Кон, не зупиняючись, поїхав просто до Джіотті. Це були найклопітніші години дня, і в маленькому убогому трактирі стояв стоголосий гомін.

— Моррісе, давай заночуємо край дороги на околиці міста, — попросила Саллі. — Переспати можна під возом. Це краще, ніж мучитися ніч у трактирі, де стільки людей і такий ото лемент.

— Гаразд. Але спершу треба повечеряти. Я піду поговорю з місіс Джіотті. — Морріс зайшов до трактиру, але за кілька хвилин повернувся.

— Що там твориться! — сказав він з досадою. — Місіс Джіотті п’яна. Якийсь стариган порпається біля плити, та й він уже встиг нализатись. По-моєму, сьогодні тут не дочекаєшся вечері. А твоя приятелька, Вайолет, у великому горі, її милого, Чарлі Лея, сьогодні вранці знайшли мертвого на дні старої шахти поблизу Білого Пера. Вайолет втекла додому до матері, місіс Джіотті обливається сльозами, жаліє її і водночас лає на всі заставки, — як це вона кинула свою хазяйку, коли такий наплив людей і всі вимагають вечері, а Альберто в барі без Вайолет мов без рук. Я не сказав місіс Джіотті, що ти тут, отже, ми можемо їхати далі.

— Бідолашне дівча! — Саллі було дуже шкода Вайолет та молодого англійця, чия смерть нітрохи не порушила розгульного життя, яким вирувало містечко.

Молода парочка не сходила їй з голови, і думки про неї засмучували Саллі. Як зненацька й легко доля може вбити людину й обірвати будь-яке єднання душ у цій величезній байдужій країні, де страх перед смертю незрівнянно менший, ніж всесильна жадоба золота.

Морріс знову пішов у місто, щоб купити свіжого м’яса та хліба. По дорозі назад він заскочив до бару Джіотті й випив з Коном та іншими старателями.

Саллі розклала багаття на узбіччі дороги. Вони підсмажи м’ясо над вогнем, наштрикнувши його на розсішки з гілок, намастили по скибці хліба згірклим маслом та малиновим варенням і напилися міцного чаю. Одне слово, «розкішно пообідали», як сказав Морріс.

Він стягнув з візка матрац, і вони полягали, вкрившись тільки легенькою ковдрою. Саллі раділа, що Морріс не залишився пиячити з Коном у Джіотті, раділа, що його потягло до неї, і тепер їм так хороше разом під темно-синім, у діамантових розсипах куполом неба.

«Треба взяти все, що можна, від життя, — думала Саллі. — І якщо ми хочемо перемогти смерть чи будь-яку небезпеку, що на нас чигає, ми повинні міцно триматись за своє кохання й одне за одного». І Саллі бачила, ніби вві сні, як вона не згірш за стару Квіні плентається поруч Морріса то під гору, то з гори, через усі підйоми і провалля, пилові бурі та міражі їхнього життя на приїсках.

Наступного вечора вони зробили привал, не доїхавши до Хеннана якоїсь милі. Кон наздогнав їх іще вдень, сказав, що йому треба нагодувати та напоїти коней, і подався вперед. Морріс доволі намучився за день, підганяючи свою кобилу, й вирішив дати їй відпочинок до ранку. Щоправда, Квіні хоча й повільно, але сумлінно пленталась усю дорогу, та для походу в Дарлот вона вже не годилась. Морріс мав намір продати її і зараз турбувався тільки про те, щоб вона не здохла на підступах до міста.

Коли вони опівдні добралися в Хеннан, Морріс найняв кімнату в готелі Мак-Суїні. Того ж дня Морріс та Кон поїхали на Конових конях до Кулгарді, щоб купити верблюдів. Повернулись вони через два дні з шістьма верблюдами та спеціальним возом і дуже раділи, що їм пощастило все це купити в старателя, який щойно переніс тиф і якому потрібні були гроші, щоб поїхати на південь відпочити.

Верблюди були не вельми розкішні — коростяві, з болячками на спинах, і серед них буй один норовистий, від нього тільки й чекай якоїсь халепи. Але Кон запевняв, що приборкає неслуха, на якому стояло чорне афганське тавро, і взагалі це просто щастя, що вони змогли купити верблюдів, коли похід на Лейк-Дарлот у самому розпалі.

Увечері Кон напився, але під обід наступного дня вже досить протверезився, щоб заходитися біля верблюдів; він помив їм спини і змастив сіркою, змішаною з жиром. Морріс закупив харчів на три місяці, й вони готові були рушати в дорогу.

