Хмари, що нависли над приїском, з кожним місяцем ставали зловісніші.

— Калгурлі настав край! — похмуро віщували спекулянти. Вони передрікали, що Калгурлі, так само як і Кулгарді, невдовзі стане майже безлюдним глухим містечком, з розкиданими де-не-де по околиці убогими халупами рудокопів. Уже деякі з рудників Золотої Милі, про багатства якої біржовики роздзвонили колись на весь світ, стояли покинуті, мов купи нікому не потрібного мотлоху; машини іржавіли під навісами, і сотні безробітних рудокопів тинялися вулицями або товклися біля трактирів чи навколо гравців у орлянку.

Дехто з безробітних закілкував собі ділянки і просіював щебінь, інші гайнули на розвідку. Кожен рудокоп, кожен старатель, кожна людина, яка знала країну, і кожен крамар, який розумів справжні причини кризи, вірив у приски: був певен, що Калгурлі відродиться знову, Що золото є — і тут, у надрах рудників, і в не відкритих ще родовищах на широких недосліджених просторах країни.

Калгурлі, казали вони, терпить від шахрайських махінацій золотопромисловців, від безсоромного випуску дутих акцій та нічим не приборканої спекуляції, які створили погану славу приїскам Заходу і перешкоджають успішній розробці бідніших руд.

Життя тих, хто уже міцно звив собі гніздо тут, на приїсках, йшло своїм звичаєм. Саллі й Марі, як і сотні інших жінок їхнього кола, з ранку до ночі куховарили й прали, воювали з хмарами мух та рудої пилюки, що завжди висіла в повітрі, трусилися над кожною краплиною води і скаржились, що рідко приїжджає асенізатор.

Діставати свіжі продукти та овочі було, як і раніше, нелегко. Щоправда, Саллі й Марі обзавелися козами; крім того, у них тепер були погрібці з водяним охолодженням. Цією водою вони потім мили підлогу, після чого нею можна було ще полити виноградну лозу або хирляві кущики помідорів, що росли в затінку щитів з мішковини.

Саллі цілими днями готувала їжу, обшивала своїх дітлахів і невтомно боролася за чистоту в домі. Вечорами Саллі й Марі частенько навідувались одна до одної; сидячи на веранді в задушливій тиші, вони шили або вишивали і вели нескінченні розмови.

Боротьба старателів за розсипне золото тривала понад два роки. Дік і Том уже ходили до школи, а Ларрі тільки-но сповнилося два роки, коли Саллі відчула, що вона знову вагітна. Вона раділа цій дитині: їй здавалося, що ця дитина засвідчить відновлення злагоди між нею та Моррісом і вже зараз ніби підсумовує все, з чого складалося тепер їхнє життя. Вони вже не мріяли залишити приїски і були раді, що хоч мають притулок і шматок хліба для себе та для дітей.

Коли Дінні й Кріс Кроу бували в місті, до них сходилось повно Дінниних товаришів. Посмоктуючи люльки, вони часто засиджувалися за розмовами до півночі. Якщо приходив Меллокі О’Дуайр або хтось із старателів, що брали участь у боротьбі за розсипища, розмова точилась навколо злободенних політичних питань і останніх подій. А коли навідувалися старожили, всі починали згадувати минуле.

Суд над А. К. Бейлі та де Стедінгом у Лондоні і ліквідація Акціонерного товариства освоєння багатств Західної Австралії викрили махінації, за допомогою яких дуті компанії чистили кишені сотень дрібних пайовиків. Шахрайство різних пройдисвітів, які підбивали людей вкладати гроші в неіснуючі рудники, обіцяючи величезні дивіденди і знаючи наперед, що не виплатять жодного пенса, викликало гнів і обурення.

Коли Бейлі звинуватили у привласненні облудним шляхом шістдесяти тисяч фунтів стерлінгів, репутація Фріско, тісно зв’язаного з цим акціонерним товариством, дуже підмокла. «Активи» збанкрутілого Бейлі за банківським курсом не варті були й шеляга, а про людське око вважалося, що в нього акцій на тисячу фунтів стерлінгів. Справу починали слухати разів десять, але кінець кінцем Бейлі засудили до п’яти років каторжних робіт.

— Багато користі з цього отим баранячим головам, яких він обібрав! — кинув якось Дінні. Смеркало, на веранді сиділи Меллокі. О’Дуайр, Майк Берк, Білл Брей та Пет Х’юз. — Кожен пройдисвіт вважатиме, що Бейлі, далебі, не програв.

