Мік це чудово розумів і знав, куди треба повернути, щоб старателі дістали підтримку всього населення приїсків.

— Така сама постанова, як оця поправка щодо десяти футів, призвела до заворушень у Баллараті, — сказав він. — У тисяча вісімсот сорок п’ятому році старателі повстали проти цієї несправедливості, і, звісно, вони були праві. Але ми не порушники закону, навпаки, ми його підтримуємо. Порушник закону — нинішній уряд. Він же й видав цей закон, щоб узаконити своє беззаконня.

Старателі сердито загомоніли, висловлюючи свою згоду з промовцем, але враз замовкли, як тільки Мік підвів руку й заговорив далі:

— Спілка звернулася до найкращих юристів у галузі приїскового законодавства, і містер Джонс сказав, що старателі повинні виграти справу, бо вона, на його думку, безспірна. Але нам треба вести боротьбу організовано й дотримувати порядку, друзі. Айвенгівський синдикат тільки й чекає, щоб ви дали поліції привід звинуватити вас у порушенні порядку, в замахові на приватну власність і таке інше й розпочати арешти. Не забувайте про це! Ми повинні боротися законними методами, бо це Айвенгівський синдикат разом з інспектором Хейром та урядом чинять беззаконня!

Гнівні вигуки, свист, глузування й прокляття на адресу інспектора, міністра гірничої промисловості та уряду заглушили на мить голос промовця. Потому Мік вів далі:

— Тримайтеся міцно, друзі! Зберігайте порядок, і ми покажемо урядові й усім на світі золотопромисловим магнатам та синдикатам, що їм ніколи не прибрати до рук нашої країни. Не бути цьому, поки старателі готові боротися за свої права!

— Ми постоїмо за себе, Мік! — залунали голоси.

— Будь певен!

— Нехай віддадуть нам те, що по закону наше!

— Більше нам нічого від них не треба!

Вигуки схвалення й бурхливі оплески були відповіддю на промову Міка. Коли гамір ущух, якийсь старий рудокоп закричав:

— Це все правильно — оте, що каже Мік, та тільки якщо ми хочемо відстояти свої права, то треба бути готовими до всього. Можливо, доведеться битися за них, як ми билися під час «Еврики».

— І будемо битися, Скотті, якщо дійде до того! — вигукнув хтось.

Далі виступив делегат від Кеноуни.

— Міністр, може, й добре кумекає у жирній свинині та шампанському, — сказав він. — Це його спеціальність. А в приїсковому ділі він справжнісінький недотепа. Він ще дострибається з своїми «поправками»! Як би ми не послали його куди слід разом з усім його міністерством!

— Під три чорти його! — загукали з усіх боків.

— Він, певне, вже забув, як ми в Булонзі спалили його опудало!

— Шкода, що не його самого, хай його дідько вхопить!

— Останнім часом було багато розмов про земельну реформу, — вів далі промовець, — і уряд уже проспівав своєї. Він просто із шкури пнеться, щоб допомогти лондонським спекулянтам захопити монополію на розробку всіх надр. Це монополія найгіршого гатунку. Ми повинні згуртуватися, друзі, стати плече в плече й задати їм перцю. Я вважаю, Мік говорить до діла — зараз треба боротися в межах закону. Ну, а якщо закон не допоможе, — не слід забувати, Що в нас є ще й інший козир.

Загальний сміх, аплодисменти.

Далі на трибуні став Френк Воспер. Збори привітали його бурею оплесків та схвальних вигуків. Тепер він був депутатом парламенту від Кеноуни, але всі пам’ятали, як він підтримував квінслендських стригалів, коли ті страйкували, і постраждав за це. На його мужність та відданість справі робітників можна було покластися.

— Так глянути — якийсь нещасний віршомаз, — розповідав про нього Дінні. — Волосся гривою, обличчя бліде, інтелігентське. В чорних штанях та довгополому сюртуку. А все-таки хлопці відчували, що він наш.

Воспер почав з того, що він пишається можливістю боротися пліч-о-пліч з старателями. На думку юрисконсульта Спілки, поправка щодо десяти футів абсолютно незаконна, і містер Уїттенум, міністр гірничої промисловості, перевищив свою владу, опублікувавши її.

