— Так, ти став злим…
— Не забувай, що після того, як я працював у науковому товаристві імені Шевченка, змінив шкіру — самописку на погони лейтенанта нашої рідної австрійської армії…
Нараз Ярослав різко зупинився, різко схопив Боговика за руку і майже закричав:
— Куди ти мене ведеш?
— До свого помешкання, — знизав плечима.
Грицан ледь не заволав: ти мешкаєш в одному домі зі Стасею? Чи із самою Стасею? Ні, Ярослав не помилився: саме тут Стася жила до заміжжя. Але ж вона, знав, виїхала до Жовкви. Чи сидить у Львові? Він нічого не розумів…
— Коли в серпні я повернувся до Львова, то, щоб не шукати довго помешкання, пішов до старих знайомих, — пояснив Боговик, так і не збагнувши, чому Ярослав перелякався.
— Треба було прийти до мене… — поволі напруга спала з лиця Грицана: якби Стася жила тут, Ростик сказав би.
— Я приїхав уночі, а стара прийняла радо.
«Значить, Стасі нема, — Ярослав полегшено видихнув з грудей сперте повітря. — Ну, слава Богу… А то була б небажана зустріч. Отже, все правильно. Стася в Жовкві».
— А пам’ятаєш, — весело заговорив Ростик, — у цій хаті ми справляли твої заручини… Чи забув?
Забув… Нічого він не забув! Ось коридор-тунель, ось ветхі двері, коло яких вони зі Стасею простоювали довго-довго, обіймаючись та націловуючись. А вітер шарпав їх, одчиняв, хитав скрипливими, ніби говорив Ярославу: для тебе я одчиняю, бери свою любку та й іди. Ну — йди, йди, йди!.. Грицан люто озирнув ті двері й скреготнув зубами. Не треба! Не треба згадувати…
— Ти щось сказав? — зупинився Ростик.
— Ні, нічого…
Вони піднялися на другий поверх. Ярослав чув, як б’є кров у скроні. Здавалося, зараз появиться Стася у сірому своєму светрі, що так щільно облягав її пишні груди. Невже він іще кохав її? Навряд! Просто в душі його Стася зоставила рани-сліди. Адже він так обожнював її. Він знав до неї лише одну жінку. І то не з розпусти. Він тоді закохався. Це було в Тернополі, і він закохався з першого погляду.
— Роздягайся, — сказав Боговик. — Впізнаєш?
— Впізнаю… — пересохло промовив.
Обстановка була така ж, як і при Стасі,— трохи кололо в серце. Тут гарно було прожито не один день. Та відразу ж Ярослав розсудливо подумав, що господиня завше тримала у цій кімнаті квартирантів і нічого не міняла: ліжко, круглий стіл, стілець, шафа для одежі,— таких кімнат — однотипних, однаково мебльованих — було ще три. Може, вони жили не в цій?..
XIII
Колесо крутилося… Делегація Петрушевича, всупереч глузду, вела переговори з австрійським урядом про передачу влади у Східній Галичині в руки українців, — переговори зупинилися на тому, що намісником Галичини стане українець і тоді прийме від Гуйна владу…
Безплідний тиждень…
Сліпий бачив: теперішньої Австрії більше не існує. А делегація Петрушевича вперто була задивлена на Відень, — без Відня — ані кроку! Фатум якийсь!
А тим часом, двадцять восьмого жовтня, в Кракові відбулася нарада польських парламентських послів, що входили до соціалістичної, людової і вшехпольської партій. Було створено Польську ліквідаційну комісію. Вона й оголосила, що ціла Галичина (Східна і Західна) належить до польської держави, отже, всі державні, крайові і громадські уряди на цій території також підлягають польській державі…
І польський уряд у Варшаві готувався перейняти в Галичині адміністрацію, звернувшись до австрійського, щоб створив міжнародну комісію, яка б передала Польщі адміністрацію і австрійські польські полки.
У свою чергу Національна Рада устами Костя Левицького заявила: Польська ліквідаційна комісія вдерлася в суверенні справи української держави, створеної волею українського народу з усіх українських земель Австро-Угорщини; визнати український легіон Січових стрільців за основу української збройної сили; всі українські полки, які були в складі цісарсько-королівської армії, підлягають наказному органові Національної Ради…
Варшава. Для Галичини — окремий комісар, князь Чор-торийський. Осідок комісаріату — Львів…
XIV
Карколомно розпадалася Австрія, і львівський вокзал нагадував ярмарок: різні мундири, різні одяги, різні лиця, але!., сморід один… Мурашник. Так, напевне, розбігаються щури з корабля.
