І вже зовсім на сміхоту обернулася вся ця історія, коли сер Джон спростував повідомлення про заподіяні йому рани, а начальник поліції заявив, що демонстрація навіть не нагадувала будь-якого страйку і що інспектор, на його думку, не мав достатніх підстав зачитувати закон про порушення громадського порядку. Жодна волосинка не впала з будьчиєї голови, й ніхто не мав ані найменшої подряпини. Найбільшим злочинцем виявився Джонні Джонсон, старий одноногий дзвонар, якого звинуватили в бешкетуванні, а саме в тому, що він кричав: «Гуртуйтеся, не відступайте, хлопці!», «Під три чорти сера Джона Форреста і всіх таких тварюк, як він!», «Геть паскудну блощицю Хейра!», «У шию Морана!»
Джонні звинуватили ще й у тому, що він нібито вдарив милицею коня констебля Уїллена. Його засудили до дев’яти місяців каторжних робіт у фрімантлській в’язниці. Крім нього, потерпіли ще чотири чоловіки, також звинувачені в бешкетуванні або в підбурюванні до заколоту. Один з них, бажаючи довести своє алібі, попросив сказати, коли саме він вчинив злочин, проте суддя, інспектор Хейр, відповів: «Я сам тебе бачив, а коли — це байдуже».
Такої заяви було досить, щоб кинути за грати ще двох старателів.
Одначе Тому Дойлу та Біллі Королю, звинуваченим на цій самій підставі, якось пощастило виправдатись.
Та як би там не було, а на кінець місяця «десятифутова поправка» була скасована. А ще через тиждень випустили на волю старателів, що відбували покарання у фрімантлській в’язниці. І, нарешті, верховний суд, розглянувши скаргу старателів, анулював усі постанови, що забороняли старательські розробки на наділі Айвенгівської компанії.
Це була велика перемога, і її радісно відзначали на кожному руднику, в кожному старательському таборі. Старателі юрбами ходили по місту, сміялися, співали і частували один одного. Всі перипетії боротьби — арешти, суди й горезвісний «заколот», під час якого нікому навіть не розквасили носа, — переповідалися й так і сяк, і кожного разу це викликало гучний регіт. На мітингах виголошувались промови на честь товаришів, які показали себе героями й за спільну справу пішли до в’язниці. Вдень старателі знов працювали на своїх ділянках, але увечері всі вулиці й усі трактири в місті лунали сміхом, піснями, веселими жартами. І, підіймаючи кухлі з пивом, старателі задирливо гукали: «Я пишаюся вами, чорт забирай!»
Була тільки одна причина для занепокоєння, одна хмарина, що потьмарювала радість перемоги, здобутої старателями над золотопромисловими компаніями та урядом: сер Джон Форрест оголосив про свій намір видати закон, на підставі якого власники наділів контролюватимуть усі корисні копалини на своїх наділах з правом здавати в суборенду окремі ділянки за системою здольщини.
— Ну, братця, якщо він тільки це зробить, — говорив Дінні (і тисячі старателів та рудокопів думали так само), — знову чекай катавасії.
Але як би там не було, старателі вийшли переможцями в першому раунді і вважали, що поки що можна трохи й повеселитись.
РОЗДІЛ LIV
Новий закон не забарився з’явитися на світ; один з його параграфів говорив, що власник наділу після закінчення річного терміну може одержати свідоцтво, яке забороняє старателям доступ на його землю.
Старе законодавство надавало власникові наділу право тільки на розробку жильних родовищ; розсипне золото залишалося в розпорядженні кожного, хто мав старательські права. Новий закон явно був виданий на догоду спекулянтам акціями та лондонським ділкам. Він виривав з рук старателів усе, що вони відстояли раніше, остаточно позбавляв будь-яких прав на розсипне золото і спонукав на відновлення боротьби за ці права.
Старателі кипіли гнівом і були сповнені рішучості. Вони зовсім не мали наміру коритися такій сваволі. Боротьба спалахнула знову.
