— Касарні Фердінанда — в небезпеці! Дайте люда!

— Цитадель просить помочі!

— Поляки дійшли до сейму! Дайте люда!

— Що з усусами?

Вітовський уже знав, що з усусами. До весни нинішнього року вони разом з австрійськими військами перебували в Придніпров’ї і належали до групи архікнязя Вільгельма (Василя Вишиваного), що спершу стояла в Олександріївську, а потому Єлизаветграді. Згодом їх відвели на Буковину, де комендантом фактично став сотник Осип Букшований, під орудою якого було десь півтори тисячі стрільців, здатних до служби. Коли першого листопада одержали наказ Вітовського виступити, засаботували чернівецькі залізничники-поляки, довго не давали поїзда. А далі затримали ешелон в Снятині, на шість годин у Станіславі — півтори доби усуси пробивалися до Львова, а вивантажувались на Сихові, бо далі колія — в руках противника: чотири сотні піхоти, сотня кулеметників, — вивантажились і відразу в бій за головний вокзал і Цитадель.

Уночі, четвертого листопада, прибув другий ешелон усусів, з’явилися добровольці з Кам’янки-Струмилової, Золочева, Рудно. Було вирішено почати загальний наступ о шостій ранку. Після тригодинного бою… вокзалу не взято, і усуси відступили на Парсенівку.

Знов слабодухість, — думав Грицан, — добрі промовці — погані вояки, — загальна біда українців… Командували нижчі чини, а сотники перебували у вагонах… Брак твердої руки і мудрої голови! А помимо того, усуси звикли до позиційної війни, окопів, де можна було сидіти тижнями, а тут вуличні бої — стріляли з вікон, льохів, дахів… І лютий холод, і колючий дрібний дощ. А ввечері польські боївки були в цетрі Львова…

Всюди тріщить і рветься… Вітовський остаточно захворів: від перевтоми — нервовий розлад; кілька днів не знімав чобіт — розпухли ноги. І п’ятого листопада командуючим було призначено отамана Гриця Коссака, а начальником (шефом) штабу отамана Сеня Горука. Того ж дня Коссак видав наказ, закликавши стрільців утримувати позиції, окуплені кров’ю товаришів…

Нарешті виглянуло сонце…

Бої в центрі Львова…

І відозви Національної Ради:

З п’ятого на шосте листопада зійшлися воюючі сторони в торговельній палаті і опівночі заключили 24-годинне перемир’я.

І хоча було заключене перемир’я, поляки, проте, нишком оточували середмістя, передусім збоку Замарстинова, Жовківського передмістя, — оточили в такий спосіб, що українці мали доступ до Львова лише через Личаків.

І почалася справжня облога Львова, — зітхнув Грицан, — облога Львова, облога Галичини, облога… нації. Зрештою, наш народ після падіння Київської Русі, відтак Галицько-Волинського князівства завше був в облозі…

В облозі… Щоб протистояти полякам, Коссак з Горуком поділили фронт на окремі відтинки: Цитадель, пошта, сейм, Підзамче. А поміч Львову приходила дуже скудно. Перевтомлене війною селянство здебільшого ставилося до держави і армії байдуже і все перло в ряди громадської міліції, щоби, вистоюючи безпечно на роздоріжжях, обдирати всіх військових, котрі вертали додому… Два галичани — три партії… Поганий зв’язок з повітами… Не всі добровольці вміють стріляти… Однак підсилена сьомого листопада допомогою з краю воєнна ситуація виглядала доволі сильною, і отаман Коссак вирішив атакувати противника на Жовківському і Городоцькому напрямках та в середмісті. Наступ мав початися в полудень. Але! Почали, постріляли, зустріли опір — припинили… А поляки о першій годині підпалили пошту, щоб витіснити звідтам українських вояків. Горіти зачало в партері, збоку вулиці Сикстутської, вогонь перескакував з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, пожежа охопила ціле праве крило й перекинулася на ліве — збоку вулиці Коперника, де засіли українські вояки, — під вечір стрільці покинули пошту, зайнявши будинок напроти. Поляки ж отаборилися в духовній семінарії.

На мурах Львова — оповіщання:

«З огляду на стан облоги вводиться польовий суд, під який підпадають, крім української армії, всі цивільні особи, приловлені на порушенні публічного спокою, грабунках, крадіжках і мордах.

Українська генеральна команда».

А перестрілка не припинялася. Гас ентузіазм швидкого перевороту. В генеральній команді імпровізація, неорганізованість… Метушня не лише в штабі — на першому поверсі,— але в усьому Народному домі, де містилася інтендатура, зброя і амуніція, одежа.

