Стовпотворіння у бальній залі було в самому розпалі. Наближалася північ. Гості вимагали хазяїна.

— Фріско! Фріско! Фріско! — надсаджувалось одразу кілька голосів. Чиїсь ноги загупали по сходах.

— Де цей сучий син?

— З якоюсь мамзелею на балконі!

— Знайшов час на фіглі-міглі, коли друзі з ним хочуть випити!

— Тягніть сюди старого волоцюгу!

— Вам краще піти до зали, містер де Морфе. — Тім Мак-Суїні стояв біля входу на веранду. — Інакше вони прийдуть сюди.

Фріско неголосно вилаявся.

— Гаразд, Тіме! — гукнув він. — Не пускай їх. Я зараз прийду.

— Почекай мене тут, — прошепотів він до Саллі. — Тепер ти не можеш покинути мене, кохана.

Коли він пішов, Саллі почула хор п’яних голосів, що співали ірландську народну пісню, і шалене гупання безлічі ніг, що вибивали галоп. З рудників долинали пронизливі гудки; по вулицях калатали в гасові бідони, вітаючи народження нового року. Саллі сиділа нерухомо, немов у якомусь забутті, не відчуваючи нічого, крім бурхливого, радісного пориву пристрасті до Фріско. Нараз крізь гармидер у бальній залі пробився ледь чутний жалібний плач дитини. «Та це ж моє!» — з жахом усвіддмила Саллі. Вона прожогом зірвалася з місця; панічний страх охопив її.

Саллі кинулась до кімнати, де залишила Ларрі, схопила його на руки, збігла сходами на задвір’я готелю й вискочила на дорогу.

Простуючи дорогою, залитою тьмяним місячним сяйвом, і міцно пригортаючи до себе дитину, Саллі ледве могла повірити, що лише хвилину тому вона ладна була піддатися фрісковим домаганням. На саму думку про це їй робилося моторошно. Як! Ще не відлучивши від груді Моррісової дитини, стати коханкою іншого? Стид і сором! Та вона б після цього не насмілилась глянути людям у вічі, втратила б усяку повагу до себе!

І все-таки Саллі розуміла, що її врятувала не сила волі, а випадок. Вона ніколи не могла збагнути свого почуття до Фріско й соромилась його. Ніколи навіть не припускала, що це почуття може завести її так далеко, що воно похитне її відданість Моррісу. Та от, виходить, що їй завжди треба бути насторожі, завжди боротися з собою… з собою, а не з Фріско. Він, звичайно, ніколи не подарує їй того, що вона втекла від нього сьогодні.

Але Саллі раділа, що вона не зрадила себе, не збочила з свого життєвого шляху; її доля — це Морріс, діти, турботи про них. Вона сама взяла на себе цей тягар. Хіба вона любить Фріско? Ні, ні! — запевняла себе Саллі. Вона любить Морріса, любить своїх дітей і повинна триматися їх. Вона вже почувала себе зціленою від божевільного бажання забути про все на світі в обіймах Фріско — зціленою і заспокоєною, як людина, що уникла смертельної небезпеки.

Убогі, побурілі від пилюки халупи — дерев’яні, парусинові, зліплені з старої бляхи, побілені або проржавілі наскрізь, схожі на карткові будиночки, скупчені на рівнині біля підніжжя хребта, по схилах якого темніли рудники, — зовсім змінилися: у примарному сріблястому сяйві вони набрали якоїсь таємничої краси. Навколо місяця світився райдужний віночок.

Гуркіт дробарок примушував тремтіти нічне повітря; він нагадував Саллі про вперту, сувору й безупинну боротьбу за існування — про дні тяжкої праці, що складаються в роки, а роки — в десятиліття і тягнуться усе життя для таких, як вона. Золота промисловість принесе багатство, владу лише жменьці чоловіків та жінок, а всі інші будуть розтерті на порох її велетенською п’ятою, немов ота руда, яку зараз трощать дробарки. Саллі знала, що їй теж не уникнути такої долі, хоч вона й забула про це на якусь мить, поки була з Фріско.

Коли Дінні повернувся додому, на руднику Айвенго вже назрівали тривожні події.

Дінні шукав золото на південний схід від Кеноуни, але в цей час поширилась чутка про золоті розсипища, знайдені поблизу кеноунського кладовища, і туди ринули юрми старателів. Під кладовищем пролягало старе русло струмка, в пісках якого й ховалося золото. Старателі зажадали, щоб кладовищенську землю було відкрито для розробок, їм виділили десять акрів, але поставили умову, щоб вони заново розмежували ділянки і вжили заходів до збереження могил.

