Просто дивно, думала Саллі: на догоду цим рудникам виросли й розкинулись на рівнині біля підніжжя хребта місто Калгурлі та нове селище Боулдер. Тонни золота викидають рудники, на мільйони фунтів стерлінгів. Можна було б подумати: в яких розкішних будинках, в яких чудесних містах повинні жити ті, хто власними руками добуває все це багатство, що дає людям необмежену владу! Але тільки ліс копрів та одноманітно-убогі, похилені халупи позначали ті місця, де в надрах ховалися незліченні скарби. Здавалося, ніби якийсь зацькований злиднями невдаха зліпив усі ці халупи нашвидкуруч, сподіваючись на щастя, що, може, перший-ліпший ураган не змете їх з лиця землі.

Все життя Калгурлі крутилося навколо рудників. Існування тисяч чоловіків та жінок залежало від тієї небезпечної, виснажливої роботи, що провадилась під землею. Але й розсипне золото все ще залишалося важливим фактором місцевого добробуту. Право старателів на розробку розсипищ давно вже стало поперек горла власникам рудників, і в міру того як поширювались чутки про вичерпання багатих руд у деяких великих рудниках, старателям дедалі частіше доводилось виступати на захист своїх прав.

Коли приїсковий інспектор Хейр виніс рішення, що управляючий рудником Айвенго мав право заборонити старателям кілкувати в межах відведеної під рудник території ділянки під розсипне золото, старателі скликали мітинг протесту. Страх перед загрозою кризи примушував рудокопів та старателів особливо насторожено ставитись до будь-яких зазіхань на їх старательські права.

Але з наближенням різдва лихі передчуття були на деякий час забуті. Всі нетерпляче ждали кількох веселих святкових днів. За традицією, що встановилася від першого святкування різдва в старому таборі— Кулгарді, всі жителі приїску з року в рік гуляли в ці дні на всю губу: кожен запрошував один одного випити з ним чарку в трактирі, влаштовувались великі спортивні змагання, і свято кінчалося вселюдною гулянкою, на якій танцювали цілісіньку ніч, а над ранок виходили танцювати на вулицю.

Саллі так забігалась, готуючи пудинги, пироги та інші святкові страви на всіх чоловіків, яких вона обслуговувала, що, здавалось, їй ніколи було навіть подумати про щось інше. І все ж таки нема-нема, та й майне неспокійна думка: а що, як справді на Калгурлі звалиться криза? І до чого ж це призведе, якщо в старателів віднімуть права на розсипне золото?

Раз, а коли й двічі на тиждень Марі щастило умовити Саллі залишити дітей на Калгурлу і вирватися з дому на якусь годинку.

Подруги йшли до міста глянути, чи не привезли поїздом свіжих фруктів та овочів. Ці прогулянки були справжньою подією для Саллі та Марі. Причепурившись заради такої нагоди, вони вирушали в путь у довгих білих накрохмалених сукнях, акуратно стягнутих у талії кольоровими поясами, та поцяцькованих малесеньких капелюшках, що ледь прикривали маківки. Такі капелюшки були в моді ще тоді, коли Саллі й Марі вперше приїхали на приїск. Нитяні рукавички та парасольки довершували туалет, а кошики в руках мали свідчити про те, що їхні власниці — цілком поважні молоді матрони, незважаючи на свій дівочий вигляд. Звичайно Саллі й Марі вже наперед смакували ту склянку холодного лимонаду, що вони її перш за все вип’ють після стомливої дороги по гарячій пилюці в одній із фруктових крамничок; це завжди було найприємнішою хвилиною у кожній їхній мандрівці.

Того дня, коли Саллі пішла з подругою до міста докупити дещо на різдво, Фріско в елегантній колясці, запряженій рисаками, промчав повз них у напрямку рудника. Поруч Фріско сидів вайлуватий товстий іноземець у легкому чесучевому костюмі та чорному циліндрі.

— Це, здається, мсьє Малон, французький мільйонер, — сказала Марі. — Містер де Морфе недавно говорив Жану, що Малон має приїхати в Калгурлі оглядати рудники, які Морфе скуповує для Паризького золотопромислового синдикату. І знаєш, люба, з ким він одружений, цей товстосум Поль Малон?

Саллі не мала про це ніякого уявлення, і Марі защебетала далі:

— Уяви собі’ — з Лілі! Ти пам’ятаєш Лілі? Це одна з дівчат мадам Марсель — та, що співала, коли ми в них були. Пригадуєш?

Саллі посміхнулась.

— Наше щастя, що Морріс та Жан про це не дізнались, а то б нам нагоріло.

