Учасники походу рвалися по-своєму розрахуватися з негідниками, які пошили в дурні панотця Лонга. Була підозра, щр Том Дойл, власник найбільшого готелю в Кеноуні й дуже впливова там особа, був причетний до цієї справи. Всі знали, який він охочий до жартів. Але Том, шестифутового зросту ірландець з бугаячою силою і таким же норовом, заприсягнувся, що повідбиває печінки кожному, хто лиш посміє зводити на нього такий наклеп.

Старателям, які спробували учинити йому допит, Том нагадав, що він сам такий же старатель, як і вони. Кожен пенні, що пішов на його готель, добутий на приїсках. Він не якийсь там придуркуватий молокосос, щоб гратися з вогнем, плескаючи казна-що про неіснуючий самородок. Том закликав у свідки і матір божу, й усіх святих, що сам нічого б не пожалів, аби знайти дурисвітів, хто б вони не були. А в тому, що священику наставили носа, він, звісно, нітрохи не сумнівається.

Ніяких нарікань на панотця Лонга, який, до речі, перебуває під його захистом, він не дозволить. Хіба ж то не він, не Том Дойл, боровся разом з усіма старателями за справедливість? Нехай хто скаже, що це не так! І хіба не він підняв свій голос на захист старателів, коли Джону Форресту здалося, ніби він може поводитися з ними, мов з падлом? Та він же, чорт забирай! І за це його арештували й хотіли присобачити йому справу про підбурювання до заколоту, про порушення громадського порядку і ще казна-що. Тільки все це лопнуло, як булька на воді, бо він, Том Дойл, лише захищав старателів. А це — право кожного громадянина.

Ну, звісно, казали старателі, вони все це знають і пам’ятають. Вони зовсім не думають, що Том був у спілці з тими пройдисвітами, які заради жарту чи заради наживи спровокували людей на цей похід. Просто вони вважали за свій обов’язок сказати йому, які ходять чутки, і розплутати плітку.

Том погодився з ними й поставив усім випивку та закуску. Хвиля старательських походів, збита необачними словами панотця Лонга, не одразу вляглася. Були й інші, менші походи— в. Золоту Долину, Широку Стрілу, Муллін. А панотцю Лонгу ще не раз загрожувала небезпека, і казали, що він ходив на волосинку від смерті.

Хоч священик і далі жив на приїсках, проте це був уже не той колишній панотець Лонг: від нього залишилась сама тінь. Гризота про казковий самородок та жахливі наслідки походу не давали йому ані миті спокою, і зрештою саме це, на думку багатьох, поклало його в домовину, а зовсім не тиф, од якого він нібито помер через кілька місяців у Перті.

Невдовзі Том Дойл був обраний мером Кеноуни. Це сталося після того, як боротьба старателів увійшла в нову фазу.

А почалося це так: Майка Берка, Джіммі Міллера, Еда Бернса й Тессі Рігана арештували, звинувативши їх у крадіжці руди, яку вони вивозили мішками з своїх ділянок на наділі Айвенгівського синдикату.

Старателі не припиняли роботи на своїх ділянках на айвенгівському наділі. Протягом усього останнього часу синдикат переробляв породу з відвалів. Майк Бер’к, чия ділянка межувала з головною шахтою синдикату, також почав працювати на відвалі. Напарники допомагали йому згрібати породу, наповнювати нею мішки й возити до артільної ступи. Вони доводили, що весь золотоносний пісок з цього відвалу належить їм.

А через кілька днів Майка Берка, Тессі Рігана, Джіммі Міллера й Еда Бернса ото й було арештовано і звинувачено в крадіжці руди, яка була власністю Айвенгівського синдикату. Проте розгляд справи було відкладено до рішення суду присяжних в аналогічній справі, що мала слухатися в Пік-Хіллі.

Коли стало відомо, що суд відкладено, старателі на зборах заявили, що не можуть дозволити собі розкіш сидіти без діла й чекати коло моря погоди. І вони відновили роботу. На багатьох ділянках виробіток золота йшов досить успішно, і це ще більше зміцнило їхнє рішення. Руда Берка після промивання дала двісті десять унцій. Однак до того часу, поки не з’ясується питання про право власності, золото доводилося вносити банк, у депозит. Старателі дедалі нетерплячіше чекали рішення суду в Пік-Хіллі і не втрачали впевненості, що справа розв’яжеться на їхню користь.

