— Так це добре, — аж тепер Вітовський оживився.

— Але чому вони обминули нас?

— А що каже Омелянович-Павленко?

— Він нічого не знає,— Петрушевич підступив до Вітовського і взяв його за гудзик. — їдьте, дорогий Дмитре, ведіть з ними переговори від мого імені.

— А чому ви особисто не хочете?

— Там самі військові, а вам, військовій людині, легше буде з ними порозумітися.

— Добре, поїду, — без вагань погодився Вітовський. — Беру з собою, якщо дозволите, Грицана.

— Беріть кого хочете, аби тільки ви домовилися про перемир'я. Це зараз так важливо.

— Я все усвідомлюю. Зараз же виїду.

— Зичу вам успіху.

— Про це поговоримо опісля.

— Тільки будьте лояльними, терпимими.

— Спробуємо.

— Щоб якнайкраще про нас враження залишилося… — ледь пальцем не накивував.

О ні, Вітовський не гудив Петрушевича за таке приниження, можна сказати, рабопоклонство перед місією Антанти. Республіці конче потрібен спокій, а помимо того, може, Мирна конференція, як і мало б належати, захистить Галичину — вона ж бо Мирна… Власне, він і сам упав би навіть перед чортом навколішки, лише б вийти з того дикого становища.

— Я не даю вам якихось особливих інструкцій, — наче в якомусь паморотті говорив Петрушевич. — Ви маєте достатньо розуму. Єдине проситиму: йдіть на уступки, не загострюйте стосунків.

— Докладу всіх зусиль, пане президенте.

Вітовський розумів Петрушевича. Звичайно, є в того, як і в кожного, щось недоладне, але було б винятковою підлістю твердити, що Петрушевич не служить республіці, не віддає їй себе всього, і Дмитро якось одразу зосередився, набрав, сказати б, якоїсь особливої солідності. Звелів Устимчику заводити машину, а Грицану передав слово в слово свою розмову з Петрушевичем.

— Однак, Дмитре, не починай з паніки, — аж надто спокійно порадив Грицан. — Подумаєш, місія Антанти! А ми що — пси? Якщо місія нормальна, то й нормальні поведемо переговори. Прецінь же я до якоїсь міри дипломат. — Грицан усміхнувся. — 3 угорським міністерством вів переговори? Вів! З Петлюрою вів? Вів! Так що не пропадемо.

— Я певен… — сказав Вітовський невпевнено. І тут же зв'язався по телефону з Поточняком, який перебував у Ходорові, попередив: виїздимо, чекай нас.

Дорога була не так дальня, як важка: замети, вибоїни, — добирались довго й мучено. І не стільки було розмов про майбутні перегозори, як щоб нарешті добратися. Вони прибилися аж під вечір. Поточняк наче вгадав, що мають тієї хвилини приїхати, тож зустрів їх на подвір’ї штабу. Вітовський не те що похмуро; а заклопотано з ним поручкався і сухо сказав:

— Доповідай.

— Справді, це місія Антанти, — так само сухо відказав Анатоль. — А склад такий: англійський генерал Картон де Віярт, американський професор Лорд, італійський майор Стабілє, очолює місію французький генерал Бертелемі.

— Де вони зараз?

— Відпочивають.

— А де Омелянович-Павленко?

Командуючий, мабуть, теж побачив машину Вітовського, бо відразу вийшов. За ним Мишковський. Перекинулись словами.

— То вони можуть зараз з нами розмовляти?

— Можуть. — Омелянович-Павленко поправив руку на чорній підв’язці, наче вона йому заважала.

— Тоді запрошуйте, — сказав Вітовський.

Грицан мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Поки що в розмову не втручався. Він неначе громадив сили. Коли появились чинно, розкуто, самовпевнено, почасти гордо представники Антанти, Поточняк пошепки називав йому ім’я кожного. Найбільше вразив генерал Картон де Віярт — у нього не було лівого ока і однієї руки.

Вітовський поручкався з кожним членом місії — була в тому ручканні якась особлива напруга, та проте всі розсілися ніби приязно.

Аж тепер Грицан відчув під серцем якийсь внутрішній холод, відчув щось негаразд — його доволі розвинута інтуїція по найнепомітнішому для інших жесті ловила те, що діється в цю хвилину на душі співрозмовника, що від нього можна чекати. І справді, не встигли всі добре всістися, як генерал Картон де Віярт категорично заявив:

— Ми вимагаємо негайно припинити війну! Одумайтесь, панове! У Парижі почалась Мирна конференція, а ви тут стріляєте. Здається, ви єдині, хто в такий момент стріляє.