І Анатоль Поточняк не витерпів одним з перших: отаман Гриць Коссак не відповідає своєму призначенню! Він допустив тактичні прорахунки у використанні усусів при штурмі вокзалу! Він ігнорує боротьбу у місті! Він усі сили скупчив біля себе! Він не має смислу в доборі людей! Він не виробив собі ні авторитету, ні довір’я серед війська! Він множить порушення дисципліни!

І старшини зажадали відставки Коссака.

Але… де натомість кандидатура?

На боці?

У чужих?

Ось вона — непідготовленість українців до всього, нарікав Поточняк, ні до держави, ні до битви за неї!..

І все ж саме, здається, Поточняк, — пригадував Грицан зараз, лежачи поруч з Оксаною, — так, саме Анатоль звернув увагу старшин на коменданта Золочівської військової округи капітана австрійської армії Гната Стефаніва, котрий проявив себе добрим організатором, надіславши до Львова найбільшу досі поміч, — енергійний, працьовитий, гострий ум, швидка орієнтація.:. Бралось до уваги, що закінчив кадетську школу, учасник світової війни; правда, під Перемишлем попав у полон, але після Брестського миру його обміняли, знову вернув назад до армії, а першого листопада зайняв Золочів, заснувавши воєнну округу та навівши зразковий лад.

Вирішено! І гінця — в Золочів! Гнат Стефанів з’явився одразу — дев’ятого листопада зранку — і одразу всім сподобався: дружній, впевнений в собі, відкрите крупне лице, розлогі брови.

Того ж дев’ятого листопада засідала Національна Рада. Коссака було призначено комендантом Стрийської воєнної округи, а Стефаніва титуловано головним отаманом українського війська з наданням чину полковника. «Хаос», — з таким словом передав йому командування Коссак. І бачив Грицан, з якою рішучістю новоспечений командувач узявся за діло, — наказав: вислати старшин у кілька великих і малих міст, щоб організували і привели до Львова збройну силу; побудувати барикади на Коперника, Сикстутській, коло сейму, на Казимирівській; між Казимирівською і Замарстинівською поставити додатково сотню Січових стрільців, оскільки фронт там недостатньо забезпечений, її завдання — паралізувати противника збоку Гицлівської гори та Жовківського передмістя; розташувати на Високому Замку дві гаубиці…

Саме ці дві гаубиці й підняли настрій вояків: протягом дня вони безперестанку обстрілювали ворожі позиції — Стрийський парк, кадетську школу біля нього, вокзал, Гицлівську гору та Жовківське передмістя. Влучним вогнем погасили польську артилерію, що в свою чергу обстрілювала Народний дім — штаб українського війська, намісництво — осідок Національної Ради, Куркову вулицю — місце збору добровольців. Словом, мало який день львівської кампанії був такий відрадний, як дев’яте листопада. А ще українські вояки успішно відбили наступ ворога в Єзуїтському городі, прорвали фронт у районі вулиці Бема. А тут ще вість про допомогу з Наддніпрянської України — такої допомоги чекали, ще п’ятого листопада направивши до Києва двох делегатів, які мали звернутися до гетьмана Скоропадського, щоб стягнути до Львова Січових стрільців. Вість сприйнялася як належне, природне, адже галицькі українці також приклали руку до українського державного будівництва в Києві, Січові стрільці обороняли молоду волю над Дніпром, галичани були свідомі того, що там, у золотоверхому Києві, важиться спільна доля по обох боках Збруча… Та яке було розчарування, коли Грицан з Поточняком побачили, що делегація Української Народної Республіки — місія міністерства шляхів, що прибула у справі налагодження залізничного руху для перевезення військ, зброї та харчів для Галичини. Однак у повітрі ще висіло гасло: «До зброї! До всіх свідомих синів цілої України від Сяну аж по Кубань кличемо: злітайтеся, сизі орли, на поміч братам-галичанам!» Гетьман обіцяв допомогти галичанам матеріально: зерном, цукром, амуніцією. Врешті згодився відіслати й Січових стрільців, аби спекатися небезпечної сили… Зате голова Українського національного союзу Володимир Винниченко схопився за голову: не буде вільного Києва — не може бути вільним Львів! І готував нишком повстання проти гетьманського уряду генерала Скоропадського, проти окупаційної австро-німецької армії, що руйнувала Україну. Ядром Української повстанської армії мали стати Січові стрільці під командою галичанина полковника Євгена Коновальця, що перебували на постої у Білій Церкві,— власне, в корпусі переважали галичани, котрі потрапили в російський полон. Отже, — відчув Грицан, — місія — фікція…