Маршалл закінчив проханням помилувати нещасного п’яного дурня, який став жертвою гонитви газетярів за сенсаціями. Мак-Кен сам намагався знайти вихід з цього жахливого становища і глибоко усвідомив свою провину.

— Цю людину вже й так жорстоко покарано тим страхом і горем, які вона пережила, — сказав Джон Маршалл. — Одразу ж по приїзді Мак-Кен готовий був віддати себе в руки старателів, аби покласти всьому край. Та якщо над ним учинять фізичну розправу, дуже багатьом старателям доведеться розплачуватись за це. І, звичайно, жодна розумна людина не за хоче, щоб цей злощасний похід мав ще трагічніші наслідки.

Маршалл запропонував натовпові розійтись, а більш розсудливих старателів попросив допомогти йому не допустити безладдя, яке тільки затягне всю цю трагікомедію з походом, що за неї головну відповідальність несуть газети, надрукувавши неперевірену інформацію.

І от знавіснілий, засліплений люттю натовп несподівано швидко відгукнувся на його заклик. Люди повірили Джону Маршаллу й почали розходитись. Це врятувало багатьох від участі в самовільній розправі над Мак-Кеном і, можливо, від нападу на самого Маршалла, який захищав Мак-Кена.

Щоправда, в декого ще вихоплювались гнівні вигуки та погрози, але вони вже адресувалися редакції газети, куди й ринув натовп. Проте поліція підоспіла туди раніше, і, крім побитих вікон, особливої шкоди завдано не було.

Наступного ранку вдосвіта Мак-Кен нишком виїхав з міста.

Морріс не повертався до Хеннана, аж поки не побачив заключного акту цієї трагікомедії. Остання партія старателів, повертаючись з марної розвідки на Південних Масивах, вступила в Кулгарді з опудалом Мак-Кена, повішеним на шибениці.

Старателі, які й досі тинялися по місту, швидко приєднались до прибулих, і процесія знову рушила до редакції газети, що спровокувала цей похід. Опудало облили гасом і підпалили. Воно яскраво горіло, а юрми старателів проклинали і лаяли на всі заставки газету і всіх газетярів взагалі. Потому палаюче опудало жбурнули в легку дерев’яну будівлю.

Так закінчився «похід Мак-Кена». Безліч старателів покидали свої ділянки й пішли за сотні миль від насиджених місць, змарнувавши і гроші, й час, і ледь не загинули від голоду та спраги, обнишпорюючи невідомі краї. І причиною всьому була якась п’яна байка про таємницю багатющого родовища, якого ніколи й не існувало.

— Тож хіба дивно, що старателі ладні вбити кожного, хто винен у брехні? — похмуро сказав Морріс. — Трапляється й так, що крамарі та трактирники навмисне поширюють такі чутки, бо кожен похід сприяє їхній торгівлі. Але я сподіваюсь, Саллі, що більше ніколи не потраплю до натовпу обдурених старателів. Я теж тоді озвірів разом з ними.

Спливали місяці — в сухій, нестерпній спеці, під сірим металічним небом, в потоках яскравого білого світла, з пиловими бурями й задушливими ночами.

Цілий день табір лелів у сліпучому мареві: розжарене повітря тремтіло над залізними дахами та побіленими халупами селища. Руда пилюка куріла на шляхах, де повільно тяглись каравани верблюдів. Фургони раз у раз зупинялись: могутні вікторійські ломовики ледь не падали від утоми після довгої дороги з Південного Хреста. Місцеві конячки легше справлялися з своїм вантажем, а ослячі запряжки, розтягнувшись валками по п’ятдесят голів, уперто проповзали сотні миль до найдальших таборів.

Хмари рудої куряви висіли над ділянками, де поодинокі старателі все ще віяли сухий пісок. 3 ранку до пізнього вечора з гнітючою одноманітністю гуркотіло й бряжчало на розробках вздовж кряжа, хоч через нестачу води було зроблено деякі послаблення в правилах, і багато власників ділянок — рудокопів та розвідників — виїхало на узбережжя. Лише ті, хто вже звик до спеки і не мав змоги перебратись на південь, залишались на своїх ділянках і працювали, зціпивши зуби, обливаючись потом та проклинаючи нещадне сонце.

