Під мелодію дзвонів грамоту й універсал зачитують глашатаї з усіх чотирьох сторін площі. Як тільки закінчили, всі — «слава!», відтак архієпископом Агапитом правиться благоденственний молебень з проголошенням многоліття українському народові і вічної пам’яті тим, що загинули…

Потім війська і делегації зі співами, під звуки оркестрів рушили по Володимирській до міського театру, де мав розпочати роботу Трудовий конгрес. Біля театру трапилось непередбачене: один з членів конгресу, забравшись на балкон, несподівано повідомив, що… відкриття відбудеться завтра.

Юрби народу поволі почали розходитися. Лиш іней висів на замерзлих деревах. Кажуть, густий іней — на врожай.

А чи так?

«Вмираю за правду і народ, — сплюнув Грицан. — Хто це сказав? Звідки ці слова? А може, це якраз ті слова, які треба казати? Які повинні бути еталоном життя?»

А мороз дужчав. Пік щоки.

Наступного дня конгрес відкрився-таки. Галичан помістили в ложі проти Директорії. В першому ряду партеру сидів колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Грицан пильно поглядав на професора, який вмів писати історію, та не вмів її робити…

Зал повний. Міністри, дипломатичний корпус, представники партій. Без чверті п’ята — на сцені з’являються члени Директорії, займають місця за столом: у центрі — Винниченко, праворуч — Петлюра і Макаренко, ліворуч — Швець і Андрієвський. Їм аплодують.

— Високошановні збори! — звертається до залу Винниченко. — Насильства гетьманщини, кривава реакція знущання над трудовим народом України поміщиків, безвідповідальні панування керуючих класів, нарешті зрадницький акт гетьманського правительства щодо держави української дали право раді національних партій України піднести прапор повстання. І з початку повстання Національний союз поставив верховну владу Директорії з п’яти осіб, яка зараз тут, перед вами… Іменем цієї влади ми скликали Трудовий конгрес для повного вислову волі народу… Іменем Директорії Української Народної Республіки я оповіщаю конгрес самостійної Української Народної Республіки відкритим.

Оплески. Обирається президія. Входить до неї і представник ЗУНР, він, власне, й зачитує грамоту Національної Ради про злуку ЗУНР з УНР. Опісля зачитується майже тотожного змісту універсал Директорії.

— Слава! Слава! Слава!

«Здійснилися віковічні мрії, котрими жили кращі сини українського народу… — із сарказмом повторив Грицан. — Природа сама показує разом жити і разом вмерти».

— Чи погоджуються збори з обома актами?

Всі, за винятком кількох чоловік, устають. Тим, що сидять, кидають оклик: «Зрадники!»

«Ось ми й об’єдналися… — сутужно, так, коли нема ані шеляга в кишені, зітхнув Грицан. — Як усе просто! І як усе фальшиво… Театр… Ми найбільші в світі артисти. Граємо і граємо… І тішимо себе ілюзіями. А все-таки: яка ж влада на Україні праведна? Більшовицька, що засіла в Харкові та видала декларацію Тимчасового Робітничо-Селянського уряду про необхідність об’єднання Радянської України з Радянською Росією на засадах соціалістичної федерації? Чи національна, котра плекає власну, українську, державу і домагається повного суверенітету? Нащадки розсудять нас…»

Увечері Грицан опинився в товаристві полковника Коновальця — командувача корпусу Січових стрільців, котрий відіграв першу скрипку в поверженні гетьмана Скоропадського й котрого так чекали в Галичині.

— То коли ж вас сподіватися? — спитав Грицан прямо. — Чи нема чого на вас розраховувати?

— Розраховувати хіба можна на Мирну конференцію, слава Богу, вже розпочалася, — Коновалець потер кущик вусів під носом з горбинкою. — Чи на Антанту… А загалом становище дуже серйозне, сказати б по правді, скрутне. Ми з усіх боків оточені: із заходу — поляки і румуни, зі сходу — московські більшовики і донці Краснова… Червона Армія захопила Катеринослав.

— Я це знаю. Проте…

— Річ ясна, що її мета — взяти Київ, — Коновалець не слухав, а говорив, говорив, усе більше сутулячись, від чого і так вузькі плечі робилися ще вужчими.

— Я це розумію.

— Становище ускладнюється ще й тим, що наше громадянство слабо сконсолідоване. У нас нема союзників.

