— Ну чому? Чому? — кричав Кочмарик, не звертаючи уваги на Грицана. — Чому нема на карті цього моста?

— Не знаю, — знизав плечима сотник з чорною борідкою. — Я ж карти не складав. Трофейна…

— А хто? Хто знає? — все гнівався отаман. — Трофейна… — Перекривив і додав: — Я бачу, всі ви трофейнії — Пане отамане… — почав був Грицан, бо відчув, що без нагадування не обійтися.

— Що таке? — гаркнув Кочмарик. — Хто ви такий? І яким чином тут опинилися? Хто пустив?

— На мосту, біля Лаври, денікінці…— якомога м’якше, але виразно сказав Грицан, чекаючи якоїсь особливої реакції.

— Знаю! — відрубав Кочмарик, дещо заспокоївшись і одягнувши френч. — Вони йдуть всіма трьома мостами.

— Що накажете робити?

— Хіба армія не знає, що повинна робити, коли наступає противник? — Кочмарик знову роздратувався — Дозвольте йти?

— З Богом!

Повертаючись до дверей, Грицан запримітив, що сотник з чорною борідкою, нахилившись до отамана, щось скоромовкою проговорив.

— Стійте! — гукнув Кочмарик навздогін Ярославу.

Грицан зупинився. Виструнчився. «Хто ж цей сотник?

Щось дуже-дуже знайоме… Принаймні постава…»

— Слухаю!

— Підійдіть… Ви Ярослав Грицан?

— Та ніби він…

— Вас розшукує генерал Тарнавський, — Кочмарик говорив поспіхом, ковтаючи слова; кивнув пальцем на двері.— Зачекайте там!

— Слухаю…

Скрізь було повно людей. І метушня. Грицан ледь найшов вільний стілець, аби присісти. Так що, властиво, сталося? Тебе розшукує Тарнавський… Нащо? Для чого? Але ж на мосту залишився Вайда. Хіба це чесно? «Нема життя без обов’язку… Вдвох одного сну не побачиш…» Однак наказ є наказ. Хіба не однаково, де служити? Невдовзі вийшов сотник з чорною борідкою.

— Пробачте, пане Грицан, — він загадково, якось інтригуюче посміхався. — Але мене ви не могли забути. — І вже із зовсім іншою інтонацією: — Та ми ж з тобою, Славку, в полоні разом були!

— Невже Влодко? — Грицан витріщив очі.

— Він! — ствердно кивнув сотник. — Володимир Букієвський власною персоною. Ну здоров, Ярославе!

Вони розчулено почоломкались.

— Тебе збила з пантелику моя борода, — всміхнувся Букієвський. — Мені розсікло підборіддя під Проскуровом, то я й запустив, аби шраму не було видно. — Він дивився на Грицана й не приховував своєї радості, що зустрів його. — Про життя розпитувати не буду. Воно однакове — що моє, що твоє.

— Мене справді розшукує Тарнавський чи це ти зробив мені протекцію?

— Справді розшукує. Вчора я мав по телефону розмову з Поточняком, якого ти дуже добре знаєш.

— А він де?

— Анатоль, як і я, — особистий референт Тарнавського. А в бригаді Кочмарика я опинився випадково — посланець для особистих доручень. Тримаю зв'язок з Шаманеком.

— А пощо я потрібен Тарнавському?

— Його й запитаєш!

— Що буде з мостом?

— Зараз буду знати, — і Букієвський зник за дверима.

До Кочмарика входили й виходили, а Букієвський не появлявся. Грицан нздвував, місця собі не знаходив: там же на мосту Вайда. Його ж там просто могли затоптати копитами…

— Вибач, що затримався, — нарешті Букієвський вискочив з-за дверей. — Все нормально: між галичанами і денікінцями почалися переговори. Навіть, можливо, поділимо місто навпіл…

— Як — навпіл?

— Потім, потім! — Букієвський скривився.

— Але ж…

— Ходи за мною! — сотник по-злодійськи підморгнув і повів Ярослава у бічну кімнатку, де стояло два ліжка, великий стіл і кілька крісел, вийняв з шафи пляшку коньяку й наповнив не чарки, а високі на тонких ніжках бокали, якими у високому товаристві п’ють шампанське. — Треба трохи закропитися… Та й за зустріч нашу сам Бог велів…

Грицан ошелешено мовчав.

— Без цього я сконав би… — незворушно пояснив Букієвський. — Будьмо! Чи ти не хочеш? У тебе сталеві нерви? Ну, за зустріч! — Він випив і, хрумнувши яблуко, підморгнув. — Тепер буде веселіше!

