— Так, — уже зовсім спокійно відповів Грицан, нарешті розслаблюючись. — 3 полковником Саборським і двома старшинами.

Ще більше лупали очима Шаманек та Ціріц, оскільки ані словечка не розуміли по-українськи, — сиділи наче бовдури.

— Де ж вони?

— Я залишив їх у «Савої».

— Добре, дуже добре, — машинально залепетав Микитка. — То який же ви привезли договір, пане отамане?

— Най зачитає,— сказав Тарнавський. — Тільки сядьте.

Грицан зустрівся з ним поглядом і нічого не прочитав — Грицан потонув у м’якому фотелі. Микитка тим часом по-німецьки тлумачив Ціріцу та Шаманеку, свідками чого вони є. Шаманек здерев’яніло мовчав, а Ціріц промимрив:

— І по-німецьки хай перекладе.

— Добре, — сказав Грицан.

— Дозвольте, панове, — Тарнавський підняв угору вказівного пальця, як тільки Ярослав упорався з дорученням. — Ви, як нова команда, маєте право і можливість цього договору не признавати і або почати нові переговори, або шукати іншої розв’язки. Я зазначу ще раз, що робив те, до чого був приневолений.

— Говорите, як дитина… — скривився гостроокий Ціріц. — 3 причини теперішнього катастрофічного положення, як і під оглядом матеріальним, так і моральним, мусимо теперішні переговори в принципі признати. Що ж до справи самого ратифікування протоколу, будемо ще говорити з денікінськими представниками.

— Приведіть цього… — Микитка ляснув пальцями.

— …полковника Саборського, — посміхнувся Грицан.

— Так-так, Саборського.

— І будете перекладачем, — додав Ціріц. — І взагалі… Ви добре перекладаєте, вправно. Будете мені перекладачем.

— Це наказ?

— Вищим рангом таких запитань не задають.

— Йдіть за полковником, отамане, — сказав Микитка.

Вони всі гадають, що я рукавичка, — Грицан стис зуби, — що мною, хто хоче, той може поштуркуватися…

Хоча він і обурювався, проте наказ виконав. Коли вернувся з Саборським — ні Тарнавського, ні Шаманека. Грицан почувався приречено, мов людина без домівки. Чи на безлюдному острові. Однак опанував собою — треба зводити Микитку та Ціріца з Саборським. І він сказав:

— Прошу знайомитися, панове, — і взаємно представив.

— В основі визнаємо дотеперішні переговори, — тягнув Микитка, набиваючи собі ціну, — проте сам договір можемо затвердити тільки в порозумінні зі своїм урядом.

— Згода, — Саборський сухо. — Залишимось у Вінниці.

— Чи добре ви влаштувалися? — ввічливо поцікавився Ціріц, а гострі його очі обмацували лице денікінця.

— Цілком.

Справді, Саборський мовчакуватий, — подумав Ярослав, — значить, я бодай трохи психолог — з першого разу розгадав.

— Отамане, — Ціріц до Грицана, — полковника відпровадить до готелю мій ад’ютант, а ви поки що залишіться.

«Що то має означати? — насторожився Ярослав. — Буде мене допитувати? Нічого не вийде! За мною тінь Тарнавського».

— Отамане, — сказав Ціріц, як тільки вони залишилися самі.— Завтра разом їдемо потягом у Деражню.

— Де вона, та Деражня? — не питав, однак, чого.

— Між Проскуровом і Жмеринкою, — пояснив Микитка. — 3 вами будуть провожаті. А ви — за перекладача.

— Тільки з самого досвітку, — застеріг Ціріц.

— Та уже ж вечір.

— Заночуйте тут.

«Ще одна комедія, — поморщився Ярослав, — я ж навіть Оксани не побачу. Ну й запрягли… Але хоч круть, хоч верть, а слухати доведеться. Зрештою, може, це щось важливе. Що ж, зняли Тарнавського — то зняли, — життя не припиняється».

— Повезете договір до Петрушевича, — сказав Микитка.

— А-а, ясно…

І як був приголомшений Грицан, коли в Деражні, на залізничній станції, побачив не лише Петрушевича, але й Петлюру, прем’єра Мазепу, отамана Сальського, — аж моторошно стало. Йому здалося, що зараз над ним вчинять самосуд, — такі всі були напружені.

— Читайте, — сказав Петрушевич.

За вікном вокзальної кімнати чахкав паровоз, а Грицан вийняв з теки акуратно склеєні сторінки.

— Тільки помалу, — застеріг Петлюра. — Щоб ми зрозуміли.

— Зрозумієте, — Грицан з натяком.

І він почав читати. Голосно. Виразно. Роздільно. Часом наголошував на окремі слова, наче хотів дошкулити чи то диктатору, чи Головному отаману.

— Ось і все…

Він намірився був покласти документ на стіл, за яким сиділи Петлюра з Петрушевичем, навіть підняв ногу, щоб ступити крок, як у цю секунду… Петлюра з усієї сили загатив кулаками об цей стіл, — він товк так, що, здавалось, стіл трісне.

— Розстріляти! Розстріляти Тарнавського!

На нім не було лиця. Очі вибалушені. На губах піна. Волосся скуйовджене. Голова тіпається. А кулаки машинально барабанять. Грицан ще ніколи його таким не бачив. Збожеволів, чи що?

— Арештувати! Арештувати!

— Угм, угм! — мгикнув Петрушевич, не відкриваючи рота.

— Розстріляти…

— Пане Головний отамане, — затяг мирно Петрушевич, як тільки Петлюра втихомирився. — Ми все-таки числимо себе Європою. В нас є військові закони і суди, в обов'язку яких дослідження вини і кари.

— Зважте на положення армії,— додав Ціріц.

— Але це зрада! Зрада! — Петлюра істерично.

— Однак же… — посмілів Ціріц.

— Гаразд! Тоді ведіть розмову від обох армій!

— Панове, давайте домовимося спокійно, — Петрушевич звів правицю. — Пане Ціріц, вертайтесь у Вінницю. Ми тут усе вирішимо і про все повідомимо телефоном, як бути далі.

— Ваше право, — стенув плечима Ціріц.

«У цьому казані можна зваритися, — подумав Ярослав, — до самих кісточок… Як вони не розуміють, що на одному стільці не можна двом нормально сидіти? А ще хочуть, аби їх слухали».

— Перекусимо — і в дорогу, — сказав надворі Ціріц.

Але дорога була лише до Жмеринки, — звідти цього дощового вечора — жодного поїзда до Вінниці. А втома душила все сильніше та сильніше, і здавалось Грицану: зараз упаде; на вокзалі ж — навіть стати ніде: хворі тифом галицькі стрільці, обдерті, зарослі цивільні з мішками — стогін та гамір. І тут Ціріц проявив дивовижну кмітливість: знайшов якогось чоловіка, добре заплатив, і той пустив їх до вагона, що вранці мав відправлятися. «Кажуть, хліб усьому голова, — думав Ярослав, — а я б уточнив: якщо хліб усьому голова, то гроші до всього ключ…»

Назавтра, до обіду, вони дісталися-таки до Вінниці,— Ціріц одразу відпустив Ярослава додому. Оксана кинулася його цілувати, а він нічого не відчував — він був порожній, камінний. Простогнав:

— Як я втомився…

— То лягай. Але спершу щось перекуси.

— Не хочу, нічого не хочу!

— Ти ж голоден.

— Боже, як я втомився!..

— Хоч випий чаю.

Не відповів. Не зреагував. Сили покинули його. Їх вистачило на те, щоб лиш зірвати з себе одіж, і він з розгону, підкошено впав у постіль, наче з каменем на шиї в ріку… Його розторсали через добу — він заледве розклеїв повіки. Над ним стримів стрілець, а поруч, затиснувши в зубах пальці, заклякла нажахана Оксана. Спершу Ярослав ніяк не міг второпати, де він і що від нього вимагають.

— До тебе прийшли, — видихнула Оксана.

— Що таке? — протирав очі.

— Ви арештовані, пане Грицан, — виразно, але якось обережно сказав стрілець. — Іменем диктатора…

— Що-о?

— Вставайте…

— За що арештований?

— Не знаю, вам скажуть…

— Що за чортівщина!

Який арешт? Що за маячня? Він хоче спати! Однак хоча й схоже на маячню, проте Ярослав звівся з ліжка.

— То що сталося?

— Не знаю, — здвигнув раменами стрілець.

— Кому там що збрело в голову? — забурчав Грицан.

— Кажу ж вам: не знаю.

Насилу вдягнувшись, — .важкою була голова і злипалися очі,— Ярослав мовчки потягся поруч із стрільцем. Той привів його в якусь напівтьмяну кімнату, і аж тут він прокинувся остаточно, — під стіною на довгій лаві сидів полковник Шаманек.

— Добридень… — розгублено пробурмотів Ярослав.

— Вітаю, колего…

— Нічого не розумію…

— Скоро зрозумієте, — в словах Шаманека іронія. — Судити нас будуть. За зраду… — і посміхнувся коротко.

— За яку зраду?