В цьому примітивному житті не все, звичайно, було гаразд. Саллі не тішила себе ніякими ілюзіями. Але поки що вона охоче сприймала буття, яким воно є, і не заглядала в майбутнє. Непокоїло її тільки те, що Морріс досі нічого не дізнався про свій бумажник, і вона не уявляла собі, на які гроші вони живуть. Звичайно, Фріско та Морріс ділилися золотом, яке давала їхня ділянка, але Морріс сам говорив, що цього дуже мало. Вони вирішили або продати ділянку, або роздобути грошей та купити машинне обладнання. На інших приїсках — Кассіді й Марітані, Мідасі, Крезі, Лейк-В’ю та Старі — справи йшли добре, і ходили сенсаційні чутки про поклади у Великому Боулдері.

Та що це дасть, коли вона буде про все турбуватись? Треба жити так, як живуть у таборі всі золотошукачі: мов ті пташки, що добувають свій харч, де трапиться, і більше ні про; що не турбуються. Єдине, що вимагається від людини, — це не втрачати бадьорості й миритися з тим, що приносить тобі нинішній день. Саллі подумала, що, можливо, вона надто легко ставиться до всього цього.

Вранці дощ перестав. На рудій землі виблискували глибокі калюжі. Чоботи в старателів були обліплені глиною, одяг заляпаний рідким багном. Повсюди — на кущах, на підпірках наметів — сохли ковдри, штани й сорочки. Під промінням гарячого сонця вони парували. Але старателям мало було цього, дощу, і вони з досадою дивились, як вітер жене хмари кудись і у глиб країни.

— Гарний ранок для пошуків — вигукнув Морріс, показуючи на людей, що повзали схилами кряжа та в низині.

— Я теж піду пошукаю, — сказала Саллі. Вона не раз бачила в Південному Хресті, як після дощу чоловіки, жінки та діти шукають на землі самородків. Звичайно, недосвідченому оку важко відрізнити шматочки золота від уламків залізняку та пісковика, вигорнутих з ям і розкиданих скрізь, куди не глянь. Але дощ змиває пилюку, і в такий ранок, як сьогодні, кожен може помітити блиск золота. Саллі не поталанило, і вона винуватила в цьому зозулю. Протяжне сумне кування долинало з далеких чагарникових хащів, ніби зозуля хотіла знову накликати дощ. «Дощова пташка» — називали її старателі, і Саллі вистежувала її в кущах, бажаючи хоч мигцем побачити цю подружку своїх дитячих літ. Всього за кілька кроків від утоптаної землі навколо табору хаща ставала майже непролазною. То тут, то там; стрункий евкаліпт з кораловими плямами на стовбурі височів серед карликових сандалових дерев та сіролистої акації.

Яскраві острівці різнотрав’я зеленіли на рудій землі, і колючий чагарник був обвішаний пухнастими китицями жовтого цвіту. Зграйки маленьких зелених папуг пурхали між дерев з дзвінким і ніжним щебетанням. Гарненькі чорно-білі мухоловки блискавкою миготіли серед кущів, хапаючи на льоту мошву. Важко було нишпорити очима по землі в такий ранок, коли хащі вигравали всіма барвами, дзвеніли веселими пташиними голосами.

Але Саллі все-таки намагалась знайти самородок, хоча б маленький-малесенький, щоб принести його Моррісу. Та натомість вона наламала цілий оберемок гілок з жовтим цвітом і повернулася до табору.

— Поглянь, — вигукнула вона радісно, коли Морріс прийшов на обід, — он скільки золота я принесла!

Педді Кеван знайшов десять унцій золота за кілька кроків від табору, сказав їй Морріс.

— От мале чортеня, — пробурчав він. — Це вже не вперше йому трапляється ласий шматочок. Але що він робить з тим золотом? Ось що хотів би я знати. Ніколи навіть сорочки цілої на ньому нема, і завжди канючить їжу.

— Згадаєте моє слово, — сміявся Фріско. — Цей хлопчисько— великий пройда. Не сьогодні-завтра він усіх нас купить і продасть.

Кожного вечора старателі сходились погомоніти з Фріско та Моррісом біля табірного вогнища. І Саллі нічого так не любила, як сидіти на ящику перед багаттям і слухати ці вечірні розмови. Вогняні бліки витанцьовували на худих, огрубілих постатях старателів. Чоловіки стояли купками в забрудненому землею, пошарпаному негодою одязі, невимушене покурюючи та перекидаючись словами, або умощувались на ящиках чи просто долі. Багрове світло осявало їхні обличчя — м’ясисті, попечені сонцем і бородаті або худі, з гострими рисами, засмаглі, аж чорні. Тут з пітьми визирав чийсь гачкуватий ніс, там — пасмо посивілого волосся, усміхнений рот, спотворений місцевою хворобою «барку», засмаглі жилаві руки, товсті вузлуваті пальці, блискучі очі, подерті черевики.

