— Запитай, чи він розмовляє по-німецьки, — швидко сказав Ярослав.

Виявилось — розмовляє.

— Прекрасно, — сказав до міністра Грицан. — будемо розмовляти по-німецьки, так би мовити, на пряму, без перекладача. Отже! Мій товариш, — кивнув на Іштвана, — розповів вашому представникові про мету нашого приїзду.

— Так, — відповів міністр, — але я хотів би знати, яку саме Україну ви представляєте? Признаюсь, що в справі України я здеорганізований. Яка різниця між двома вашими У країнами?

— Справді, випадкові обставини привели до двох Україн… — сором’язливо взявся пояснювати Грицан. — Одна разом з вами належала до Австро-Угорщини… Галичина.

— Але яку ви представляєте?

— Саме Галичину, яка тепер офіційно проголошена Західно-Українською Народною Республікою.

— Дивно, — знизав плечима міністр, — вчора була місія цієї вашої України і також пропонувала мені нафтовий інтерес. Ви є членами тієї комісії?

— Я про неї нічого не знаю.

— Щодо пропозиції годжуся, але де запорука, що ваш уряд не вжиє нашої зброї проти нас?

— Цього не може бути!

— Добре, — поволі і виразно, наче виважував наступні слова, промовив міністр, вставивши на Грицана свої великі чорні очі.— Я був у Галичині, трохи знаю її, з великою шаною ставлюся до вашого народу… — І по-угорськи продекламував:

І знов перейшов на німецьку. — Я продекламував дві строфи з «Угорської національної саги». Частково вона перекладена на вашу мову.

«Франко, — пронизала Грицана думка. — Ніхто в Галичині не міг більше цього зробити».

— Мені показали фото перекладача. Я бачив його. Але на смертному ложі,— ваш великий поет Іван Франко. Отже, панове, сама доля веліла мені бути прихильним до вас.

— Перепрошую, — делікатно сказав Грицан. — Я щиро втішений панові міністру за добрі слова про нашого поета, а щодо того, чи могли б ми вжити зброю проти вас, то дозвольте нагадати: маємо спільного ворога — Румунію. У вас румуни захопили частину ваших земель, а в нас Буковину.

— Маєте рацію, добродію Грицан. Отже, на сьогодні моє вам слово таке: дайте мені час для остаточного вирішення цієї справи з урядом, а завтра пополудні запрошую на аудієнцію.

Він тепло попрощався з Грицаном та Іштваном і розпорядився, щоби авто одвезло гостей до готелю «Рояль». У холі Грицан несподівано побачив знайомого. Спершу не повірив. Яким чином? Звідки він тут? Ні, таки знайомий. Зорова пам’ять практично не зраджувала Ярославові. Очі фіксували: невисокий, рсзсічена ліва брова. Ага! Точно! Микола, Микола… Ну-ну-ну… а, Шарварко… Микола Шарварко! Вони познайомилися випадково кілька місяців тому в Тернополі на вокзалі, Ярослав тоді вертав з російського полону й зайшов перекусити в буфет. Вільне місце було тільки біля цього червонощокого чоловіка. Він і присів. Чоловік заговорив першим, а потому запропонував чарку — Ярослав не відмовився, вони трохи випили, й розмова потекла веселіше, ба навіть на прощання розцілувалися.

— Ти що тут робиш? — навіть не привітавшись, вражено спитав Грицан і аж тоді подав правицю.

— А ти що?

— Приїхав на переговори про заміну нафти на зброю, — виронилось у Грицана, хоч не мав права на таке признання.

— І я! Однак з різницею, що міняю нафту на збіжжя, — весело признався-похвалився Шарварко, і його ліва розсічена брова посіпувалась. — Ми компаньйони!

— Що-о? — оторопів Ярослав. — Нафту на збіжжя?

— А що?

— Ти спекулянт?

— Ні-і,— протягнув Шарварко. — Який же я спекулянт? Я дію за дорученням управи міста Станіслава.

— Станіслава?

— А ти думав?

— Ось що! — без вагань різко сказав Грицан. — Це шкідливий крок. Самочинство — грабувати народне добро.

— Яке тепер народне добро?..

