Було замовлено ошатну скриньку, зібрано тисячі підписів. Наклеєна на білий коленкор петиція до її величності королеви Вікторії разом з підписами під нею розтяглася не менш як на милю і закликала британський уряд задовольнити прохання вірнопідданих колонії про створення самостійного штату, відокремленого від Західної Австралії, але такого, що входить до австралійської федерації.

В боротьбі проти уряду Форреста населення приїсків не було самотнє — його підтримували інші штати. Вимога приїсків про відокремлення і включення їх до федерації відіграла вирішальну роль у кампанії за створення Австралійського Союзу.

Всі інші штати провели в себе референдуми й висловились за федерацію. Тільки населення Західної Австралії було позбавлене можливості виявити свою волю з цього питання.

Деякий час ніхто не знав, що ж зробив міністр колоній. Потім з’ясувалося, що він надіслав серові Александеру Онслоу, губернаторові штату й представникові англійської королеви в Західній Австралії, телеграму, в якій пропонував розяснити урядові Форреста пекучу потребу для Західної Австралії ввійти до федерації австралійських колоній. При цьому підкреслювалось, що приїскам буде надано право на відокремлення, якщо Західна Австралія не ввійде до федерації.

Горе-політики з Перта опинилися в ямі, яку самі собі викопали. Сер Джон мав обирати одне з двох: або розпрощатися з приїсками, або вступити до федерації. І ось обидві палати хапливо проштампували закон, що надавав право голосу всім чоловікам та жінкам, які прожили в штаті не менше року; знищення обмежень у виборчому праві зумовило успіх референдуму.

Старателі пишалися тим, що вони дали відчути урядові Форреста силу й організованість демократичного руху і що завдяки їм на Заході виграно битву за федерацію.

Воспер, Мік Меньйон і більшість перших організаторів Спілки захисту старательських прав вважали, що успіхи ці — кращий доказ правильності їхньої політики «спокійного і несхитного пасивного опору».

Але Дінні, Пат Мак-Грат, Майк Берн, Меллокі О’Дуайр та багато інших старателів, які брали участь у боротьбі протягом всієї компанії, казали, що коли цього й було досить, то тільки для початку. Старателі дістали змогу згуртуватися, створити міцну, дисципліновану організацію. Однак уряд змушений був капітулювати лише після того, як політика пасивного опору зазнала краху, коли стало ясно, що старателі ось-ось перейдуть до бойових дій. Громадська думка розбуркалась, і народився страх перед новою «Еврикою». Звичайно, те, що старателі захищали справедливу справу, зміцнювало їхні позиції. Але не це вплинуло на уряд Форреста. Міцна організація і войовничий дух — ось що змусило міністерство колоній заворушитись і забезпечило перемогу.

Якось увечері, коли в Міка Меньйона зайшла за це суперечка, «Діннин старий Кроу», як завжди, щось пробурмотів собі під ніс.

— Що ти там бубониш, Крісе? — запитав Мік.

Кріс без кінця цитував поетів, пророків та стародавніх філософів, і на нього дивилися майже як на оракула.

— Клеобалус каже, — промовив Кріс, — що «великою може бути лише та держава, громадяни якої бояться не кари, а ганьби».

Саме тоді, як політикани в Перті метушилися, мов розтривожена мурашва, арештовані старателі стали перед судом.

Їх привезли назад у Калгурлі, а справу передали на розгляд до апеляційного суду в Кулгарді. Було цілком очевидно, що жоден суд на золотих приїсках не визнає старателів винними і що справу краще припинити.

Для уряду тепер важливо було хоч про людське око зберегти свій престиж і уникнути нових сутичок. За цих обставин Меллокі О’Дуайру порадили самому з’явитися в поліцію, щоб його справу слухали разом з іншими.

Нарешті настав довгожданий день, коли прокурор заявив, що відмовляється від обвинувачення, і старателі з тріумфом повернулися додому.

Неспокійне життя вирувало на приїсках: не припинялися збори й мітинги, арешти, судові процеси і демонстрації, та Олф цього наче не помічав, — він увесь поринув у буденну роботу на «своєму» руднику. Так принаймні він звик про нього думати — як про свій, хоч частенько й кепкував з себе.