— Ось вона — держава… — єхидно зауважив Грицан. — Коли вони з Боговиком наступного дня знову прийшли сюди. — За кого ж ці люди — за Галичину, Польщу, Австрію?
— Кожен рве до своєї домівки…
Вони протиснулися на перон. Відразу ж прибув чернівецький поїзд, — Вітовський не приїхав…
— Послухай, — розсудливо заговорив Ярослав, — ми зустрічаємо потяги так, ніби це мирний час: узяв квиток, сів, спокійненько добрався до Львова. Смішно! Поглянь, що робиться довкруж! Треба безперестанку чергувати на пероні. Я чергую — ти відпочиваєш, ти чергуєш — я відпочиваю. Не спати, розуміється, а сидіти коло одного з виходів.
— Маєш рацію, — відразу погодився Боговик.
— А тепер ще закуримо собі й будемо нудьгувати; понудьгуємо — знов покуримо… — Ярослав розсміявся з власного дотепу. — Щоб оцінити, друже, мужчину, треба побачити його з жінкою, не важно, з чужою чи із своєю.
— Важко збагнути твою думку.
— Думка? Справжній мужчина — вірний ідеї, справжня жінка — сім'ї. Справжня жінка любить силу мужчини, бо знає слабість сильного… А все зводиться до того, про що так добре сказав Байрон: біда в тому, що не можна жити без жінок, ані з ними.
— А ти знаєш, що Вітовський мав ступінь кадета і що його після процесу Коцка понизили до підстаршини, лиш з початком війни відновили у званні?
— Чому ж би я не знав! — І Грицан голосно чмихнув. — Хм! Не знав… Якби люди відали, скільки знає Ярослав Грицан! Якби… Але тут на перешкоді його щира, відверта душа, і люди з ним запанібрата. Кожний пропускає його улюблену фразу повз вуха. А жаль! Варто б її прожувати: «Мені абсолютно байдуже, що думає про мене хтось, мені найважливіше, що думаю про когось я». Він з ними поводиться просто, а вони його вважають за простачка. Славко та Славко… Свята наївність!
— Руки вгору! — рявкнуло Грицану в потилицю, і чиясь тверда рука стиснула, мов кліщами, плече.
Це тривало лічені секунди, але це було так несподівано, та ще при гострому неврозі Грицана, що той аж підскочив. Рвучко вирвався. Обернувся.
— Ти? — витріщив очі, впізнавши Вітовського. — Ми ж тебе висліджуємо так ретельно, як шпигуна.
Щось подібне пробурмотів під ніс і Боговик, — Вітовський обох їх застукав зненацька.
— Ні, звідки ти? — не терпілось Ярославу.
— Кажи ж! — наполягав Боговик.
А Вітовський все посміхався в акуратно підстрижені світло-каштанові вуса. І обіймав розчулено обох.
— Я зайшов іншими дверима… Спершу треба було збоку глянути на перон, а тоді вже ступати.
— А де ти так довго пропадав? — не вгавав Ростик. — Ми так тебе чекали… Весь коньяк у рестораціях повипивали…
— Це мене в твоєму рідному Галичі польські легіонери затримали, — весело мовив Дмитро.
— А ти схуд, — зауважив Боговик.
— Не всі ж такі, як ти, — і поплескав Ростислава по плечу, як можна плескати стіну. — Ну, що у вас?
— Держава! — з сарказмом кинув Грицан.
— Пробач, — зігнав з лиця посмішку Вітовський, — жарти люблю, але про серйозні речі люблю говорити серйозно.
— Хіба ти не чув, що Петрушевич проголосив державу? — і собі настовбурчився Грицан.
— Чув.
— То що ж?..
— Хлопці, ціхо-ціхо! — коротко замахав виставленими вперед долонями Боговик. — Віцко, ти голоден? То найперше, бо ніякі державні справи на порожній живіт не вирішуються.
— Я ситий, хіба… пива.
— Годиться!
І Ростик першим почимчикував перевальцем до першого ж шинку на Городоцькій. Замовив три кухлі. Стали обік, аби ніхто не чув їхньої розмови.
— Так… — обтер обпінені губи Ростик. — Інформувати буду я. Військовий комітет утворено задля того, аби зробити переворот і взяти владу в руки військових. Дійшли згоди, що найавторитетніша особа серед наших старшин — ти. Отже, й вирішили тебе покликати, щоби ти очолив його.
