Вітовський не квапився з відповіддю. Хотілося вивідати, наскільки вони пройняті становищем, хотілося пограти їм на нервах, — він сказав після досить-таки довгої паузи:

— Гадаю, ви знаєте, що завтра приїздить польська ліквідаційна комісія, щоб прибрати до своїх рук владу.

— Так, ми це знаємо, — кивнув Голубович.

— Військовий комітет вирішив негайно робити переворот і брати владу в свої руки, — з притиском сказав Вітовський.

— Ви готові? — з недовірою спитав Кость Левицький. — Ви усвідомлюєте, яку берете на себе відповідальність?

— Цілком.

— Маєте стільки військової сили, щоб обсадити і держати своїми силами місто? — все та ж недовіра бриніла в устах Левицького, а поруч нього боязливо й недовірливо лупав очима Голубович, недовіра була і в решти.

— За теперішніми обчисленнями — маємо.

— А потрібну кількість зброї?

— І зброя є.

— А запаси харчів?

— їх повні магазини.

— Угу… — промимрив Кость Левицький. — Угу…

Хоча він і збагнув, що виступає як історична постать, проте був вихований на австрійських харчах, і думка про Україну в нього набігала тільки через Австрію — український коронний край в Австрії, створений з українських земель.

Запанувала тиша. Вітовський чув, як поруч сердито сопе Ярослав. А тиша все гусла. Нарешті Левицький заговорив:

— Я поділяю ваші юнацькі поривання…

— Я вже не юнак! — різко відсік Вітовський.

— Можливо, але ви не дипломат і не політик.

— Я військовий.

— Отож, отож! — погодився Кость Левицький. — Але ж зрозумійте, доктор Петрушевич сидить у Відні, і ми чекаємо звідтам кур'єра, який має привезти акт передачі влади.

— Чому ж досі не везе? — в’їдливо спитав Грицан.

— У Ради Міністрів багато справ, не одні ж українці заселяють Австрію, — пояснив Голубович.

Вітовський метнув на нього оком: хоч ти помовч! Але, видно, Голубович не конче хотів мовчати. Адже він був депутатом парламенту, був знаним адвокатом, товаришем Левицького по партії, щоправда, в останнім часі перебував в опозиції.

— То що, будемо чекати, поки Австрія дасть дозвіл на українську державу? — закипів раптом Грицан. — Але ж завтра приїде з Кракова ліквідаційна комісія. Невже вам так важко це зрозуміти?

— А ви хто такий?

— Арап Петра Великого! — не розгубився Грицан і вперто дивився на Левицького, ледь стримуючи себе, аби ще щось не сказати різке. — Сподіваюсь, пан посол знайомі з арапами? Правда ж?

Кость Левицький метнув у нього поглядом, немов казковий змій полум’ям із своєї пащі.

— Завтра може бути пізно, — прийшов на виручку товаришеві Вітовський, заговорив мирним тоном, він навмисне вжив того мирного тону, бо зрозумів: не буде слухати ні Петрушевича, ні Левицького, ні Голубовича, ні компанії. Отже, пощо даремно рвати голос? Нащо нервуватися? Нащо щось доводити стовпам?

— Хм-хм-хм… — ще раз промимрив Кость Левицький. — І ви здатні зробити військовий переворот?

— Я вже сказав!

— А може, зачекаємо?

— Завтра буде пізно!

— Але ж ми вже проголосили державу, — посмикуючи себе за вуса, сказав повільно Голубович.

— Це чиста формальність!

— Значить, ви наполягаєте… — почав Кость Левицький, недовірливо поглядаючи на Вітовського.

— Наполягаю? Таж усе готово! — випалив Вітовський, пожираючи Левицького очима. Він знову почав нервуватй.

— Хм-хм… — знову мугикнув Кость Левицький. — Я таки раджу вислати до намісника Гуйна делегацію, він, напевно, одержав якісь вказівки з Відня. Як думають члени Національної Ради?

— Варто, варто — делегацію… — підтримав Ізидор Голубович. — Зрештою, за кілька годин нічого не станеться.

— Так-так, — тільки й сказав Вітовський. — Честь вам, панове. Ждемо від вас вістей.

Він задихався від люті. Ну що ж, хай вони собі своє роблять, а військовий комітет буде робити своє.