Адже на Мідасі йому не належало жодного грана золота, жодного гвинтика в машині. Він не мав ні акцій, ні контракту, які давали б йому право бодай на часточку того, що добували на руднику.

Та все-таки рудник, такий, яким він зараз став, був його дітищем, його творінням, складним механізмом, з якого Олф вичавлював скарби. Штейгер і рудокопи, інженер і механіки, техніки й службовці конторл кляли містера Брайрлі за те, що він в ім’я свого кумира висотує з них останні жили.

Примітивні методи розробки завдали руднику шкоди ще на зорі його існування. Це був один з найстаріших рудників на приїсках. З нього по-хижацьки вигребли всі багаті руди, а потім він стояв занедбаний близько двох років. Коли його знову пустили в експлуатацію, він давав попервах самі збитки — не менше тисячі фунтів на місяць.

Ніхто не заперечував, що Олф Брайрлі зробив чудо з Мідасом. Першого ж місяця, як він став управляючим, рудник почав давати прибуток, а ще через кілька місяців, коли було відкрито нову золотоносну жилу, рудник вийшов на одне з перших місць по видобутку.

Нелегка то була справа — плазувати вогкими, темними штреками, вивчаючи склад вироблених забоїв, і промацувати діамантовим буром місця для нових розробок. Олф не тямив себе від радості, коли на глибині ста двадцяти футів натрапив на багатий поклад, розкрив його і пустив у хід. Ці забої ще й досі живили його рудні бункери.

Ольф знав рудник, як хлоп’я знає свою заводну іграшку, — стару, заіржавілу іграшку, яку воно само почистило, змастило й пустило крутитись. Він знав напам’ять кожну суточку й кожен закуток заплутаних ходів шахти, кожний підйом і скат, кожний допотопний пристрій для вибирання та подрібнення руди. Він капітально відремонтував устаткування й машини; підновлюючи та вдосконалюючи, вивчив кожну сильну і слабку ланку в ланцюгу виробничого процесу.

Сидячи у себе в конторі, де на стінах висіли плани рудника, а на столі лежали синьки з кресленнями машин, які він мріяв замовити, Олф усім своїм єством відчував напружений робочий пульс підприємства. З вікна своєї контори він бачив головну шахту і міг спостерігати, як робітників спускають лебідкою під землю; він підсвідомо линув думками за кліттю, уявляв собі, як вона, черкаючи об слизькі стіни шахти, спускається на дно, до нижнього горизонту. Він бачив, мов перед очима, рудокопів, які, згорбившись, з миготливим ліхтарем у руці, пірнають у вогку, затхлу імлу забоїв. Бачив, як вони чортихаючись, щоб заглушити страх, беруться до роботи у небезпечних висхідних штреках; чув, як натужно реве бур, як з гуркотом обвалюється порода, тільки-но хлопчина, що запалював, кинеться геть від підпаленого гнота.

Вдень і вночі йому вчувалося це гуркотіння породи по скатах шахти. Глухо, розмірено гупали товкачі ненаситної дробарки. Олф лаявся, обзиваючи ледарями відвальників породи, коли йому здавалося, що вони не працюють, а повзають, мов сонні мухи. Його непокоїло, що почата на південь від покладу проходка штреку на сполучення з сліпою шахтою йде надто повільно. Якщо хочеш збільшити видобуток — треба поспішати.

Просто біда з цими старими рудниками! Американські інженери казали, що вони анітрохи не кращі за корнуельські рудники, закладені сотні_: років тому. Олфові було соромно за свій рудник, який розповзся на всі боки без будь-якого плану і не мав навіть необхідної вентиляції — нічого, що гарантувало б безпеку праці в забоях. Старі виробки в багатьох місцях обвалилися, в незакріплених склепіннях чулося підозріле шурхотіння та потріскування. Не дивно, що рудокопи відмовлялися там працювати. Олф зробив подекуди кріплення, намагаючись хоч трохи поліпшити умови праці, але вони й досі залишалися жахливими, і щомиті можна було чекати обвалів, аварій, простоїв.

Містер Брайрлі переконував правління в необхідності генерального перепланування рудника, встановлення вентиляції та кріплень. Але йому відповідали, що не будуть розглядатися ніякі плани, які вимагатимуть найближчим часом великих витрат.