Розстібаючи френч, Букієвський мало не повиривав гудзики.

— Пий! — сказав, наповнивши бокали.

— За твоє здоров’я!

— Не будь тим, ким ти не є!

Він зовсім не блазнював. Перед Грицаном сиділа сувора, пряма, рішуча людина, яку замордувала війна.

— Не люблю пустих тостів! — підняв свій келих Букієвський. — І взагалі нічого не люблю пустого!

Грицан вірив йому: півтора року полону достатньо, аби пізнати людину. Він мовчки пригубив коньяк.

— Ти, Влодку, багато п’єш… — зауважив, однак, коли Букієвський висушив свій келих до дна.

— Це єдине тримає мене на світі.

— Але ж є щось більше…

— Ярославе! — Букієвський аж затремтів. — Ти мудрий чоловік — не будь дурним!..

— Що ти хочеш сказати?

— Не будь дурним! Іще раз повторю: не хочу показати, що за посадою я вищий від тебе, бо був би підлий сам перед собою, якби дозволив собі тебе принизити, а що відвертий з тобою… З ким же іще бути відвертим?

— Ти в чомусь маєш рацію.

— В усьому! Людина — не птах, а канарка — не горобець! Але ж буває, що канарка цвірінькає під горобця? Я не бажаю бути канаркою і цвірінькати, як горобець. Я не хочу завоювати світ, не хочу бути Наполеоном, Достоєвським, Франком — жити спокійно хочу. Це так мало — тільки жити… Налити?

— Трошки…

— А я собі повний! — бокал коньяку Букієвський заїв недогризком яблука. — Жаль, кави нема, львівської…

— Сп’янієш…

— Я не сп’янію! Той, хто думає, рідко п’яніє.— Він знову наповнив келихи. — І все ж тост доведеться підняти… За чотирикутник смерті, друже!

— Не розумію…

— А що ж тут розуміти? З одного боку — денікінці, з другого — більшовики, з третього — поляки, з четвертого — румуни, — ось тобі й наш чотирикутник смерті…

31 серпня. Фастів — Київ…

До від’їзду з Фастова рано-вранці генерал Кравс приготував свою команду ще звечора, призначивши урочисте вмарширування спеціально виділених частин у стольний Київ на дев’яту годину ранку від головного двірця.

Але поїзд з Фастова вчасно не вийшов. Спершу чекали остаточного підтвердження, що Київ узято-таки, потому — чи обложено всі мости і дороги, як того вимагав наказ Тарнавського, а далі надовго затрималися у Боярці, бо треба було ще раз зв’язатися з фронтом, а це виявилось не так просто. До Києва команда генерала Кравса прибула аж пополудні.

Не все склалося, як гадалося, і в Києві, хоча до дев’ятої години й зібралися на вокзалі виділені частини та їх коменданти, передовсім полковник Микитка, представник генштабу отаман Виметаль і сотник Верніш. А через півгодини несподівано з’являється денікінський офіцер у товаристві четаря Драгана з бригади Кочмарика.

— Денікінці перед Дніпром, — тривожно повідомив Драган отамана Виметаля. — І хочуть перейти на правий берег… Що робити?

— їдемо на міст! — вирішив той. — Пане Верніш, їдете зі мною! Я залишуся в будинку колишньої думи, а ви на міст.

їхали повільно — на Володимирській, надто ж на Хрещатику повно киян. Святково вдягнуті, з квітами. А біля «Арсеналу» авто перейняла денікінська кіннота.

— Що ж це таке? — поблід Верніш.

— Вони в місті, пане сотнику… — зронив шофер.

— Зупиніться… Треба з ними переговорити.

Денікінський полковник Штессель уважно вислухав Верніша і жестом правиці показав на будинок дівочого ліцею.

— На вулиці незручно — там переговоримо. — В будинку він вийняв з планшетки карту Києва. — То слухаю вас.

— У відповідності з депешею, яку я маю, демаркаційною лінією між денікінською і Галицькою Армією має бути Дніпро, — поволі говорив сотник Верніш.

— Ні! «Арсеналу» ми не покинемо!

— Принаймні стримайте подальше просування військ. Хай пізніше порозуміються обидва командуючі.

— Що ж, — поміркувавши, сказав полковник, — до прибуття генерала Бредова ми затримаємо похід наших військ. Водночас і галицьке командування не посилатиме своїх військ поза «Арсенал».