На зборах Спілки захисту старательських прав Мік Меньйон зачитав постанову верховного суду в справі Пета Х’юза та Білла Брея:
«Коли особа, що має старательське свідоцтво, пропонує власникові наділу чи його уповноваженим показати, згідно статті 36 Закону про добування золота, місце залягання жили, встановлення будь-яких гаданих меж не є достатнім — потрібне точне окреслення місця реального залягання. Якщо через сорок вісім годин після вручення власникові наділу письмової вимоги — показати місце знаходження жили — цього не буде зроблено, особа, що має старательське свідоцтво, набуває права доступу на наділ при умові виконання цією особою статті 119 Закону, в якій говориться, що коли право старателя розпочати розробку буде заперечуватись, для розв’язання суперечки можна запросити приїскового інспектора».
— Ця постанова, — сказав Мік, — так само, як і старе законодавство, цілком ясно говорить про те, що кожен, хто має старательське свідоцтво, правомочний шукати й добувати розсипне золото; він повинен тільки не чіпати того, що належить власникові наділу. Перша спроба позбавити старателів їхніх прав виявилась у грубому безсоромному порушенні закону. Друга спроба — це прийняття нового закону, що зводить нанівець існуюче законодавство.
— Авраам Лінкольн казав, що закон не може бути спрямований проти природних прав людини, — вигукнув Кріс Кроу, Діннин товариш.
— За це ми й боремось — за права людини, — підхопив Мік. — Але уряд намагається робити темні справи за плечима в старателів і нищечком передає все золото нашої країни до рук великих англійських компаній. З ласки уряду ці компанії наживають мільйони. А старателеві залишається, скинувши шапку, уклінно просити в золотопромисловця дозволу розробляти розсипища на правах здольщика. Якщо в промисловця буде нестача робочих рук, він, може, й дасть той дозвіл. А відпаде така потреба — кожного з вас прожене в шию.
У відповідь на новий закон повсюди скликалися мітинги протесту. Сотні старателів сходились на загальні збори по приїсках. На мітинг у Кеноуні прийшло п’ять тисяч чоловік. Обурення досягло найвищої точки, коли стало відомо, що законодавчі збори за поданням прем’єр-міністра сера Джона Форреста ухвалили відшкодувати синдикатові Айвенго збитки, яких той зазнав у зв’язку з позовом старателів, у розмірі двох з половиною тисяч фунтів стерлінгів.
За кілька тижнів до цього Воспер, спираючись на постанову верховного суду, яка визнавала, що старателі діяли у цілковитій відповідності з своїми законними правами, вніс пропозицію створити комісію, яка б розглянула питання про відшкодування збитків старателям, несправедливо засудженим і кинутим до в’язниці за невиконання наказів, хоч ті накази не мали ніякої юридичної сили. Цю пропозицію було відхилено; і майже водночас переважною більшістю голосів було прийнято рішення створити комісію для розгляду питання про відшкодування збитків Айвенгівському синдикатові. Після цього сер Джон і зробив своє подання.
— Наші вельмишановні законодавці більше клопочуться про охорону своєї власності та своїх класових інтересів, ніж про захист прав населення приїсків, — з обуренням сказав Меллокі О’Дуайр. — Старателі не порушували закону, та, незважаючи на це, їх відірвали від сімей, позбавивши шматка хліба, і їм довелося зазнати всіляких принижень та знущань в ім’я того, щоб навчити власті правильно тлумачити закони, які вони самі ж видають. Хіба ж це не ганьба, що трудящий люд повинен розплачуватись за беззаконня властей, а справжніх злочинців ще винагороджують за те, що зірвалися їхні злочинницькі наміри!
Обурливе рішення парламенту штату викликало гнів не тільки в старателів. На всіх приїсках робітники, рудокопи, крамарі і трактирники одностайно засуджували дії уряду. На їх підтримку подали свій голос також приїскові газети.
Серед Дінниних газетних вирізок була одна з «Західного аргуса», в якій говорилось:
«Постанова Верховного суду ясно показала, що в справі з синдикатом Айвенго щодо старателів було вчинено жорстоку несправедливість. Одначе зовсім не старателі, а грабіжницькі промислові компанії одержали від послужливого уряду відшкодування збитків. Уряд спромігся знайти дві з половиною тисячі фунтів стерлінгів для того, щоб здійснити цей кричущий акт беззаконня, хоч в той же час у відповідь на запит, чому службовцям лікарень, телефонних станцій та інших комунальних установ зрізується й без того мізерна платня за їхню працю, він посилається на відсутність коштів».
