Оксана ще спала, і Ярослав був вельми вдячний їй за те: хотілось вічна-віч з собою, без стороннього ока, проаналізувати ситуацію, розсудливо поміркувати, пошукати причин, чому не все так, як цього жадалося. І він дійшов висновку: якщо відкинути песимістів-недовірців, основна причина теперішньої складної обстановки в тому, що ми все робимо надзвичайно повільно, з кричущим запізненням. Хоч-не-хоч, а визнати треба: із створенням власної держави нас випередили не лише поляки, але й чехи. Чи це вже характер народу — спершу поглянь-вивідай, яка буде реакція твого повелителя; чи це віками встояна обважнілість, лінивство мислити, лінивство діяти, лінивство душі; чи це, так само віками відточена, здатність тільки до віч, гасел, програм, промов, а коли до діла — голову між ноги; чи діє традиційна формула «моя хата скраю»; чи ще щось, чого я не годен розгадати, — чорт його знає! Але факт залишається фактом: ми пасемо задніх! Ні, Вітовського не можна за все осуджувати. Він зробив те, що від нього вимагалося, — переворот, забрав владу від намісника. Але ж де раніше були галицькі провідники-політики? Невже не розуміли, що треба заздалегідь формувати військо? Чи не додумалися? А подумати треба було про одне-однісіньке: чи зможуть півтори тисячі вояків контролювати Львів, у якому проживає двісті тисяч чоловік, переважно поляків? А якщо не здатні мислити, то чому ж стають до державного керма? Де логіка? Де порядність? Чи людиною править амбітність? Чи жага бути вождем? Незалежно, маєш розум чи ні,— ти вождь!.. Божок! А щоб самому стати божком, топи ближнього!..
Топи ближнього, — повторив Грицан, — бо інакше не видерешся на трон… Ще одна риса національного характеру. Однак, Ярославе, ти вдаєшся до емоцій; повертайся, друже, до реальності. А що повертатися! Реальність проста: всі біди почалися з першого дня, як тільки влада перейшла до Національної Ради.
Так, з першого ж дня: перестали ходити трамваї, грабунки магазинів, хаос… І стрілянина на Городоцькій. А другого листопада засаботували польські залізничники: якщо зважити, що на залізниці українців одиниці, то це значило повний параліч колії. Тоді ж, десь коло десятої години ранку, польські бойовики зайняли товарну станцію, забравши зі складів зброю та амуніцію, а самі склади підпалили; зав'язалися бої за вокзал, перестрілки в районі костьолу Святої Єлизавети, на вулиці Бема, де були казарми Фердінанда, на Новім світі, рушничним вогнем була обійнята практично вся вулиця Сапєги.
Ось тут і проявилася наша нерозторопність, — мусив визнати Грицан, — ми сконцентрували всі сили на середмісті, звідки висилали відділи на околиці та блокували головні вулиці. Це були бої вроздріб. І успіх був на боці поляків: українським воякам — переважно виходцям з села, безпорадним у місті — протистояли жовніри-львів’яни — діти міста, котрі серед моря кам'яниць і лабіринту вулиць почували себе як риба у воді, їх підтримувало переважаюче польське населення, вони були ситі і часто під трунком. Не справдилася надія на приїзд з Чернівців усусів.