— Ми згодні і задоволені,— сказав Верніш.

Про свою з денікінцем розмову він, повернувшись на вокзал, доповів полковнику Микитці, пропонуючи самому поїхати й переговорити, так буде надійніше. Однак той вагався:

— Зачекаємо генерала Кравса…

І справді, коли о третій тридцять пополудні прибув потяг Кравса, він доповів йому про обстановку.

— Так, треба вести переговори, — ствердив генерал. — Визначаю склад делегації: я особисто, ви, пане Микитка, шеф штабу групи сотник Верніш… А поки що авта подані — на Хрещатик, панове! Нас чекають…

Юрби людей на головній магістралі Києва. Овації… Квіти під колеса… Авто Кравса завернуло до будинку думи. Жовто-блакитний прапор і кулемети на балконі. Маса людей на тротуарах. Генерал звернув увагу, що маса ця розділилася: денікінська — вважай, російська — частина і українська. Але в помешканні саме українське представництво міста. Взаємні рукопотискання. І звичайні в таких випадках слова — єдине, мабуть, на чому сходяться дипломати різних країн, ба навіть різних часів та епох; люди навчилися говорити компліменти, як їсти або спати…

А за вікном гучний гамір. Генерал Кравс вийшов на балкон, — з боку Дніпра пробивають собі дорогу два чи три десятки кіннотників з російським прапором, а посередині гарцює на баскому білому коні щедро декорований орденами денікінський генерал, — коні продираються, та українська половина тротуару не пропускає. Генерал Кравс обурився. Не годиться так! І він майже збіг униз надвір.

— Ану пропустіть! — його гучний голос, промовиста постава справили враження, і він назвався генералу повним титулом.

— Барон Штакельберг — командир дивізії гвардії.

— Дуже приємно. І прошу заходити.

Сторони відразу сіли за стіл переговорів, а генерали враз порозумілися: обидва розмовляли по-німецьки… Обидва, властиво, були німцями… Кравс висловив барону свій подив, що денікінські війська роззброїли біля моста один з галицьких куренів.

— Тут якесь непорозуміння, — відказав генерал Штакельберг. — Так, непорозуміння. Ми це скоро направимо…

— Я хотів би водночас зазначити, пане бароне, що між вашим полковником Стесселем і нашим сотником, — Кравс кивнув на Верніша, що сидів поруч, — вже укладена тимчасова угода. Крім того, хочемо дещо додати.

— Дуже прошу. Ваше право.

— Перше: побіч українського прапора буде вивішений на думі на знак укладеної угоди також російський трибарвний прапор, з тим, що цьому актові чемності не можна приписувати ніякого політичного значення. Друге: всі денікінські відділи висуваються негайно поза тимчасову демаркаційну лінію, встановлену полковником Стесселем і сотником Вернішем. Третє: дальші переговори, що торкаються перебрання команди міста та інших справ, мають бути ведені з генералом Бредовим — найстаршим рангом у денікінській армії. Ось, власне, і все.

— Почнемо з першої точки, — запропонував Штакельберг. — Себто з вивішення російського прапора. Я за такий акт.

— Прекрасно! — зрадів генерал Кравс і тут же доручив сотнику Станимиру виконати цю почесну місію. — Ходім, пане бароне, глянемо з балкона.

Сотник охоче вибіг до денікінських кіннотників, щось, бачив Кравс, довго пояснював, але ті прапора не давали. Врешті хтось з натовпу простягнув кілька маленьких, і Станимир прикріпив їх на балконі поруч з синьо-жовтим… І аж сколихнулася над українським натовпом хвиля обурення:

— Нас зрадили!

Але галицька кінна сотня їх заспокоїла. Генерал Штакельберг, оцінивши ситуацію, хутко вийшов до кіннотників, забрав привезений ними трибарвний російський прапор та прилаштував на балконі поруч із синьо-жовтим.

— Уночі можете цей прапор зняти, — шепнув Кравсу, — але прошу вас, залишіть його тепер на місці,— і, ласкаво попрощавшись, рушив зі своею свитою в напрямку «Арсеналу».

Через кілька хвилин після його від’їзду з’явилися відділи Запорізького корпусу. Як тільки козаки набачили російський прапор, котрийсь з них видерся на балкон, зірвав і кинув у натовп, — в одну мить прапор був розірваний на шматки…