Вітовський намагався уявити собі вавілонського царя, який стоїть у відчаї серед своєї вітцівщини. Він розуміє: становище безнадійне. Виходу нема. Треба здавати місто ворогам. Ганебний полон? Ні, краще… і він підпалює свій палац, кидається першим у вогонь…

«Ну, наші діячі на такий подвиг не здатні,— з осміхом подумав Вітовський. — Вони майстри балаканини».

Паротяг свиснув протяжно, і Вітовський поспішно зайшов у вагон. Тісняви було трохи менше, ніж на вокзалі. Він вибрав місце біля вікна, навпроти рожевощокого інтелектуала, котрий чистив маленькою пилочкою довгі рожеві нігті.

Скоро він буде у стольному Львові. Кличуть друзі по зброї. Кажуть, потрібен їм. Що ж, це приємно, якщо ти ще комусь потрібен. Гірше — коли нікому не потрібен. Хоч потрібні людям не завжди бувають потрібні касті… Каста не любить інодумців.

Вітовський, прихилившись до вікна, поглядав на змілілий за літо Прут — ліниво пливло жовте листя. Прощай, зелена Буковино — краю стрімких буків і чистих криниць, краю Лук’яна Кобилиці і золотої кукурудзи. Ми ще зустрінемось! Ми ще зустрінемось… Люди завше це кажуть на прощання. Кажуть, вірячи й не вірячи. Проте кажуть. Але віра — велика сила, вона живить. Навіть у безвиході люди вірять, що може щось зміниться на краще. І це добре. Бо зневіра веде якщо не до смерті, то принаймні до спустошення душі, зневіра — переддень смерті, як не фізичної, то принаймні духовної.

А потяг набирав швидкість. Нарешті пішов так, ніби хотів підім’яти простір.

Рожевощокий інтелектуал усе шпортався пилочкою у своїх довгих рожевих нігтях, виколупуючи болото; він був повненький, з тонкими вусиками і тонкими пальцями.

— У вас дуже гррні нігті,— якомога люб’язніше зауважив Вітовський і тут же схаменувся: навіщо затіває цю розмову? Адже це не властиве його характеру.

— Пильную, — не без гордості відповів інтелектуал. — Особиста гігієна завше робить людину чистою.

— Ви хотіли сказати: її шкіру?

— І шкіру. На шкірі всі зарази сидять.

— І переходять на душу?

— Душа не матеріальна.

— Ви мислите філософськими категоріями.

— У кожного з нас свої категорії.

Вітовський не продовжив розмови, а помандрував думками на Волинь, згадуючи діток, яких навчав грамоти в заснованих ним школах. На Волині він пробув шістнадцять місяців, ведучи культурно-освітню роботу. Та найбільш пам’ятна зустріч з козацькими могилами біля Берестечка. Триста молодців там полягло. А може, більше. Вони всі полягли, та ніхто не склав зброї.

«Якби люди навчилися насамперед дбати про гігієну мозку й душі, тоді б справді було менше зарази на світі».

Пухкощокий інтелектуал дочистив нігті, сховав пилочку у футлярчик, відтак розгорнув журнальчик, у якому було дуже багато фотографій гарних дівчаток: перукарі рекламували нові зачіски, — навіть у час воєн і розрухи дівчата й зачіски завше модні. А чим же іще одвернути увагу від насущних проблем?

Тим часом потяг, ніби граючись, то тікав од Прута, то кілька разів перетинав. А довкола — пригасаючий буковинський оазис: жовте листя винограду, шелестливі стебла кукурудзи; осінь завше навіювала на Вітовського журбу — ніщо так не докучає на війні, як розкисла осінь.

«Що ж там у Львові? — подумав Дмитро, вичеркуючи запальничкою вогонь. — Воюють чи дебатують?»