Поверх ситцевих та фланелевих сорочок, іноді двох і навіть трьох, були накинуті піджаки або жилети; потерті молескінові, вилинялі на сонці бавовняні та попрілі сукняні штани були підперезані різномастими пасками. При поясі в кожного висіла замшева торбинка на гроші та золотий пісок, бляшана коробочка для сірників чи кресала і, якщо чоловік у цю мить не курив, за пояс була заткнута також люлька. Пошарпаного фетрового капелюха старатель рідко коли скидав з голови: ніщо так не зогріває макітри взимку й не захищає від сонця влітку, як старий фетровий капелюх, запевняв Фріско.

— Є чутка, ніби вся дорога за Південним Хрестом захаращена возами, — кидав хто-небудь з присутніх.

Інші голоси враз підхоплювали:

— Там не було дощу. Може, тільки минулого тижня ледь-ледь покропило, коли в нас тут була гроза. У «Сибір» возять воду верблюдами за п’ятдесят миль…

— Подейкують, ніби зроблено заявку на Маунт-Маргарет, це в бік Лейк-Кері, за двісті миль від старого табору. Довкола — непролазні чагарі. Води ні краплини. Один з напарників Білла Кінга помер у дорозі. І тубільці там скажені — покололи списами коней Сенді Мака. Вся їхня партія і сам Сенді Мак ледь не загинули. Три дні без води були. На них випадково натрапив караван верблюдів і привіз усіх на Дев’яносту Милю.

— А що ото плещуть, ніби на старому Кулгардійському шляху згорів Гобсонів готель одразу після того, як виїхала охорона з золотом?

— То правда.

— Ото вже хтось волосся на собі рве!

— А ви чули — Кассіді-Хілл перепродано в Лондоні за сім тисяч фунтів.

— Нічого дивного: лорд Фінгал дає за Лондондеррі сто вісімдесят тисяч.

— Чарлі де Роз запевняє, що рудники Лейк-В’ю та Айвенго скоро почнуть працювати.

— Ну, там здорово попоморочились! То ж не іграшки — перевезти обладнання з Південного Хреста! Вони пригнали з Аделаїди цілу запряжку волів. Дорога була закрита через нестачу води. Чарлі довелось забезпечувати їх фуражем та водою вздовж усього шляху.

— А тепер він злиться, що гірники теж хочуть їсти!

— Ще б пак! Ми зажадали підвищення зарплати на десять шилінгів і застрайкували. Як по-’вашому, справедливо це — платити три фунти десять шилінгів за роботу під землею? Та ще при нинішніх цінах на продукти та воду в Хеннані, га, Сем?

— Не мене про це питати. Я тут ні до чого, Тед. Тупе Кайло і я — ми не наймаємось. Щоб ми за якісь нещасні чотири фунти пішли гнути спину на чужий рудник…

— Зразу видно, що тобі не треба жінку та дітей годувати.

— Поки що ні, та хіба знаєш, коли Тупе Кайло попросить Джіглді Джен призначити весілля?

В загальному реготі тоне лайка Тупого Кайла. Так ллється некваплива дружня розмова, перекидаючись з одного на інше, а іноді переходячи в палку суперечку. Та ось багаття згасає, голоси стихають, і старателі йдуть у трактири або, вирішивши, що час уже спати, розходяться по своїх наметах.

Серед старателів, що працювали на ділянках з розсипним золотом, а також гірників з рудника Кассіді та відкритих кар’єрів на Марітані, Саллі знала багатьох. Проходячи мимо чи вмощуючись у колі біля багаття, вони скромно і шанобливо казали їй: «Доброго вечора, місіс».

Тут були Елі Нанкерроу та його напарник Піп Ярн, Сем Маллет, Браун — Тупе Кайло, Доу Динаміт, Янкі Набрида, Томпсон Верблюд, Ден О’Салліван — Танцюрист і Тессі Ріган, а також Довготелесий Джім, візник з Квінсленда, його товариш Клері Мак-Клерен та Унк Трегурта, старий корнуелець з сивою кучерявою борідкою.

Елі та Піп Ярн теж були корнуельці; завбачливі й пронозливі люди, вони мали гарну ділянку на Браун-Хіллі. У себе на батьківщині Піп Ярн був проповідником. «Поки не спився», — пояснював Унк. Елі допоміг йому в біді й забрав з собою сюди в Австралію. Їх рідко бачили порізно. Та на приїсках всі корнуельці завжди трималися купи.