— Авжеж! — в очах Марі застрибали бісики. — Така необачність, така нескромність! Бідолашна Лора була страшенно шокована. А мені, їй-право, було приємно порозмовляти з мадам і Лілі. Бо коли нічого не знати, то не можна навіть подумати, що вони непорядні. Правда, Саллі?

— Звичайно!

— Цікаво, що спіткало решту дівчат, — задумливо промовила Марі. — Мадам Марсель обіцяла знайти їм усім добрих чоловіків.

— Хтось говорив мені, що Лілі поїхала з Фріско, — сказала Саллі.

— Еге, я чула, — Марі кинула на Саллі лукаво-співчутливий погляд. — Тільки тепер, люба, ти повинна говорити — «з містером де Морфе». Якщо Лілі зробилася мадам Малон, то вона просто піймала свою жар-птицю. Це нечувана річ, щоб у французькій буржуазній родині стався такий шлюб! А знаєш, ми, певне, побачимо Лілі на вечірці в містера де Морфе. Цікаво буде подивитись, як деякі наші поважні дами будуть розкланюватися з мадам Малон!

Фріско збирався влаштувати новорічний бал. Для всіх друзів, незалежно від їх занять та становища в суспільстві, — одне слово, в дусі кращих традицій приїсків, сказав він. Фріско особливо наполягав на тому, щоб усі старожили приїску були присутні на його балу, і Морріс пообіцяв прийти разом з Саллі. Олф та Лора, Робійяри і подружжя Моллой — всі готувались до цього балу, і Марі заходилась перешивати свою та Саллину старі вечірні сукні, оскільки про нові не могло бути й мови. Марі навіть не припускала думки, щоб вони з Саллі могли осоромитись перед фешенебельними Фрісковими друзями, яких там, певне, буде немало.

Коли Саллі й Марі, обігнувши ріг нового імпозантного приміщення готелю «Палас», вийшли на вулицю Хеннан, біля під’їзду готелю зупинилась елегантна коляска і з неї випурхнула молода жінка. Вражені сліпучим видивом ніжно-блакитних мереживних газових спідниць та блакитного страусового пера, що тріпотливо спадало з малесенького блакитного капелюшка, Саллі й Марі мимовільно зупинились, а в Марі вихопився здивований вигук. Гарненьке личко, що визирало з прозорого серпанку, заусміхалось, і небесне видіння з щебетанням кинулось назустріч подругам:

— Та це ж ви, дорога мадам Робійяр! І ви, місіс Гауг! Ах, я така рада. Це я, Лілі! Пригадуєте мене? Ну от! Тільки тепер я мадам Малон, і в мене такий великий, товстий чоловік — товстий, мов кабан, але дуже багатий і добрий. Ma foi, це просто диво дивне, як усе трапилось! Ми щойно приїхали сюди — купувати золоті рудники. Яка пекельна спека! Я вже зовсім забула, що тут, на приїсках, так смалить. Ходімте до мене, вип’ємо чогось такого. Ну, прошу, і я розповім вам, як я зробилася мадам Поль Малон!

Неможливо було встояти проти такого бурхливого виявлення радості, що налетіло на них, мов циклон. Марі та Саллі навіть нестямились, як уже піднімалися сходами слідом за жмутом блакитних хвилястих спідниць та тріпотливим блакитним пером і за мить опинилися в будуарі Лілі, у відведених їй в готелі апартаментах. Лілі кинулася в крісло, продовжуючи весело щебетати, але враз підхопилась, згадавши, що забула замовити шампанське, й вискочила в коридор гукнути офіціанта Чарлі.

Звичайно, в цьому новому, ультрасучасному готелі були дзвінки, і Лілі поперемінне то дзвонила, то гукала, аж поки старий офіціант у брудній білій сорочці, випущеній поверх досить-таки засмальцьованих чорних фрачних штанів, з’явився в номері з пляшкою шампанського та кількома бокалами. З усього було видно, що він уже не раз і не двічі заспокоював спрагу — що можна було цілком пробачити в такий спекотний день, — і, відкорковуючи пляшку, половину вина вилив на підлогу.

Лілі наказала принести ще пляшку, й офіціант пішов, бурмочучи собі під ніс щось про круті сходи. Лілі скинула капелюшка, випила за здоров’я гостей і враз почала переповідати їм свої пригоди, починаючи від того дня, коли вона поїхала з приїсків разом з Фріско. Вона зверталася до Саллі та Марі, як до своїх давніх подруг, яким, безумовно, кортить знати все до найменших дрібниць.