Його хвилювала зустріч зі Львовом. Дорогим було це місто. І не лише тому, що вчився в університеті,— правда, докінчувати право довелося в Кракові,— його викинув з університету процес 1910 року, коли від куль польських студентів-шовіністів упав Адам Коцко, великий його друг, друг Мирослава Січинського — того Січинського, що знищив тирана графа Потоцького. Адама вбили, а побратимів судили, хоч усе мало бути навпаки. Адже студенти-українці боролися за український університет у Львові, свої законні права відстоювали. Зі Львова, зрештою, після створення з початком світової війни легіону Українських Січових стрільців почався бойовий шлях Вітовського, — мокнув зі своєю сотнею в окопах, грівся біля ватри в Карпатах. І хоч його називали похмурим та жорстоким, проте він ніколи — як сотник — не одділяв себе від стрільців, як і не міг терпіти будь-чийого зухвальства. Якось за сороміцьку пісню примусив стрільців повзати по зораному полю… Зате наступного дня разом з усіма рив окопи. Так, він любив своїх стрільців — настільки любив, наскільки боліло серце: Українські Січові стрільці воювали за Австрію, і він, як сотник, також воював. В ім’я чого? Для розкошів Віденського двора? Бо ж не вірив, що при австрійських багнетах можна збудувати свою державу. Він орієнтувався на власні сили, він був прихильником власних зусиль. Та їх було так мало — їх було далеко менше, ніж прихильників австрійської орієнтації. В нашій крові,— думав Вітовський зараз, — орієнтування на когось. Але ще жоден народ, який орієнтувався на чужу силу, не виборов собі незалежності. Так, це наша трагедія. Давня, споконвічна наша трагедія, що сподіваємось, буцім хтось прийде і збудує нам державу. Тому так часто верховоди опиралися на чужоземні сили: Сагайдачний і Польща, Дорошенко і Туреччина, Хмельницький і Москва, Мазепа і Швеція, нарешті Центральна Рада і німці та австрійці. Ні, так ми нікуди не дійдемо!

У цьому Вітовський ще раз пересвідчився, коли Січовий легіон — у відповідності з Брест-Литовською угодою між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією і Центральною Радою — перейшов разом з німецько-австрійськими військами в лютому нинішнього року Збруч. Йому дали найкращу сотню: веди, мовляв, агітацію серед східноукраїнського населення про приятельські наміри австрійців… Смішно! Приятелі — австрійці… Які великі приятелі! Ото тільки хліба їм українського дай, м’яса, сала — вони будуть чудовими приятелями! Тепер Центральна Рада кусає лікті — царського генерала Павла Скоропадського, поборника «єдиної і неділимої», проголошено гетьманом України, і німці та австрійці грабують Україну як хочуть і скільки хочуть. Власне, й самої Центральної Ради нема.

Так. Здається, саме тоді він остаточно збагнув істину. А що більше, коли був заступником референта цивільних справ комендатури у Жмеринці. І якщо не покинув легіону, то лише тому, що не міг полишити своїх стрільців, хоч було йому гірко носити австрійський мундир. Однак причував: недовго носити — монархія терпить крах. Він радів, коли залишки легіону одвели на Буковину, в тил. Щоправда, тепер тил — річ відносна, — нема фронту, нема тилу.

Потяг іще раз почоломкався з Прутом, — Коломия. Вітовський вийшов на перон. Вокзал переповнений військовими, — німецька, угорська, чеська, словацька, польська мови, — солдати покидали фронти, верталися додому.

«Невже треба було кілька років загальнолюдської бойні, щоб отак кінчити? — більно думав Дмитро. — Жахливо».

А на запасних коліях стояли заклепані наглухо товарняки. Вітовський розпачно затиснув зуби: в Німеччину, з легкої руки Центральної Ради, пливло українське багатство: зерно, м’ясо, цукор… Дорого платиш, Україно, за необачність своїх провідників. Вельми дорого!

Потяг свиснув, і Вітовський повернувся в купе. Але вже не міг сидіти спокійно: через якихось дві години Станіслав. А далі — Рожнятів. Його Рожнятів. Ох, як йому зараз хотілося туди, в це мальовниче містечко біля підніжжя Карпат, на берег Чачви або Дуба. Звичайно, з дружиною своєю чорнобровою, з проворною, непосидющою донечкою, — він з мукою згадував їхню недавню зустріч, коли на кілька днів відпросився з легіону.

— Сина хочу, — шептав дружині, коли пішли прогулятися на руїни княжого замку. — Чуєш, дорога, сина…

— Щоб продовжити рід Вітовських? — відповідала йому таким же шепотом, горнучись набряклими молоком грудьми.

— Не знаю, але хочу сина…

— Дмитре, він буде вояком…

— Нам не потрібні вояки. Нам потрібні велети духу. Як Франко. Дівчата для ніжності й материнства, а хлопці — аби захищати їхнє материнство. Дівчатка — мир, дорога моя, дівчатка — продовження роду людського… А мій син… Ми навчимо його любити людей. І ненавидіти тих, хто хоче їх занапастити. Хай, може, зависоко кажу, але спокою хочу і добра Галичині зичу, хоч трохи добра і розквіту.