Ярослав подужав лише половину келиха — такі дози не для нього… Тільки взявся за яблуко, як розчинилися двері,— стривожене лице зовсім юного молодика:

— Сотнику! Отаман кличе!

— Що йому припекло? — невдоволено пробурмотів Букієвський.

Але двері вже зачинилися.

— Чорт би його забрав… — знов пробурмотів Букієвський; він, однак, холоднокровно наповнив свій бокал і мовчки вихилив. — Ходім…

Отаман Кочмарик знов накинув френч наопашки.

— Слухайте мене уважно! — він мовби бризкав словами. — Обох стосується! Негайно беріть машину і їдьте в штаб генерала Бредова. Під білим прапором, розуміється. Передайте: генерал Кравс згоден на особисті з ним переговори. Тільки хай зупинять бої. За всяку ціну домовтеся за припинення вогню!

— Спробуємо, — сказав Букієвський.

Сідаючи в машину, Грицан подумав: ось я й знов дипломат, добре, що знаю російську мову, власне, і Букієвський її знає, разом же в полоні вивчали… А машина мчала зеленими вулицями Києва, якого ще не торкнулася осінь. Було красиво і сумно.

На демаркаційній лінії їх затримали патрулі, зажадали документів, а також здати зброю.

— Ми галичани, — по-російськи пояснив Букієвський бородатому, до вух озброєному денікінцю. — Ми від генерала Кравса, маємо повноваження…

— Нащо мені ваші повноваження? — буркнув непривітно бородань. — їдьте далі, поки кулі не прошили.

Генералу Бредову було років сорок п’ять, — командуючий денікінською армією на Україні. Бредов глянув на Букієвського з Грицаном дещо підозріло, помовчав, а тоді уточнив:

— Значить, галичани?

— Галичани, — підтвердив Грицан.

— З вами вести переговори можу. А з Петлюрою — ні!

— Ми просили б насамперед припинити вогонь, щоб даремно не падали з обох сторін трупи, — сказав Букієвський.

— Я накажу припинити вогонь.

Його холодність лякала Грицана. Ніби чимало людей різних рангів перейшло перед його очима, навіть Вільсон, Клемансо, Ллойд-Джордж, але такої холодності не зустрічав. Разом з тим не можна було сказати, що Бредов якийсь дикун, ні! Але ота холодність надломила Грицана. Може, вперше він не почув себе твердо. Практично він програв усі переговори: в Парижі, з поляками, місією Антанти, але не почувався переможеним, бо відав: правда на його боці — перемогли ті, в кого сила. А тут жорстка холодність. Кам'яна холодність!

— Генерал Кравс, — продовжив свою думку Букієвський, — доручив нам порозумітися з вами.

— Конкретні пропозиції?

— Він хоче особистої зустрічі…

— Особистої? — похмуро перепитав Бредов. — Кравс зі мною? Я такого генерала не знаю!

— Звичайно, всіх не можна знати…

— Зустрічі! — Бредов вергнув холодними очима. — Зустрічі? Хм! Добре! — І безцеремонно: — Наказую негайно відступити до Василькова! Отоді й почнемо переговори. Все! Більше з вами розмовляти нема ані часу, ані бажання. Можете так і доповісти своєму Кравсу.

Поведінка Бредова не шокувала Грицана: до подібного він звик, а ось отаман Кочмарик був приголомшений.

— Покинути Київ?

— Виходить, так, — кивнув Букієвський.

— Відступити до Василькова?

— Та я ж вам передав нашу розмову слово в слово, — Букієвський занервував. — А далі не схотів розмовляти з нами.

— Бредов витурив нас, — додав Ярослав.

— Хм, хм, хм… — забідкався Кочмарик. — Гаразд, поки що ви вільні. Як треба буде, покличу.

Відразу за дверима Букієвський звернув до своєї кімнати, Грицан — за ним. Букієвський ішов різко, рвучко, він би зараз міг будь-кого зметнути з-перед себе — дика сила й енергія, відколи його знав Ярослав, аж випирали з нього. Це був чоловік-порох. Досить навіть не донести сірника — вибух.

Повна втрата самовладання. І зупинити, втихомирити його було немислимо.

— Твоє! — Букієвський тицьнув на одне з незайманих ліжок і розстібнув та кинув у куток ремінь з портупеєю й пістолетом.

— А надовго?

— Що-що? — Букієвський зморщився.

— Кажу, надовго моє? — невесело посміхнувся Ярослав.

— Коньяк доп’ємо?

— Я б зараз сам усю пляшку видудлив!

— Я надам тобі таку можливість!