— Старательству настане кінець, — вів далі Воспер, — якщо добування розсипного золота цілком і повністю залежатиме від милості акціонерів та фінансистів. Урядовий геолог Гілл Мейтленд заявив, що золотоносний пісок, знайдений на глибині ста двадцяти восьми футів, слід вважати розсипищем. Поправку було внесено після цього авторитетного висновку.

— Ганьба!

— К бісу їх разом з поправкою!

— Геть такого міністра!

Збори голосно й рішуче висловлювали своє обурення та гнів.

— Я прийшов сюди не для того, щоб підбурювати вас, — сказав Воспер. — Уряд сам про це подбав!

— Та бачимо, не сліпі!

— Добре старається!

— Аж упріває!

— Геть уряд Форреста!

Коли старателі трохи вгамувалися, Воспер вів далі:

— Але я закликаю вас спокійно й організовано вести боротьбу. Не припиняйте роботи на своїх ділянках, а якщо прийде наказ залишити їх — підкоріться. Це не перешкодить вам повернутися потім назад. Якщо поліцейський проганятиме вас, упевніться спершу, що він це робить не самочинно, а за наказом. Тільки ж стійте до кінця твердо в боротьбі за свої права! Якщо ви будете організовано й з усією рішучістю продовжувати боротьбу, ви доможетесь свого. Старателі тутешніх приїсків доведуть урядові, що не потерплять такого кричущого глумління з закону, що ми й надалі організовано боротимемося за свої права, боротимемось доти, доки не буде ліквідоване все беззаконня, якого зазнавало і зазнає населення цього великого краю!

Коли оплески, викликані промовою Воспера, вщухли, слово взяв інший член парламенту — Олдхем, що приїхав разом з Воспером. Сам він ніколи не працював на приїсках, сказав Олдхем; але, побувавши на цих зборах і ознайомившись з питанням, переконався, що право на боці старателів. Проте вони повинні боротися за нього конституційним шляхом, спираючись на закон. Інакше, наголосив Олдхем, їхні вороги скористаються будь-яким порушенням порядку, найменшою непокорою з боку старателів для того, щоб перекрутити суть справи.

Пасивний опір, боротьба у вузьких рамках законності не всім старателям припали до душі. Проте більшість погодилася з Міком Меньйоном та Воспером. Вони зуміли переконати старателів, що їхній козир — це приїскове законодавство, яке нспектор та уряд намагалися перекрутити на догоду золотопромисловим компаніям.

Збори ухвалили резолюцію, що проголошувала права старателів усіх золотих приїсків Західної Австралії.

Резолюція пройшла під таке одностайне оглушливе «ура», що гладкі, випещені коні кінної поліції, розставленої на деякій відстані довкола зборів, злякано шарахнули. Та й самі поліцейські були неабияк збентежені, наочно пересвідчившись у тому, яку грізну силу являє собою старательська організація. Повертаючись назад до поліцейського управління в Калгурлі, вони не без страху думали про виконання своїх службових обов’язків у найближчі кілька місяців.

Будинок управляючого рудником Айвенго — примітивна споруда з оцинкованого заліза — стояв недалеко від шахти. При ньому була загорода для хазяйських коней, а ззаду будинок захищав од вітру густий живопліт.

Над шахтою був установлений кінний коловорот, і стара шкапа з ранку до ночі шкандибала туди й сюди під палючим сонцем, викачуючи з глибокого підземелля воду. Сім тисяч галонів на день з самої лише головної проходки, казали старателі. Хіба не ясно, над чим вони там трудяться! Та й відвали також не менш промовисті: величезні купи золотоносного піску, навалені побіля шахти, охороняв від зазіхань старателів спеціально поставлений Карлейлом сторож. Старательські ділянки були розкидані довкола головної шахти впереміж з іншими шахтами, шурфами з ручними лебідками, відвалами та ямами, що надавали місцевості такого вигляду, ніби тут господарювала ціла армія земляних щурів.

Того ранку, за свідченням Дінні, на ділянках працювало сотні півтори старателів; нараз поширилася чутка, що прийшов наказ п’яти партіям старателів, які копали землю глибше десяти футів, припинити роботу. Кілька днів тому на загальних зборах було одностайно вирішено продовжувати працювати, але не чинити опору, якщо когось наміряться арештовувати за невиконання урядової постанови.