Дорога витівка, казав Морріс. Щоправда, подеколи якийсь тубілець і приводив старателів до багатої жили або туди, де була вода, без якої білим загрожувала неминуча смерть; та загалом дикі племена оберігали в ті дні таємницю своїх водосховищ з лютою впертістю. Нічим неможливо було їх примусити показати схованку золота чи води. Вони надто добре знали, що золото накликало в їхні краї незліченні стовпища людей та тварин, які поглинали всі водні запаси й витоптували мисливські угіддя. Морріс запевняв, що Фріскова щедрість пояснюється тільки бажанням удержати біля себе Марітану.

Марітана ступала так тихо, що камінці ледь шурхотіли під її босими ногами. Лише побрязкування скляного намиста, подарованого Фріско, та приглушений дзюркотливий сміх сповіщав про її наближення. Ну як тут не посміхнутись до неї, не зрадіти її появі, коли вона стоїть отак перед тобою, легка, струнка та принадна, і боязко позирає на тебе з-під довгих вій, наче звірятко. Так подумала Саллі, коли Марітана завітала до неї одного ранку зразу ж після того, як Фріско й Морріс пішли на роботу.

Раз у раз захоплено вигукуючи, Марітана годинами стежила за тим, що робить Саллі, пильно вдивлялася в її обличчя, силкуючись прочитати думки білої жінки, як люди її племені читають сліди на піску. Вона була така чутлива, що одразу ж угадувала, коли Саллі бувала чимсь незадоволена чи просто стомлювалась від неї, і тоді тихенько й покірливо йшла собі геть.

Але наступного дня вона знову приходила з простодушним веселим сміхом та запитливими очима.

Саллі відчувала, що її теж вабить до цієї тубільної дівчини, як Марітану до неї. «Мірі», — казала на неї Саллі: так її звали одноплемінники. Вони пробували порозумітись між собою, користуючись жахливою мішаниною тубільних та англійських слів, і Марітана в простоті душевній пересипала свою мову добірною лайкою, яку постійно чула від золотошукачів.

— Не можна так говорити, Мірі! — казала їй Саллі. І Мірі зрозуміла, що є слова, заборонені для жінок.

Вона була дуже кмітлива і швидко переймала все, що говорила й робила «місіс Саллі». Зв’язала собі віник з гілок і почала мести та прибирати навколо Фріскового намету так само, як Саллі підмітала навколо свого. Потім перемила посуд, випрала Фріскову брудну білизну й розвішала її на кущах сохнути. Саллі навчила її куховарити й шити. Вони разом пошили для Марітани плаття з шматка ситцю з червоними та жовтими візерунками; досі вона просто обгортала ним стегна, а він завжди сповзав униз; тоді вона підхоплювала його і недбало перекидала через руку. Марітана дуже пишалася своїм новим платтям, точнісінько таким, які носять білі жінки, і вже збагнула, що його не можна скидати при всіх.

Вечорами до них іноді приходив Фріско і поводився, як завжди, з нахабною зухвалістю. Але вже не було співів біля вогнища Саллі. Фріско співав і бренькав на гітарі біля власного багаття, й чоловіки збирались тепер там. Більшість з них, бо дехто ще за звичкою заходив погомоніти до Морріса, поки Фріско не розпочав у себе гри в ту-ап. Але підкидання монет принадило навіть Морріса, і він став коротати вечори у Фріско при світлі багаття та гасового ліхтаря.

Саллі зосталася сама з собою біля свого багаття; щоправда, частенько з пітьми тихо виходила Марітана й сідала навпочіпки поруч неї; дівчина мовчки втуплювала очі в огонь, поки не починала куняти або поки Саллі не йшла спати. Хоч спати Саллі не могла. Шум та крики біля сусіднього багаття не змовкали до ранку. Охоплена ненавистю до Фріско Джо Мерфі, Саллі намагалась уявити, скільки Морріс виграв або програв, в однаковій мірі боячись і того, й другого: адже в ньому знову Могла прокинутись пристрасть до азартних ігор.

Останнім часом Морріс став дуже вередливий і незговірливий. Вони трохи не посварилися через те, що він майже кожного вечора грав у ту-ап. Були на це й інші причини, хоча б та сама Марітана. Саллі ніяк не могла збагнути, що найшло на Морріса. Він просто бачити не міг нещасної дівчини і ставився до неї з брутальною жорстокістю: лаяв і проганяв геть, коли заставав її біля Саллі.