— Треба арештувати цю проститутку, — серйозно порадив надворі Грицан. — Або прибити…

— Ідіот! — кипів Вітовський. — Влади пішов просити! А щоб він сконав, заки дійде до намісника. Ай-ай! Ну що, Ярославе, йдемо на Ринок, напевне, Поточняк уже перебрався — стільки часу минуло.

По Краківській вулиці вони вийшли на площу Ринок.

І попри фонтани «Нептуна» та «Діани», попри кам'яних левів, що застигли при вході до ратуші, подалися до білої триповерхової кам'яниці, де містилося культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване рівно п'ятдесят років тому.

Коли Вітовський ступив на поріг залу на першому поверсі, старшини напружено застигли, вп'явшись у нього очима. І Вітовський, нічого не пояснюючи, залізним голосом, безапеляційно сказав:

— Уночі виступаємо. Все! Прошу всіх сідати. Будемо раду радити. Цього разу — остаточно!

Як він зараз шкодував, що не має вищої військової освіти! Нічого, оточить себе мудрими людьми.

— Перше. — Сам Вітовський не сідав. — 3 цієї хвилини Центральний військовий комітет перейменовується в Українську генеральну команду. Згода?

— Згода!

— Друге. Сотнику Грицан, прошу писати: «Команда УСС. Чернівці. Уночі з 31 жовтня на 1 листопада цього року Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Цієї ночі українські частини займають Львів. Те саме заряджено по всіх містах Східної Галичини. Всі частини УССів мають переїхати до Львова. Бойові частини, що знаходяться в Чернівцях, мають виїхати зараз, не гаючи часу. Труднощі в доставі потягів опанувати силою. Головний комендант Центрального військового комітету Вітовський». Іще одна депеша: «Окружний військовий комітет. Після одержання цього наказу негайно опанувати місто. Оставити відповідну до місцевих потреб залогу, решту війська вислати негайно до Львова». Мій підпис. Ярославе, прошу разом з сотником Поточняком розіслати кур’єрів по всіх окружних містах:

Дрогобич, Стрий, Самбір… ну й так далі. Початок акції у Львові о четвертій годині ранку.

— А чи вистачить сил утримати Львів? — недовірливо спитав котрийсь із старшин. — Чи не відкласти на тиждень?

— Ні! — рішуче заперечив Вітовський. — Давайте ще раз зважимо. Маємо півтори тисячі стрільців. З них вісімсот можна вжити до обсади урядових будинків та військових магазинів. Решта — облога в казармах, патрульна служба на вулицях, варта при інтернованих частинах неукраїнської національності.

— А як сприймуть акцію австро-угорські частини?

— Сподіваюся, будуть нейтральними.

— А поляки? У Львові двісті тисяч жителів.

— Сили військові поляків, на жаль, невідомі. Але, крім тих півтори тисячі стрільців, розраховуємо на студентів, гімназистів, є кілька сот цивільних жовнірів старшого покоління, з яких можна створити поліцію та розвідку.

— Що ж…

— Після того, як кур’єри роз’їдуться з депешами по Галичині, переходимо до Народного дому, — рішуче завершив Вітовський, бачачи на деяких лицях сумнів. — Якщо не візьмемо влади цієї ночі, завтра це зробить польська ліквідаційна комісія.

— Ми візьмемо її, владу! — в тон йому Поточняк.

І генеральна команда метушливо передислокувалася до Народного дому — у велику шкільну кімнату на третьому поверсі, вікна якої виходили на Преображенську церкву.

Левицький ще не повернувся від намісника. Вітовський думав: все, мабуть, дебатує з Гуйном… Що ж, широкий жест завжди був головною рисою його приватного життя, а в політиці — компромісовець. Власне, і в характері також. Вважає себе демократом, хоч народу не любить і не спілкується з ним, хіба в часи передвиборчої агітації та на Шевченківські свята. Це не такий трибун, як Франко, котрий радів і плакав з народом! Кажуть: у Левицького мідяне чоло…

Поки Левицький барився, Вітовський тим часом давав старшинам різні розпорядження. Нарешті Боговик передав: Левицький у себе. І Вітовський одразу майнув до канцелярії Національної Ради. Левицький сидів глибоко у фотелі, а в руках тримав газету з маніфестом цісаря про право націй на самовизначення…

— Ну що? — нетерпляче спитав Вітовський.

— Намісник сказав, що нема ще наказу про передачу влади — ні від цісаря, ні від уряду…