— Але чи вони поможуть? — засумнівався Грицан. — Ми вже не раз мали союзників: і татарів, і ляхів, і шведів…

— А помимо всього проти Січового стрілецтва агітують не тільки більшовики, але й деякі українці,— вів свою думку Коновалець, хоча не знати було, до чого він її веде.

— Отже… — Грицан затявся, згадавши посивілого Антона Вайду, котрий носить братів шлюбний перстень.

— Києва легко ми не дамо… Однак дуже важке економічне становище. Скрізь повна розруха, нема грошей.

— В Галичині те саме.

— А що можна зробити?

На тім і закінчилася їхня розмова — журна й безпредметна. Пахло катастрофою. В цьому Грицан не сумнівався. Тільки не знав, скільки ще залишилося до неї. День, два чи тиждень? А на цю злуку можна було й не їхати. Даремна трата часу! Хіба що настрій ще більше зіпсував собі. А може, ти не правий? Таке свято, такий розголос… Нічого путнього, виразного, однозначного не здатен був відповісти навіть сам собі.

Вість була така, що у Вітовського запаморочилася голова, його несподівано пройняв лихий холод, аж дрібно зацокотіли зуби: більшовицькі війська зайняли Київ, і уряд Петлюри виїхав до Вінниці. Справжній жах! Звичайно, Вітовський знав, що російськими більшовиками в Харкові створено більшовицький український уряд, але щоб… Він усе-таки вірив у силу Петлюри, вірив у силу нації. Чому ж відступили? Чому не вистояли? Адже Україна так хотіла незалежності! То чому ж не боронилася?

Розуміється, Вітовський інтуїтивно відчував, що Радянська Росія піде на Україну. Адже тут хліб, цукор, вугілля, метал… Хай на кістках Російської імперії сидить новий уряд, але дух, характер, інстинктивний потяг до загарбання чужого добра — все те старе, бо за рік-другий всієї нації не перекуєш та ще в такій ситуації, коли треба щось їсти, а в хаті голо. І бач, як хитро зроблено: створили уряд, мовляв, ваш, український. Чого ще хочете? Ідемо вас визволяти від глитаїв! Визволяти — щоб покорити? Приєднати до Росії? Знов — до Росії?!

А якщо вони прийдуть у Галичину? Згадають, що були тут у чотирнадцятому, — і прийдуть?

Що тоді?

Він висмикнув з пачки сигарету, а двері — рип, їх прудко зачиняв Грицан, розлившись у посмішці від вух до вух. Вітовський скипів: у такий день йому весело?

— Чого сяєш? — не стримав обурення. — Сто корон знайшов?

— Не повіриш, кого зараз побачиш!

— Папу Римського?

— Мирона Тарнавського!

— Що ти з мене дурня робиш?!

— Не віриш?

— Слухай, Славку! — просичав Вітовський. — Сам знаєш, я люблю тебе, шаную, але… — і він утратив дар мови: на порозі, ніби з-під землі, виріс полковник Мирон Тарнавський. — Боже милий!..

Нарешті Тарнавський ступив крок-другий. По-військовому стрункий, в рухах, як завжди, впертий та завзятий, але по-людському милий. Сиві вуса. Благородне, інтелігентне лице, мудрі, проникливі очі. Лише шинеля стара — не полковнича.

— Гратулюю, пане державний секретарю! — і посміхнувся.

Вітовський враз опам'ятався, збагнув, що все те реальність, він стрімко вихопився з-за столу, і вони звоцушливо обнялись, наче рідні, розцілувалися. А вони справді почувалися рідними — ще зі світової війни зріднили їх окопи. Вперше зустрілися у чотирнадцятому в Карпатах, а вдруге — в шістнадцятому, коли майор австрійської частини Мирон Тарнавський мав під своєю орудою сотню Січових стрільців Дмитра Вітовського, і саме Вітовський був його правою рукою, вчився в нього воювати, — Тарнавський — його хрещений батько, так принаймні вважав Дмитро. Зате Тарнавський казав інше: ми — як брати.

— Роздягайтеся, пане полковнику, — заметушився Вітовський, щиро слугуючи. — Хоча в нас не конче тепло…

— А де тепер тепло?

Вітовський нарешті поміг-таки Тарнавському зняти шинелю, а знявши, розширив очі, мимоволі зойкнув: