— Ні-ні! — затрусив головою полковник.
— В такому разі, панове старшини, вже вирушайте, і зичу вам щасливої дороги, — Тарнавський підвівся й потиснув кожному руку. — Лишень проводьте гнучку політику.
— Спробуємо, — сказав Ярослав.
І трійка — Грицан, Лисняк та Левицький — покинула штаб, — надворі лив надокучливий холодний дощ.
Цього разу фронт перейшли без будь-яких ускладнень, хоча добралися у Зятківці лише наступного дня. Слащов зустрів їх як добрих знайомих, привітно й зичливо. І відразу почалися переговори. Слащов відрекомендував своїх представників:
— Полковник Дуб’яго — глава, Коновалов і Саборський, — генерал не тикав на кожного пальцем, а лиш кивав головою.
— Дуже приємно, — сказав Грицан і в свою чергу назвав себе та своїх побратимів, анітрохи не ніяковіючи, що представники Галицької Армії були чином нижче.
— Дозвольте, господа, — першим заговорив Коновалов. Заговорив і вразив галичан; з одвертим чолом і ясним поглядом, бувалий, він звертався чистою українською мовою. — В інтересі обох армій якнайскоріше покінчити безсмислиці. Я зачитаю наш проект і надіюся, що ви цей протокол з деякими формальностями підпишете і вже нині принесете своїй армії фізичний та моральний відпочинок.
Не питаючи ні в кого згоди, він почав читати. Ярослав був приголомшений таким крутим поворотом, але поволі заспокоювався: те, що пропонувала денікінська сторона, багато в чому збігалося з тим, чого вимагав Тарнавський. Коли Коновалов закінчив, Дуб’яго спитав:
— Чи погоджуєтесь?
— Передай, Ярославе, умови Начальної команди, — підказав Лисняк.
— Загалом погоджуємося, але прошу вислухати і нас, — облизавши губи, Грицан вийняв записничок.
Переговори тривали кілька годин. Були жаркі дискусії, раз навіть денікінські полковники покинули вагон-салон, де вони велися, але перегодя знову сіли за спільний стіл, і врешті-решт був вироблений остаточний документ:
«Протокол перемир’я, заключеного між представниками Добровольчої армії з одного і представниками Галицької Армії з другого боку.
(6 листопада) 24 ст. ст. жовтня 1919. Станція Зятківці.
…При провіренню повновластей стверджується:
1. Повновласть представників Добровольчої армії установлена особистим повідомленням коменданта військ Новоросійської області генерал-лейтенанта Шіллінга.
2. Повновласть представників Галицької Армії дав Начальний комендант Галицької Армії генерал-четар Тарнавський під датою 5 падолиста н. ст. 1919, ч. 6897.
Рішено:
1. Галицька Армія переходить в повнім складі з етапними установами, складами і залізнодорожним майном на сторону російської Добровольчої армії і віддається в повне розпорядження Головного коменданта збройних сил Півдня Росії[1], в теперішній час через коменданта війська Новоросійської області[2].
2. Галицька Армія, під час перебування у вище вказанім підчиненню, не буде вжита до боротьби з армією Петлюри, яка діє на фронті, і до одержання окремої задачі відводиться в тил.
3. Галицький уряд через недостачу території спинює тимчасово свою діяльність і переходить під опіку російської Добровольчої команди. До часу вказання місця осідку він поселяється в Одесі, куди негайно переїздить.
4. При головнім штабі Галицького війська знаходяться представники російської Добровольчої команди для вирішення на місці всіх біжучих питань оперативного, адміністративного і господарського характеру.
Головний галицький штаб посилає до штабу Новоросійського війська офіцерів для зв'язку в числі, яке буде вказане комендантом війська Новоросії.
5. Сей протокол входить в життя з днем його підписання. Від того дня Галицька Армія сповняє всі зарядження Добровольчої команди.
6. Галицька Армія, починаючи 25 ст. ст. жовтня[3], приступає до зосередження в районі Погребище — Липовець.
7. Питання, підняті галицькими представниками про внутрішнє життя Галицької Армії і про право зносин галицького правительства з чужими державами, оставляються не рішеними до одержання пояснень від генерала Денікіна.
Для сього галицька делегація, призначивши одного представника для негайного вручення свого протоколу Галицькій Начальній команді, в складі двох других представників переїздить в Одесу, в штаб війська Новоросійської області.
8. Для вигоди зносин обі сторони обов’язуються зараз установити телеграфічний зв’язок на апаратах Морзе, причім включно до Липовця роблять це добровольці, а далі до Вінниці галичани.
…На основі уповноваження Головного коменданта збройних сил Півдня Росії ген. Денікіна потверджую сей протокол.
Станція Зятківці, 24 ст. ст. жовтня 1919.
Комендант війська Новоросійської області генерал-лейтенант Шіллінг.
— Вітаю вас, господа, — генерал Слащов говорив цілком щиро, — я радий, що ми дійшли порозуміння. А тепер чисто, так сказати, технічне питання: хто з вас поїде в Одесу?
Хвилина замішання. Галичани зглянулись допитливо один на одного, і Грицан, не довго думаючи, вирішив за всіх:
— Отаман Лисняк і сотник Левицький.
— Дуже хорошо, — задоволено сказав Слащов. — А з вами до Вінниці поїде полковник Саборський і два офіцери.
— Вельми приємно, — Грицан скосив очі на Саборського: мовчазний, але надзвичайно серйозний.
— А тепер, господа, прошу вас до… — Слащов широко всміхнувся, навіть змовницьки підморгнув. — До іншого столу…
Обід був з чорною ікрою та коньяком. Щирою бесідою і дотепами. А назавтра, опівдні, поїзд доставив Грицана та Саборського з двома офіцерами у Вінницю. Грицан якось аж полегшено зійшов на перон. Через пару кроків зіткнувся з Горлицьким.
— Привіт дипломатам! — вигукнув Іван.
— Привіт, — Грицан подав йому руку.
— Ну, як?
— Все нормально.
— А в нас новини!
— З’явилася Мати Божа?
— Не смійся, бо зараз будеш плакати… Генерал Тарнавський одержав — чуєш? одержав! — тримісячну відпустку…
— Не розумію. Кажи серйозно.
— Диктатор зняв Тарнавського.
— Та не може бути! — Грицан, здавалось, забув, що поруч очікувально стоїть Саборський з обома офіцерами.
— Замість Тарнавського — Микитка, — повідомив Горлицький. — Замість Шаманека — Ціріц. Отак, друже!
— Ко-ме-дія…
— Найбільша комедія — що і Микитці, і Ціріцу вже присвоєно чин генералів. Лягли полковниками — пробудились генералами… До речі, і Вольфа заодно зробили генералом.
Грицан озирнувся на Саборського. Що ж робити? Як бути? Тільки не губися — і тупик має вихід. Умить зметикувавши, запитав Горлицького:
— Маєш, Іване, якесь тут авто?
— Маю, бо патрулюю.
— Хай одвезе нас до «Савоя». — І Грицан повернув голову до Саборського. — Пане полковнику, зараз ви оселитесь в готелі, я доповім командуванню, а потому вже вирішимо всі інші справи.
— Прийнято.
— Іване, веди до авта.
«Хм! Хм! — отямлювався Грицан. — Дивовижно! Одначе візьми себе в руки. Поміркуй розсудливо. Не про те, що Петрушевич змістив Тарнавського, — про це буде час подумати». Але важко думати про щось інше. Неймовірно. І все ж — треба! А що довго думати? Чого? Піду по вітру… Я сповнював волю командувача. Не міг же я не виконати наказу. І вони хай собі роблять, що хочуть!»
Розмістивши Саборського і його офіцерів у готелі «Савой», Грицан прудко, щоб не лізли в голову зайві думки, подався до штабу армії,— переступив поріг канцелярії і вкопано зупинився: очі набачили Тарнавського. Камінь — з плечей: то було Грицанове спасіння. Тарнавський, щоправда, сидів збоку, а на його місці — Микитка, проте зараз це нічого не важило. Так, це порятунок! Тарнавський все візьме на себе, як і Шаманек, що примостився поруч з Ціріцом.
— Я прибув, — Грицан виструнчився.
— З чим? — спитав Микитка.
— З договором і денікінським полковником.
— Полковником? — Микитка залупав очима.
