою.

— Куди?

— У похід, — цілком серйозно говорив юнак, благально дивлячись Антонові в очі.

— Скільки ж тобі?

— Сімнадцять, — сказав так, ніби йому було щонайменше двадцять сім.

— Що ж ти вмієш?

— Співати… — і знову цілковита серйозність в каруватих очах і той же благальний погляд.

Він явно потішав Вайду, та Антон враз стримав себе. Насміхатися над хлопцем було б цілковитим знущанням. І хоча хлопець був босоніж, а холоші вище кісток, і хоча виглядав якось кумедно з тією своєю довгою чуприною, і хоча для свого віку говорив майже по-дитячому, та з дитячості цієї вибризкувала сама щирість і чистота — дитя природи. Саме тому, що це було дитя природи, Антонові стало його жаль, і він сказав дуже серйозно і, здавалося переконливо:

— Це вельми похвально й приємно, що ти вмієш співати, але на війні, дорогий мій, треба вміти стріляти.

— Те-е-е! — протягнув, не сконфузившись, якось зневажливо Дударик. — Стріляти і пса можна навчити. А ось співати… — на хвилину замріяно замовк. — Співати не кожен може. Візьміть, бо все одно як не до вас, то до когось іншого пристану.

— І нащо воно тобі? Хіба зле вдома?

— Ні, не зле.

— То чого ж ти?

— Якби я знав… візьміть.

Неподалеку вибухнув снаряд, і Петрусь здригнувся — він тільки здригнувся, але не злякався. Антон подумав: попросили його, аби заспівав? Ні! То було б наругою.

— Що ж, ходи, потім заспіваєш.

— Дякую. Я відразу запримітив, що ви добрий, — добросердно говорив хлопець. — Тому саме до вас і звернувся.

Вайда промовчав. Він не любив, коли йому лестили, а помимо того, нарешті і їхня підвода сягла моста, по обидва боки якого просто в одежі бабралися стрільці, освіжаючись бодай у такий спосіб.

— Наша сучасна Лета, — замислено промовив Вайда. — На ріках вавілонських, там ми сиділи і плакали…

Його не розуміли. Ті, хто слухав, не знали грецьких міфів, — у підземному царстві мертвих протікає Лета, ковток води з неї — і забуваєш землю, і життя на тій землі, і тебе нема… Та Антон не збирався нікому пояснювати, що таке Лета, що таке плач на ріках вавілонських, бо зараз горло здушував камінь-клубок, і Антон навіть якщо й хотів би, то слово не прокололо б того клубка. Посередині мосту він зупинився, аби ще раз оглянутися, попрощатись з Галичиною. Несподівано зупинилися й коні, наче хотіли спробувати дошки під копитами.

— Вперед! — хтось розлютовано гаркнув Вайді в потилицю. — Не затримуйся! Вперед!

Однак йому важко було переступити цей поріг-міст, але він змушений. І він переступив-таки, і вже на тому боці ріки зупинився, пустився ручиці й став на обочині.

На окопах, на вирвах од снарядів — рідкі житні колоски. Через поля тягнувся кільчастий колючий дріт — сліди недавніх російсько-австрійських боїв.

А обози сунули, і люди — похмурі й втомлені, зів’ялі, похилені. Ті, що купалися, наздогнали своїх, а в ріку кидалися все нові й нові. Аж кишіло у воді.

«Прощай, земле Галицька…»

Дикі думки вирували в Антоновій душі: що ж то буде за армія без території? Звичайно, клич Петлюри «Через Київ веде дорога на Львів», може, й мав якийсь сенс, однак же все те було таке фальшиве, що Вайда в нього не вірив. Поляки тиснуть, румуни тиснуть, більшовики — в Проскурові, а Петлюра обіцяє Львів через Київ. Розуміє Антон: за Збручем українська земля, проте серце казало, що вона не те що чужа, що тут пахне катастрофою. Адже йшли голі, босі, голодні, обезсилені. Не вірив ще й тому, що занадто багато було в Петрушевича віри в Антанту, — той вірив в Антанту, а та подарувала Галичину полякам. Сліпота!

«Ну що ж, так і буде — перейдемо, поволочимося, — думав Антон. — А круки матимуть поживу».

З похнюпленою головою він наздогнав свою підводу й Таню, мовчки, не соромлячись сторонніх, поклав на талію дівчини нескалічену руку, ласкаво обняв свою любов — таку тоненьку, як тростина, з маленькими, майже непомітними грудьми. І таку добру. Вони йшли в парі, їм довго йти в парі… до білої берізки.

— Мені легко з тобою, — прошепотіла дівчина, глянула світлими, ще дитячими оченятами й потерлася щокою об його плече. — Я без тебе пропала б…