— Є такі, що нагребли ще більше і вийшли сухими з води, — озвався Майк. — Скажімо, хоча б верховоди компаній та управляючі рудниками.

— А спритники з Великого Боулдера, які уклали контракт із збагачувальною компанією, чим вони кращі?

— А що діється на Об’єднаному?

— Дирекція звинувачує управляючого в тому, що він роздував кошториси і робив недоцільні витрати, — іронічно зауважив Меллокі. — А той звинувачує директорів у тому, що вони змушували його по-хижацьки викачувати з рудника всі високосортні руди. Кажуть, вони пропивали по двадцять — двадцять п’ять тисяч фунтів стерлінгів на місяць, а рудник довели до цілковитого занепаду.

— Француз Ландо, новий голова правління, вважає, що вони викачали з рудника двісті тисяч унцій золота, — додав Білл Брей. — А пайовикам дали дулю з маком.

— Еге, хтось хапонув чимало.

— Ще б пак — було чим поживитись!

— А на Великому Боулдері що витворяють? — вихопилось у Пета Х’юза. — Відкрили новий пласт на глибині чотириста футів — багатющу жилу, коли вірити одному хлопцеві, що там працює, а хазяї тримають усе в секреті, і акції продовжують падати. Нічого, вони ще підскочать — ми ще побачимо не один бум.

— Свого часу, коли брати Брукмени закілкували ділянки наугад, Великий Боулдер був такою ж авантюрою, як десятки інших, — нагадав Дінні. — А потім виявилось, що то справжнє золоте дно. Акції миттю підскочили з одного фунта до сімнадцяти. Цей рудник дав уже понад три мільйони.

— А ще недавно можна було купити акцію Великого Боулдера за п’ять шилінгів…

— Я сам бачив, як ставили під час гри в орлянку сотні дві акцій проти п’яти фунтів.

— Шкода, що не я їх виграв! — засміявся Майк. — Великий Боулдер не підведе, це я вам кажу. Він завжди був окрасою наших приїсків. Будьте певні, біржові тузи знову роздзвонять про нього, тільки-но це стане їм вигідно. Уже ходять чутки про поклади на глибині тисяча триста футів, і акції починають підніматись — так само, як на Лейк В’ю; скоро вони знову підскочать.

— Ну то й що! — Дінні сплюнув. — Нам яка з того користь? Ні, нашому місту треба перш за все покласти край аферам на рудниках. Золота тут вистачить. Рудники можуть прогодувати вдвоє більше народу, ніж зараз у Калгурлі, і створити людські умови життя для робітників — треба тільки, щоб діло робилося чесно. Нехай пани капіталісти, біс з ними, одержують прибутки на свої кляті гроші, але хай же вони до помагають розвиткові країни, а не тільки висотують з неї всі соки, поки ми тут дохнемо від спеки та голоду.

— «Управляти країною, — каже Вольтер, — це значить забирати в однієї частини населення для того, щоб віддавати другій», — пробурмотів Кріс Кроу.

— Що б з нами тепер було, якби не розсипне золото? — вадумливо озвався Пет Х’юз.

— Це вірно, — погодився Майк. — Розсипне золото і трохи «джіму», по суті, тільки й підтримують зараз життя міста. Промисловці чого домагались? Хотіли скористатися з кризи, сторгуватися з урядом і покласти нас на обидві лопатки. Але не вийшло — не всі тут під їхню дудку танцюють.

Замислено посмоктуючи люльки, старателі задоволено посміхалися, згадуючи свою боротьбу і перемогу.

— Тепер вони зчинили галас — кричать, що їх обкрадають, — сказав хтось. — Мовляв, на мільйони фунтів золото іде наліво. Це вони про отой дріб’язок,.що рудокопові іноді щастить винести в своїй торбинці. Тепер хочуть обшукувати робітників після зміни — примусити їх стояти перед ними у чому мати спородила.

— Ну, хлопці цього не допустять!

— Дідька лисого!

В ті роки, коли йшли перші розшуки золота і освоювалися перші родовища, в Західній Австралії ніхто навіть не чув ні про які убивства чи грабунки, казали старожили. А ось коли почала розвиватися промисловість і всі старательські закони пішли нанівець, а залізницею наїхало на приїски сила-силенна різних аферистів та бандитів, отоді й почалися грабунки; перехожих душать на дорозі, приїсковий інспектор мало не щодня судить злочинців.