І підкріпив свої слова якимсь латинським висловом.
Барні гадав, що Кріс несповна розуму, ну а я вважаю, що в нього клею в голові більше, ніж у нас. Коли Барні захворів на дизентерію, та так, що вже на ногах не тримався, Кріс допоміг мені зробити ноші й віднести його в Кеноуну. А це майже п’ятдесят миль. І знову ж таки спасибі Крісу, що він не кинув мене, коли Барні помер. Я тоді був ледь не схибнувся. Саме з отого часу Кріс і припнувся до мене.
Діннина кімната завжди чекає на нього, сказала Саллі, а його товариша можна влаштувати в бараці на подвір’ї. Цей барак Саллі поставила під час хвороби Морріса, щоб розмістити там ще кількох постояльців. Таким чином під Саллиним дахом опинився Кріс Кроу. Він або невідступне ходив скрізь слідом за Дінні, або самотньо сидів на веранді, бурмочучи щось собі під ніс.
Морріс помітив, що іноді Кріс стиха нашіптує грецькі вірші, а Саллі чула, як він виголошував навіть цілі промови, звертаючись до громадян і закликаючи їх оберігати демократію. Але про себе Кріс не любив говорити, і ніхто не знав, звідки він родом і як потрапив на приїски. Дінні міг лише розповісти, що в Англії Кріс вважався радикалом і його вигнали з університету за те, що він надто вільно висловлював свої думки. Частенько, сидячи вечорами біля багаття, казав Дінні, Кріс починав міркувати вголос і сперечатися з кимось, ніби бачив перед собою своїх давніх друзів. Одного разу він навіть відрекомендував їх Дінні.
— Містер Уїльям Морріс, містер Гайндман, містер Фрідріх Енгельс, — сказав він. — А це містер Деніс Квін.
— Вельми приємно познайомитись, — відгукнувся Дінні, вклоняючись привидам, що зібрались навколо вогнища.
Події на руднику Айвенго дуже хвилювали Дінні.
— В чому там заковика, Моррі? — спитав він одразу ж, як тільки розповів про побоїще на кладовищі та познайомив з усіма Кріса.
— Хлопці пронюхали, що на території айвенгівського рудника є розсипне золото, — почав Морріс. — Намірились закілкувати ділянки під розсип і попросили управляючого показати, де пролягає жила, щоб відміряти ділянки відповідно до закону дев’яносто п’ятого року про добування золота. А Карлейл показав їм на чотири стовпи, вбиті по кутах синдикатської заявки, і сказав: «Тут усе — жила, від краю до краю в кожному напрямі». Ну, хлопці тільки взяли його на глум.
— А як же інакше! — осміхнувся Дінні. — Це наше споконвічне право — шукати розсипне золото в будь-якому місці не ближче п’ятдесяти футів від жили. А колись було й не ближче двадцяти. Пригадуєш, як пінився Арт Бейлі, коли хлопці почали довбтися навколо його жили? Скочив на коня — й щодуху до інспектора. Але Фіннерті знав своє діло. «Ну, хлопці, а ви що скажете? — питає він нас. — Двадцять футів — це буде по-чесному, як ви вважаєте?» І ми погодились, хоч потім, у дев’яносто п’ятому, цей закон відкинув нас з двадцяти на п’ятдесят.
— Карлейл не зміг показати, де пролягає жила, — вів далі Морріс, — бо в них там взагалі ніякої жили немає. Вони розробляють глибокі розсипища. Хлопці покілкували ділянки впритул до самої шахти. Один щасливець знайшов самородок на п’ятнадцять унцій вагою. Деякі старателі брали від п’ятдесяти до шістдесяти унцій за тиждень.
— А чого ж, це їхнє законне золото, — сказав Дінні. — У Джона Буля неабиякий апетит; його компанії намагаються прибрати собі до кишені всю країну, позбавити старателів будь-яких прав.
— Карлейл зажадав від інспектора, щоб той дав наказ припинити роботи, — сухо вів далі Морріс. — Старателі відмовились піти з ділянок і продовжували працювати. На Золотому Ключі та Хеннанському Центральному також закілкували ділянки під розсипне золото. Все це добром не скінчиться, Дінні. Власники рудників підуть на все, щоб позбавити старателів права на розсипи, і, якщо вірити містеру де Морфе, уряд на їхньому боці.