Куди ж подінешся, треба терпіти цю спеку й не вішати носа, казали вони, і Саллі розуміла, що їй теж не залишається нічого іншого. Вона не сумнівалася в своїй витривалості. Якщо Морріс, працюючи на ділянці, може витримувати оте пекло, то вона й поготів. Зрештою, казала собі Саллі, вона ж корінна жителька, тут народилася й виросла, як і ті місцеві конячки, що зросли в чагарях: Джек Баламут клявся, що краще за них ніхто не біжить по дорозі у літню спеку.

І Саллі робила своє діло, удаючи, ніби вона така ж весела і вдоволена, як і раніше, твердо поклавши підтримувати самовладання й бадьорість не тільки в собі, а й у чоловіків, коли вони приходили до її вогнища, хоч нерідко життя у цей час зводилось до пекучої туги за ковтком свіжого повітря та тривог про запаси харчів і води; всі жили тільки сьогоднішнім днем, намагаючись не заглядати в майбутнє, у спеці й сліпучому світлі, що, здавалось, випалювало все всередині, але не розлучалися з посмішкою й жартом, щоб показати одне одному свою мужність та витримку.

Нестача води та свіжих продуктів викликала безліч захворювань. Місцева хвороба барку спотворювала людям руки і ноги гнійними болячками. Очі, запорошувані піском, червоніли і запухали. Лютував тиф. Щодня тільки й чути було, що такий-то марить у гарячці в своєму наметі, а такий-то й такий-то помер у зліпленій нашвидкуруч з мішковини та жерсті халупі, яку тут гучно називали лікарнею.

Не кращі справи були і в Кулгарді, в казенній лікарні, хоч там і працювали дві професіональні сиділки. Але лікарня ще й досі містилася в кількох полотняних наметах, крізь стіни яких просякала пилюка і де над хворими дзижчали рої мух. Кожного дня когось ховали, і кладовище було в жахливому стані: похапцем закидані могили раз у раз провалювались, трупний запах отруював повітря.

З чагарів несло смородом нечистот людей і тварин. Мухи хмарами летіли звідти, заражаючи їжу та воду. В епідемії звинувачували афганців і верблюдів, мух і бруд. Кожен тремтів від страху, що може захворіти. Було зроблено спробу очистити місцевість навколо таборів, поліпшити умови в лікарні, навести порядок на кладовищі.

В Хеннані дорога до кладовища петляла поміж чагарів, і люди похмуро жартували, що небіжчик може там заблукати. Коні ледве пересували ноги і часто по кілька годин вистоювали на сонці, поки старателі копали могилу для свого товариша.

— А ви чули історію про мерця, що раптом зник? — якось увечері спитав сміхотливо Дінні.

— Облиш, Дінні, то, мабуть, чергова Зубоскалова вигадка, — озвався Тупе Кайло.

— Може бути, — погодився Дінні. — Але я чув її від знайомого, він запевняв, що напарник його брата розповів Зубоскалові про те, як хлопці ховали старого Боббі Мофліна. Діло, мабуть, було так: хлопцям здалося, що їхній дружок Боббі віддав богові душу; отож вони виправили свідоцтво про смерть і роздобули труну. Але вони були новачками в цій справі і через те погано прибили віко. По дорозі на кладовище трапилась їм пивничка, хлопці й вирішили, що скляночка вина їм не зашкодить. Ну, вихилили вони не по одній, а коли повернулись до тачки, на якій під палючим сонцем залишили труну, то виявилось, що мрець кудись зник. У них волосся встало Дибом!

Вони ніяк не могли вирішити, чи то нечистий потяг до себе Боббі, а чи трунар, якому він не встиг заплатити за свою домовину. Але вони зовсім не повідомляли в поліцію, як запевняє Зубоскал, і не давали в «Гірник» оголошення: «Загублено, вкрадено або втік труп людини, охлялий на вигляд і більш-менш мертвий». Просто вони знайшли Боббі в наметі біля пивниці, і в ньому виявилось достатньо життя, щоб випити разом з ними. «За упокій душі Роберта Мофліна, — сказав він. — Прости йому господи, і земля йому пером».

Після цього він знову ліг і помер уже вдруге. Товариші відклали його похорон до наступного дня. Але цього разу вони заплатили трунареві й примусили його добре забити труну, перш ніж везти її на кладовище.

Табір охочіше сприйняв версію Дінні, а не Зубоскалову, бо негоже збиткуватися з людей, що віддають останню шану своєму старому товаришеві.