Тепер Марітана вже не чекала, поки її проженуть. Угледівши Морріса, вона тікала сама. Саллі пробувала угомонити свого чоловіка, але той заявив, що її дружба з Марітаною, по суті, означає мовчазне схвалення Фріскового перелюбства з тубілкою. Це принижує в таборі Саллин престиж, а його, Морріса, ставить у дуже незручне становище.

— Я просто не можу тебе зрозуміти, Моррісе, — заперечила Саллі. — По-моєму, жодна жінка не відмовилася б допомогти такому юному створінню, а потім — мені подобається гуляти з нею в чагарях.

Фріско реготався, мов божевільний, коли Марітана почала нашивати нову синю латку на його робочі штани, хоч у цьому не було ніякої потреби, тільки тому, що бачила, як Саллі латає драні штани Морріса. Місіс Гауг виховує з його дикої кішечкя доброчесну стару діву, казав він; однак сама Марітана, здавалось, була дуже задоволена своїми досягненнями.

Проте вона нічого не забула і з того, що знала раніше. Саллі любила згадувати, що Марітана також навчила її багато чого. Гуляти з Марітаною було страшенно цікаво. Іноді вона знаходила маленький самородок і пояснювала Саллі, що шукати треба в тих місцях, де розсипана галька, серед вивітреного кварцу та уламків скель. Забавно було також спостерігати, як Марітана висліджує змію або гігантську ящірку, спритно вбиває її і несе в табір на кінці палиці.

Марітана пекла цих плазунів у приску й частувала їхнім білим м’ясом Фріско. Той запевняв, що воно дуже смачне, особливо з розтопленим маслом, — зовсім як риба. Але Саллі не могла примусити себе скуштувати цих делікатесів або, ще гірше, великих білих личинок, що їх Марітана видлубувала з-під кори старих дерев.

Одного разу, коли вони гуляли на південь від Маунт-Шарлотт, на очі їм трапилась дивна маленька потвора, що її місцеві жителі називають «гірським чортом». То був хамелеон; на сонці він ставав жовтим з коричневими цяточками, а коли повзав серед каміння, то набирав іншого захисного забарвлення — бурого й сірого. Створіння абсолютно безневинне, але жахливо потворне. Все його тіло було вкрите пухирчиками, банькаті очиці блищали, мов намистини. Ну чисто тобі маленький дракон, подумала Саллі, або якийсь перевертень із казки.

— Мінгарі! — тихо скрикнула Марітана, помітивши тварину. Вона сіла на землю трохи віддалік, щоб не сполохати хамелеона, який вигрівався на сонці. Але мінгарі зник так швидко й безшумно, що Саллі навіть не помітила, куди він подівся.

— Мабуть, вона робила кубу[14], — пояснила Марітана і, благоговійно притишивши голос, почала розповідати про те, що в давні-прадавні часи, коли сюди прийшли перші темношкірі, мінгарі були жінками, які цуралися чоловіків. Закон забороняв їм розмовляти чи свистіти, щоб їх не почули чоловіки, а коли мінгарі проходили місцями полювання, їх охороняли злі духи. Жінки-мінгарі повинні були народжувати дітей для всіх тубільних племен. І де б вони не сіли відпочити — біля водойми чи під великим каменем, — вони залишали там купу немовлят. Та одного разу, коли жінку-мінгарі схопив молодий воїн, вона закричала, й тоді злі духи обернули всіх її сестер на оцих маленьких тваринок, позбавивши їх голосу й усіявши тіла роговими наростами для захисту від ворогів.

— Але мінгарі й досі залишають дітей скрізь, де вони відпочивають, і якщо Марітана та й навіть сама Саллі посидять трохи на тому місці, де був хамелеон, у них неодмінно народиться дитинка, — з надією в голосі сказала Марітана.

— Тоді ходім звідси швидше! — вигукнула Саллі, удаючи, ніби вона дуже злякалася. — Я зовсім не хочу мати зараз дитину, Мірі.

Марітана засміялась своїм дзюркотливим сміхом, але поди вилась на білу жінку з подивом і недовірою.

— Як! Не хочеш кубу? — пробурмотіла вона.

Іншим разом під час прогулянки вони підійшли до солоного озера й побачили, що вся його поверхня аж рябіє дикими качками. Марітана побігла назад, щоб попередити Фріско. Наступного ранку, до сходу сонця, Морріс та Фріско подались до солоного озера. Вони перебрались через болото, забрели в озеро й, ховаючись під кущами, як це робили кочівники, почали стріляти птахів. Марітана пішла разом з ними й, скинувши з себе одяг, шубовснула в крижану воду: вона збирала забиту дичину.