Так, не справдилася: з Чернівців прибув не легіон усусів, себто Українських Січових стрільців, а вернувся посланий Вітовським кур’єр, оповістивши, що усуси чекали перевороту через два тижні… Правда, готуються до виїзду, а може, вже й виїхали… Вперше запахло катастрофою: невиспані, голодні, перевтомлені вояки ледь трималися на ногах, байдужіли, почалося дезертирство, — потрібні були свіжі сили, особливо в боях за головний вокзал, — головний двірець став справжнім пеклом. Стрілянина не припинялася ані на хвилину. Противники розуміли: хто його візьме, той переможець. Воякам Вітовського потрібні були не лише свіжі сили, але й самопожертва, — ні того, ні іншого. Становище стало критичним, і Вітовський попросив у Костя Левицького відпустки: он, мовляв, є полковник Маринович, може, він на щось спроможеться… Маринович — українець, колишній офіцер австрійської армії, брав участь у світовій війні, в п’ятнадцятому році вийшов на пенсію, а коли у Львові почались національні заворушення, зголосився до Генеральної команди й запропонував свої послуги. Після недовгих роздумів Кость Левицький доручив йому вести оперативні справи, а Вітовському, однак, відпустки не дав: перепочиньте, там буде видно… Полковник Маринович одразу повів себе по-кадровому — подзвонивши на вокзал Підзамче, наказав: «Негайно вишліть паровозом допомогу на головний двірець!» — «Помочі нема з кого брати… Ніяких гожих вояків». Полковник Маринович дзвонив по всіх усюдах ще й ще, аж допоки вночі не прийшла з головного вокзалу до Народного дому вість: двірець у руках противника; комендант, мовляв, діяв у відповідності з інструкцією Вітовського: на випадок невдачі вояки мають стягатися у напрямку Красного… Ганебний відступ! — оцінив Грицан і зрозумів: це — крах, хоча й надходять радісні повідомлення про перевороти у Тернополі, Золочеві, Сокалі, Раві-Руській, Самборі, Стрию, Станіславі, Коломиї, Снятині… Це крах, бо упадок вокзалу — початок упадку Львова; стіна між Львовом і провінцією, — інші львівські вокзали другорядні, локальні. Разом з вокзалом в руках поляків опинилися й австрійські склади, де було все необхідне: зброя, харч, одіж; захопили поляки й залізничні майстерні.
Наступного дня Вітовський знов подався до Костя Левицького: в мене розпухли ноги — не годен далі командувати… Кость Левицький знайшов вихід: оскільки отаман Гриць Коссак повернувся з відпустки, ми його зробимо шефом штабу, а ви лишаєтесь комендантом… «Хай Коссак і буде комендантом». — «Це має затвердити Національна Рада. Отже, отаман Коссак буде вести оперативні справи, а ви, пане Вітовський, організаційні…»
Разом з тим Костю Левицькому вдалося укласти перемир’я; заключити заключили, але поляки висунули такі вимоги, що їх немислимо було прийняти: влада — цивільна і військова — йде у Львові паралельно, польські і українські війська творяться і організовуються явно і правно у взаємній від себе незалежності у касарнях, приділених їм комісією… Отже, суверенність української держави не визнавалася. Ксьондзи закликали з амвона боротися з українцями якщо не зброєю, то камінням, газети розпалили антиукраїнську кампанію, військові організації нарощували-гуртували сили, на мурах Львова появилася відозва:
ДО НАСЕЛЕННЯ МІСТА ЛЬВОВА!
Народився Польський комітет народовий, зложений з репрезентації міста і всіх польських політичних партій у Львові, який обняв тимчасову керму всіма політичними справами в місті.
Комітет іменував Начальну команду польських військ у Львові і взиває — з огляду зірвання перемир’я з Українською Національною Радою — все мужське населення, цивільне і військове, зголошуватися до польських частин у точках, обсаджених польським військом.
У свою чергу, наче у відповідь, в газеті «Діло» появився заклик до старшин і вояків, щоб ішли на поміч, набірна комісія — по Курковій вулиці, біля намісництва. На Вірменській вулиці, коло Народного дому, в українській бурсі закладено харчевню для всіх, хто несе службу, — запрошуємо працювати в ній українських пань і панночок…
Відозви і грабунки… Мішками тягли з магазинів муку, рис, цукор, каву… І спиртні напої — на Городоцькій вулиці повно п’яних.
А з полудня, третього листопада, почався наступ польських боївок трьома групами: Городоцькою, Кордецького, Янівською вулицями в напрямі костьолу Святої Анни; з горішньої Сапєги — до церкви Святого Юра і Єзуїтського городу; з долішньої Сапєги — до головної пошти.
Перша група зустріла належний опір і зупинилась на вулиці Бема, так і не захопивши касарень Фердінанда; друга здобула церкву Святого Духа і в митрополичій палаті влаштувала свій штаб, звідки почала форсувати атаку по вулиці Міцкевича на будинок галицького сейму; третя була обстріляна з цитаделі й застряла.
І все ж положення ставало чимраз прикріше: брак сил, резерву, вояки розбігалися…
Де підмога?
Де усуси?
Нервували Вітовський, Горук, Коссак…
А тут:
— На головну пошту готується напад! Дайте 50 люда!