— Вертайся додому! — Грицан не знижував тону. — Я говорю від імені секретаря військових справ ЗУНР полковника Вітовського.

— Він сотник…

— Полковник! — рявкнув Іштван.

— То й що?

— Тебе судитиме трибунал! — Іштван визвірився.

— Чого ви до мене причепилися? — Шарварко знизав плечима. — Я виконую волю управи Станіслава. А помимо того, нині-завтра договір буде підписаний, і зараз пізно щось змінити.

— Не знаю і знати не хочу! — сік Ярослав. — Якщо не поїдеш геть, то ці торги тобі дорого обійдуться!

— Знаєш що — поговоримо ввечері, бо зараз я кваплюся, — і Шарварко розмашисто рушив до виходу.

А Грицан приголомшено залишився стояти, мовчки втупившись поглядом у Гаваші,— той німував.

— Що скажеш? — нарешті Ярослав видушив слово.

— Навіть геній такого не придумав би…

Ярослав добув сигарети, закурив і… почув українську мову — двоє вийшли, мабуть, зі свого номера й радились зараз, куди податися: на Дунай, в шинок чи до борделю? І знов оторопів Грицан. Глянув на цю пару. Середніх літ мужчини. Нормально одягнуті. Правильні риси обличчя. Люди як люди. Правда, його здивувало, чому вони про все не домовилися в номері, та тільки секунду про це мізкував, бо в наступну секунду якась дивна хвиля кинула його до мужчин:

— Гратулюю, земляки!

На лицях — маски.

— Звідки? — напирав Ярослав.

— А що? — оговтався молодший.

— Та інтересна зустріч…

— З Дрогобича, — сказав старший.

— Що ж ви тут поробляєте?

— Торгуємо, — весело сказав молодший.

— Приїхали переговорювати з мадярами в справі продажу нафти, — поважно уточнив старший.

— Нафти? — і знов Грицан оторопів. — На чиє уповноваження?

— На своє,— показав зуби молодший.

— Якщо через двадцять чотири години ви не покинете Будапешта, я відставлю вас до жандармерії!

— Хто б тебе боявся!

І обох наче вітром здуло. Іштван підступив до Ярослава. Так вони й стояли посеред холу як обпльовані.

А наступного дня було саме потрясіння: симпатичний міністр зустрів Грицана й Іштвана не те що стримано — у великих його чорних очах Ярослав прочитав тривогу, а навіть не стільки тривогу — було таке враження, ніби міністр завинив перед ним.

— Допіру були в мене поляки, — поручкавшись, сказав міністр. — Вони пропонують бориславську нафту взамін за зброю.

— Але ж Борислав не їхній! — вигукнув у відчаї Грицан. — Борислав — місто нашої республіки.

— Гаразд, я подумаю… А поки що огляньте фабрику зброї, порозумійтеся з власником.

— Скажіть одверто, пане міністр, нам що-небудь світить? Чи, може, їхати геть?

— Гроші маєте?

— Трохи.

— Беріть у власника фабрики готівкою — скільки можете, а щодо обміну «нафта — зброя» — я докладу всіх зусиль, щоб така угода була укладена. Їдьте негайно. Моє авто до ваших послуг.

Десь гупнула гармата, і Поточняк вмент прокинувся, стріпнув з віч дрімоту, довкола так само тривожно зірвались на ноги всі старшини — полковник Стефанів, отаман Горук. Анатоль поспішно вийняв з кишені годинника: шоста. Ага! О шостій ранку двадцять першого листопада закінчувалося перемир’я з поляками.

Гнітюча напруга. Аж моторошно. Всі якось тупо поглядали одні на одних. Тут, у штабі, кожен розумів ситуацію: Львів, середмістя, як і раніше, в повному кільці. І кожен передчував, що противник стискатиме це кільце неймовірно, щоби роздушити неначе яйце…

Однак надворі було темно, непроглядно, і стрілянина — спроквола, вояки мовби прощупували одні одних.

— Що будемо робити? — Анатоль поправив пенсне, ніби в такий спосіб легше було дивитись на полковника Стефаніва.

— Поки що боронитися.

— Я дам відповідні накази, — сказав отаман Горук.