Саллі знала, що Морріс витратив усі гроші на верблюдів та запаси харчів. Питання про її участь у поході вже не піддавалося сумніву. Само собою вирішилось, що вона правитиме верблюдячим запрягом, їй ніколи не доводилось мати справу з верблюдами, але вона чудово править кіньми, сказав Морріс, і, безперечно, дасть собі раду з парою старих верблюдів.

Авжеж, якось справиться, погодилась Саллі, радіючи, що наполягла на своєму і теж їде на північ. Після кількох днів дозвільного життя та відпочинку в Мак-Суїні вона була сповнена бадьорості й енергії і готова до будь-яких випробувань.

Приємно було скупатись, помити голову й переодягтися в усе чисте! Але Саллі навіть не могла собі уявити, як би вона просиділа кілька місяців без діла в цьому брудному, гамірному трактирі. А втім, вона шкодувала, що Кон продав своїх коней. То були міцні, витривалі тутешні конячки, їй було б набагато приємніше правити ними або навіть запряженою в біду старенькою Квіні, ніж оцими верблюдами. Та Квіні вже працювала на коловороті в руднику, де пайовиком був Фріско.

Фріско одним з перших привітав їх після повернення з Конової Лощовини. І привітав так радісно та бурхливо, ніби Морріс був йому рідним братом, що давно пропав безвісти й раптом знайшовся, а Саллі — світом очей його, отих темних очей, які завжди будили в ній тривогу. Проте коли Фріско дізнався, що Саллі теж збирається їхати в Лейк-Дарлот, вія просто вухам своїм не повірив.

Лишившись з Моррісом сам на сам, Фріско з запалом почав його відмовляти:

— Ти просто з глузду з’їхав, Моррі, — сказав він. — Для чого тягнеш з собою дружину? Край там лихий, темношкірі настроєні вороже, і взагалі не для жінки така далечінь.

На це Морріс недвозначно натякнув йому, щоб він не втручався не в свої справи.

— Залиш її тут, у Хеннані. Нехай поживе в Мак-Суїні. Якщо скрутно з грошима, я тобі позичу, — не відступався Фріско.

— Дякую, не треба, — Фріскова пропозиція ще дужче зміцнила Морріса в думці, що Саллі повинна їхати з ним. — Місіс Гауг сама цього хоче, — сказав він.

— Але ж вона не знає, що чекає на неї, — знову почав Фріско. — А ти знаєш! І ти не маєш права брати її з собою. Це просто злочин, коли хочеш знати мою думку.

— Ні, не хочу, — сухо відповів Морріс. — До речі, — вже дружелюбніше додав він, — у Хеннані зараз теж як у пеклі; лютує тиф і з’їхалась така погань з усіх кінців світу, що їй таки, мабуть, безпечніше буде зі мною. Джіммі Росс каже, що в дорозі легко роздобути і їжу, й воду. Погода, принаймні місяців зо два, стоятиме гарна. А Кон запевняє, що тубільці не вчиняють наскоків на табори, де є жінка.

— Заради цього ти й тягнеш з собою місіс Гауг? — осміхнувся Фріско.

Морріс густо почервонів.

— Іди ти під три чорти, — пробурмотів він. — Саллі їде тому, що так їй хочеться. Вона не хоче залишатися сама, і Кон її підтримує. Каже, що в поході вона варта будь-якого чоло віка.

Він одвернувся й пішов геть, а Фріско мовчки дивився йому вслід. Невдовзі він мав розмову з Коном.

— Ти просто йолоп, що дозволяєш Моррісу тягти з собою дружину в Дарлот, — навпростець заявив він.

Кон зареготався.

— Я? А я тут до чого? — грайливо запитав він. — Ти думаєш, мені ото треба, щоб за мною волочилась жіноча спідниця? Чи це треба Моррі? Місіс сама собі забрала в голову: поїду з вами — та й квит. А ти, Фріско, візьми й умов її залишитися в Хеннані, от нам і буде нагода перепустити по чарчині.

Старий лукаво підморгнув і вилаявся, але Фріско пустив його патякання повз вуха. Одне діло — мати славу джигуна, і зовсім інше, коли хтось витлумачить його щиру тривогу за місіс Гауг як спробу зав’язати любовну інтрижку.

Правда, Саллі віддала йому належне й не запідозрила його ні в чому, коли він сказав їй, що, за його відомостями, дорога на Дарлот дуже важка, а надій на золото мало.

— Я боюсь, вам буде дуже тяжко, мем, і ви просто не витримаєте, — сказав він. — Багатьом чоловікам це не під силу. Хоча Кон — досвідчений старатель і може виручити вас, якщо скоїться лихо. Та коли чоловіки чують золото, коли їх охоплює золота гарячка, на їхню розсудливість годі покладатись.