Грицан запримітив, як зблід, розгубився Вітовський, мабуть, не відаючи, як поступити далі, бо ж спершу треба було сісти за стіл переговорів, аж тут раптом така категорична заява. Я ж пророкував, — подумав Грицан, — я відчував… Та по хвилі Вітовський оговтався й м’яко зауважив:

— Але ж і противник стріляє.

— Так, ви повинні негайно припинити стрілянину! — менторським тоном підтвердив-звелів генерал Бертелемі, не слухаючи того, що сказав Вітовський.

— Ми згодні припинити вогонь, але якщо це зробить і противник, — мусив втрутитися Грицан, бо треба було не лише виручати Вітовського, але й не віддавати ініціативи. — Отже, слово за противником.

— Все буде полагоджено, — похмуро й поспішно запевнив Бертелемі, оглядаючись на членів місії.— Ми сьогодні ж матимемо розмову з вашим, як ви кажете, противником. Значить, будемо вважати, що домовились. А поки що запевняємо вас, що на двадцять чотири години від імені Антанти ми забороняємо будь-які бої. На цьому дозвольте нашу попередню розмову закінчити.

— Як? — ковтнув повітря Вітовський.

— Ми відбуваємо до Львова.

Вітовський був приголомшений: це був ніби якийсь демарш, так справжні дипломати не розмовляють. А місія, наче гайвороння, знялась зі своїх стільців. І тільки каблуки закалатали… Якийсь час у кімнаті стояла гробова гнітюча тиша. Першим її порушив Вітовський — проковтнувши гіркий клубок, невдоволено заговорив:

— Нам треба було за всяку ціну взяти Львів до початку Мирної конференції. А тепер вони ставлять нам свої умови, тепер їдуть до Львова як до міста, що належить полякам. Ох! — і затиснув зуби.

— А сили? — буркнув Омелянович-Павленко. — Де б ми взяли тих збройних сил, здатних захопити Львів?

— Ви гадаєте, у поляків зараз великі сили? — зблиснув пенсне Поточняк. — Та не жартуйте, генерале! Ми ж не діти. Ми також дещо розуміємо. А вам безперестанку здається, що маєте справу з дитячим садочком.

— І все ж таки нам спершу треба було організувати армію, — бурмотів під ніс Омелянович-Павленко, ні на кого не дивлячись. — Усе не так просто, як комусь здається.

— Ми її вже два місяці організовуємо! — злісно, в унісон Анатолю кинув Вітовський і різко підвівся.

— Безглуздя! — тільки й сказав Грицан. — Найчистішої води безглуздя! Ми виглядаємо дурнями.

Роздратований, втомлений, повернувся Дмитро до Станіслава. Він їхав і думав про великі упущення, несерйозність і невимогливість тих, у чиїх руках доля армії і держави, про безнадійність затіяної справи. Те ж саме думав і Грицан, куняючи на задньому сидінні; сердито мовчав Поточняк, якому Вітовський звелів повертатися. Роздерти треба Омеляновича-Павленка, бо вже була бодай одна нагода відбити Львів! А він усе тягне та тягне, наче боїться програти битву, аби потому на нього не нарікали.

У Станіславі Вітовський відпустив усіх: Грицана, Поточняка, Устимчика, — а сам відразу ж подався до Петрушевича, аби викласти свої думки щодо дій Омеляновича-Павленка та поінформувати про хід переговорів. Петрушевич вислухав його уважно, пройшовся по кабінету і доволі тепло промовив-розрадив:

— Заспокойтеся, пане Дмитре, тепер буде інакше. Я переконаний, що все піде на лад. Найголовніше — що ми нарешті з’єдналися з Великою Україною. Велика територія, спільні зусилля… Не сумніваюся, нас підтримають.

— Цілковита формальність! — скипів Вітовський. — Що з того єднання? Ми воюємо з поляками, а Директорія не виповіла війни Польщі. Отже, цим кроком Петлюра продає нас!

— Ось місія Антанти приїхала, вона вже пильно приглянеться до нашого становища…

— Місія! — Вітовський аж клекотів. — Вони п’ють у Львові каву з коньячком, відтак поїдуть пити до Варшави.

І, як було, так і залишиться. Місія підтримає Пілсудського, Петлюра буде мовчати… А ви втішаєте себе тим, що сталися зміни, бо, мовляв, ми об’єдналися. Насправді ж нічого не змінилося. Може, єдине, що змінилося, — назва була Західно-Українська Народна Республіка, а стала Західна область Української Народної Республіки. Але назва — це та ж одежа. Одягни людину хоч у золоті шати, а як душа гнила, то ніякі одежі не вилікують.