Та коли судове рішення було нарешті оголошене, всі їхні надії розвіялись, мов дим.

Ну як це можна назвати? — обурювались вони, вкрай приголомшені.

В постанові суду говорилося, що старателі можуть шукати золото на території наділу, але вивозити його не мають права.

Таке рішення, на думку старателів, було просто знущанням з правосуддя й здорового глузду. Хто погодиться з ним миритись? В усякому разі, тільки не старателі австралійських приїсків. Зате власники наділів та золотопромислові компанії тріумфували.

Щоправда, рішення суду присяжних не було одноголосне. Залишалася можливість подати апеляцію до Таємної ради; але старателі вже й так витратили не одну тисячу фунтів, домагаючись правильного витлумачення закону. Якщо справу буде передано до Таємної ради, доводили вони, то всі судові витрати уряд повинен взяти на себе.

Старателі рішуче заявили про свій намір і далі продовжувати боротьбу за право на розсипне золото. Ні арешти, ні судові переслідування, казали вони, не примусять їх відступитись. Вони знають, що закон і справедливість на їхньому боці. Продажні політикани показали, як вони можуть зневажати закон і примушувати служителів правосуддя танцювати під їхню дудку. Тепер трудящим приїсків не залишається нічого іншого, як продемонструвати ту силу, на яку вони спираються, відмовляючись коритися такому кричущому свавіллю.

Старателі продовжували працювати, як звичайно. Берк та його напарники й далі вивозили руду з відвалів своєї ділянки. А коли одного разу з будинку управляючого вийшов констебль і наказав припинити роботу, вони зажадали, щоб він показав їм свої повноваження. Показати він нічого не зміг, і старателі, добродушно посміюючись з нього, взялися знову згрібати породу та насипати її в мішки.

Над полудень приїхали в повозці помічник поліцейського інспектора Холм та капрал Нікольс. Вони забрали Майка Берка, Тессі Рігана, Джіммі Міллера та Еда Бернса й одвезли їх до поліції. Звісно, старателі могли б відбити товаришів, але вони суворо виконували вказівку керівників своєї Спілки не чинити опору.

Ну що ж, вони цього й чекали, а Майку Берку та його дружкам уже невдивовижу сидіти під арештом! І старателі не втрачали бадьорості, вони жартівливо, з вигуками «ура» провели поліцейську повозку, пославши кілька крутих слівець на адресу інспектора й уряду.

Найнявши кращих юристів приїску, старателі неухильно діяли за їхніми порадами, і Спілка захисту старательських прав знову здобула перемогу.

У верховному суді, коли було подано апеляцію, суддя Хенсман виніс рішення, в якому говорилось: «Оскільки Джадрелл, попередній власник наділу Айвенгівського синдикату, помер, не призначивши спадкоємця, і жодну особу не було введено в ці права, наділ залишився без власника; звідси випливає, ща особи, названі позивачами в цій справі, неправомочні виступати із скаргами на порушення меж наділу».

В рішенні зазначалося також, що за звичайних обставин дії Берка розглядалися б як крадіжка, бо ділянка його була на території наділу; але через те, що право на володіння наділом, як встановив суддя Хенсман, було втрачене, Берк, як і кожна інша особа з старательським свідоцтвом, має право шукати золото, а також брати руду з відвалів чи з будь-якого іншого місця, віддаленого на п’ятдесят футів від рудної жили. Тим більше, що досі не було навіть доведено, чи є на Айвенго така жила.

Отож виходило, що, згідно з законом, як говорилося в рішенні суду в Пік-Хіллі, старателям забороняється брати руду з наділу будь-якої компанії; та якщо дотримуватися справедливості й здорового глузду, то Берк діяв у межах дозволеного, коли брав золотоносний пісок з незаконно удержуваної, на думку судді Хенсмана, території.

Ухвала верховного суду була зустрінута з великою радістю, хоч новий закон про добування золота й судове рішення в Пік-Хіллі залишалися в силі і боротьба з ними була ще попереду.