Потім пройшла чутка, що такого-то числа рівно ополудні буде дозволено ставити заявочні кілки. І ось у темряві, при мерехтливому світлі свічок та ліхтарів, сотні старателів кинулись на кладовище, обміряли й покілкували ділянки. А вранці надійшла телеграма від міністра гірничої промисловості про те, що будь-яке розмежування ділянок, проведене раніше другої години тридцяти хвилин дня, — незаконне, і кілки довелось повитягати.

Три тисячі старателів розтяглися в одну шеренгу, чекаючи сержанта поліції, який мав відкрити ділянки. Коли він з годинником в одній руці та білою хусточкою в другій приїхав верхи на кладовище, там враз запала мертва тиша. Ось зараз він змахне хусточкою — і це буде сигналом діяти.

Як тільки це сталося, весь натовп, мов навіжений, кинувся через огорожу. Одні вбивали свої заявочні кілки, інші висмикували їх, щоб поставити свої. В хід пішли кулаки та кайла; то тут, то там виникали бійки за межі ділянок; курява здіймалася хмарою, прокляття і лайки висіли в повітрі.

Майже на кожну ділянку об’являлося не менше десятка претендентів. Приїсковий інспектор три тижні підряд чинив суд, розглядаючи суперечки.

Дінні та його напарника обшахраював, за їхніми словами, якийсь пройдисвіт, представник одного синдикату, — прискіпався до заявочних кілків.

— Щоб мені провалитися, Моррі, кілки в нас стояли за всіма правилами, — побивався Дінні. — Колись, бувало, надряпаєш на землі ріжки ділянки, повстромляєш гілочки — і все гаразд. А тепер — ні, не ті часи. Та й люди пішли зовсім інші. Таких бандитів, як там, на кладовищі, я зроду не бачив. Будеш дякувати богові, що хоч кістки виніс цілі з тієї катавасії; а інспектор майже кожну справу вирішував на користь молодчиків, що працюють на той чи інший синдикат.

— «Свобода і безпека держави, — каже Сократ, — полягає у безсторонньому тлумаченні законів, — пробурмотів новий напарник Дінні. — Коли закони тлумачать інакше, судді приречені на загальну зневагу».

Це був мовчазний здоровань, з сутулими плечима, з білими, як у Енгори Девіса, чубом та бородою, хоч і не дуже старий. Дінні здибався з ним під час своїх розвідок біля озера Індаргурла. Певне, шостий десяток уже розміняв, казав про нього Дінні, а здоровий і дужий, наче бугай! В роботі може з ким завгодно позмагатись, тільки не дуже до неї охочий. Знайомлячись, назвався Крістофером Кроу, але на приїсках його перехрестили — тепер він для всіх «Діннин старий Кроу». Кріс здебільшого мовчить і думає про щось своє, а коли зрідка й заговорить, то неодмінно згадає якогось поета або філософа.

Дінні натрапив на нього, коли забрів одного разу далеко в чагарі. Кріс жив там один як палець у якійсь подобі куреня, якого він злагодив собі з старих мішків та іржавої бляхи, і в нього вже ледве трималася душа в тілі. Він порпався у відвалах на покинутих старателями ділянках і, коли добував дрібку золота, йшов у Кеноуну й міняв його на борошно, цукор та чай.

— Отак він і жив, мов пустельник, за десятки миль від людей, наодинці з своїми звірятами, коли ми з Барні напоролись на нього, — розповідав Дінні. — Ми саме знайшли розсипище поблизу озера й підчищали його. Ну, звісно, нема-нема, та й заглянеш провідати Кріса. Він приручав тварин: парочка голубів у нього була, кілька ящірок, сорокопуд, а ще оте мале страхввисько, що повзає тут по горах. Темношкірі звуть його мінгарі. Бридке, потворне, справжня тобі мара, та ще й куди не заповзе — міняє колір. Кріс привчив усіх своїх вихованців пити з однієї посудини, а страховисько, те просто лазило по ньому.

Одного разу сорокопуд налетів на страховисько і трохи не заклював його до смерті. Тоді Кріс поставив сильце, впіймав сорокопуда й вищипав йому геть усе пір’я на шиї.

«Коли побачите сорокопуда з таким ось віхтем пір’я на голові, — сказав він нам, — не майте з ним справи. То шахрай».