— Не можуть вони цього зробити, — заперечив Дінні. — Ось послухай. — Він подовбався в кишенях куртки, витяг пачку газетних вирізок, висмикнув з неї клаптик, видертий з «Калгурлійського гірника», й урочисто прочитав:
«З першого дня відкриття золотих приїсків по всій країні розсипне золото, тобто золото в самородках, було власністю зайшлого населення, яке може швидко добути його і пустити в обіг, тоді як родовища жильного золота, золота в покладах, добування якого вимагає великих затрат та машинного обладнання, відводились під розробки промисловим компаніям. Саме для того, щоб закріпити цей принцип, і було введено статтю 36 закону про добування золота».
— Я знаю цей закон, — сказав Морріс. — Він надає старателям право добувати розсипне золото за межами п’ятдесяти футів від жили.
Але крупних вкладників лякає оце так зване подвійне воло діння, — додав він, замислено посмоктуючи люльку. — Вони не згодні, щоб кожен, хто має старательське свідоцтво, міг вільно закілкувати ділянку під розсипне золото на землі, відведеній компанії під розробку надр. Цей закон застарів, кажуть вони, бо його видали ще до того, як були знайдені глибокі розсипища.
— Ач куди гнуть! — обурився Дінні. — Та ми ще в дев’яносто другому розробляли глибокі розсипища — в Нанніні, в Лейк-Остіні, в Гасконі. У Кеноуні й зараз копають глибше як на сто футів. А в Хеннані розсипне золото завжди знаходили і на поверхні, й на глибині від шістнадцяти до тридцяти футів.
— Депутат округу, — зауважив Морріс, — сам є акціонером Айвенгівського синдикату. Ясно, що він тягне руку за Карлейлом, отож бачиш, тут орудують не лише спекулянти з лондонської біржі.
— Хто? Чарлі Моран? — Дінні вилаявся. — Ну, то його потурять у шию на наступних виборах. Ми вже про це подбаємо. А от послухай, що каже Гаррі Грегорі, депутат від Північного Кулгарді, — у нього все коротко і ясно. Тут у мене десь була вирізка з «Гірника».
Дінні погортав свою пачку і витяг ще один пожмаканий клапоть газети.
— Ось слухай:
«Невже ми, при існуючому в нас законоположенні про експлуатацію рудних наділів, поступимося розсипним золотом великим компаніям, які прибрали собі до рук ділянки по сімдесят і навіть сто акрів? Таке становище суперечило б усім нашим традиціям, і я глибоко сподіваюсь, що воно ніколи не буде узаконене в нашій країні. Ми завжди вважали розсипне золото загальною власністю старателів; прийнявши закон про добування золота, уряд тим самим ніби уклав з нами угоду, і цю угоду не можна анулювати без санкції парламенту…
…Кажуть, що право подвійного володіння суперечливе і може налякати капіталістів; але якщо ми будемо віддавати капіталістам усе, чого б вони не зажадали, якщо їм досить буде лише потрусити грішми, щоб загарбати нічим не обмежене право на природні багатства країни, на безконтрольну розробку їх без будь-яких трудових норм та угод, тоді краще давайте одразу продамо їм усю країну і нехай вони вводять у ній рабську працю».
— Та я ж не заперечую, що, за законом, старателі мають право на розсипне золото, — спроквола відповів Морріс. — І кожному ясно, що заморські товстосуми разом з нашими золотопромисловцями із шкури пнуться, щоб прибрати собі до рук природні багатства країни. Але як ви можете цьому перешкодити — ось про що йдеться. Інспектор підтримує Айвенгівський синдикат.
— Рік тому, — сказав Дінні обурено, — інспектор Девіс заявив у Калгурлі, що він «повинен застосовувати закон згідно з даними йому інструкціями».
— От бачиш, уже тоді було видно, куди повіяв вітер, — стояв на своєму Морріс.
Дінні та Кріс закілкувалл ділянку на айвенгівському наділі. Не тому, що Дінні приваблював цей клаптик землі, а тому, що він не міг стояти осторонь боротьби, яку вели старателі на захист своїх прав.
Коли міністр гірничої промисловості спішно провів у парламенті поправку до статті сто тридцятої закону про добування золота, це ще підлило масла в огонь. Нова постанова позбавляла старателів права копати розсипне золото глибше ніж на десять футів. Якщо рішення інспектора, що став на бік синдикату, викликало глухе обурення, то дії міністра, спрямовані проти життєвих прав трудящого люду, дали вихід цьому обуренню.
