— Можна трохи й підобідати, — пробурчав він. — Нема чого надривати пупи.

— Вірно сказано, Коне, — засміявся Морріс, витираючи спітніле чоло синім носовиком.

Обличчя його було багрово-червоне від сонця та рудої пилюки, та, видно, ніщо не могло зіпсувати йому доброго настрою. Саллі стягла з біди мішок з харчами, відкрила консерви й почала нарізати хліб та солонину.

— Бачу, місіс, вам невдивовижу похідне життя, — пробурчав Кон. — Тільки ріжте мені потовще.

— І мені теж, — усміхнувся Морріс. — Тут твої делікатні скибочки ні до чого, Саллі. Ми любимо, щоб вони були товсті й великі.

Кон озброївся ножем.

— Кусень хліба та шмат м’яса. Придержуйте м’ясо вели ким пальцем, ось так. А потім запити все квартою чаю. Як на мене, то кращої їжі й на світі немає.

Він узяв собі м’яса та хліба і почав їсти. Морріс не відставав. Саллі теж поклала шмат м’яса на товсту скибку хліба.

— А смачно, — погодилась вона, насилу запихаючи все це до рота.

Кон заварив чай, наповнив великі кварти гарячою чорною рідиною й відрізав собі ще хліба та м’яса.

— Чудово! — сказав він нарешті, підводячись на ноги й потягаючись. — Оце, можна сказати, підхарчувались. М’ясце на славу, а головне — хліб справжній. А там, куди ми їдемо, місіс, будуть лише прісняки та консерви. Найближча крамничка за десять миль, хоч ви, звичайно, на своїй біді можете їздити за покупками в Кеноуну.

Це, певне, був жарт. Саллі з чемності засміялась.

— Шикарний табір ця Кеноуна, — вів далі Кон. — Парочка вулиць та півдесятка трактирів. Грошима всі так і сиплють, одне слово, веселе містечко, нерівня Хеннану.

Морріс охоче здрімнув би часинку. Хоч сонце немилосердно розжарювало руду землю, присадкуваті дерева подекуди відкидали на неї латки чорної тіні. Але Кон хотів завидна дістатися до Кеноуни.

Поки люди закусували, коні трохи перепочили у холодку. Кон уже засідлав свого й готовий був рушати, а Морріс все ще позіхав та потягався. Саллі поскладала харчі у мішки й почала запрягати Квіні. Кон підійшов до неї допомогти.

— От тобі й маєш, — засміявся він. — А я, грішним ділом, подумав, що ви з білоручок. Бачу, місіс, не вперше ви в таких мандрах.

— Я народилася й виросла в тутешніх чагарниках, — сказала Саллі. — І коней знаю краще, ніж Морріс. Я б йому нізащо не дозволила купити цю шкапу, якби він зі мною порадився.

— Що й казати, конячка нікудишня, — погодився Кон.

— Пузо обвисле, ноги не пружинять. І, здається, вже кульгає, — сердито мовила Саллі.

— Щастя, що нам недалеко, — занепокоєно буркнув Кон. — Ви вже постарайтеся, щоб вона не звалилась на півдорозі.

Вони рушили далі, але невдовзі Квіні почала сильно накульгувати й ледве повзла по сипучому глибокому піску. Морріс зрозумів, якого він дав маху, купивши її разом з бідою в одного старателя, що повернувся з Курналпі. Він уже вирішив, що нічого не залишається, як дати старій шкапині відпочити — нагодувати її, покинути на деякий час при дорозі візок, а самим пішки добиратися до Кеноуни. Але Саллі здогадувалась, що таке порушення планів викличе незадоволення старого Кона, і, взявши віжки в свої руки, примусила конячку йти, ласкаво умовляючи її, вйокаючи та підбадьорюючи на підйомах, обираючи рівнішу дорогу, співаючи пісні, а подекуди й стьобаючи кобилу по жижках.

В таку спеку, під палючим промінням сонця це було неймовірно важко. Час від часу Кон оглядався на місіс Гауг, яка невтомно йшла курною дорогою і мало не тягла кобилу на собі, коли та застрявала в піску, а Морріс підштовхував возика ззаду.

— Добре, місіс, добре, — гукав він, — підганяйте її, лишилось не більше двох миль.

Але ці останні дві милі були просто жахливі. Кобила йшла тільки завдяки об’єднаним зусиллям Саллі, що її тягла, та Морріса, який без упину шмагав її гілкою. Саллі знала: якщо зараз дати кобилі зупинитися — все пропало. Ніщо в світі тоді вже не зрушить її з місця. Треба будь-що й будь-як примусити злощасну Квіні повзти хоча б тією повільною, майже автоматичною ходою, якою вона зрештою і дотяглась до Кеноуни.

Кеноуна розкинулась на рівнині, покопирсаній ямами і всіяній купами жовтуватого відвалу, червонястої та бурої глини. Сірі, як море, чагарникові хащі тут відступали далеко до обрію, мінячись темно-бузковим та густо-синім полиском, коли призахідне сонце розливало над ними золоті й малинові заграви, що поступово танули в неосяжності неба.

Тоді в халупах та будках, що вишикувались обабіч широкого шляху, спалахували вогники. Тутешні будівлі були такі ж старі та жалюгідні, як і в Хеннані чи на пагорбі в Кулгарді, хоч подекуди між ними й виділялись то готель з каменю-пісковина, то крамниця з гофрованого заліза, синьо-сіра або побілена крейдою. Надвечір, коли головну вулицю заповнювали старателі, містечко здавалося сповненим діловитого й привільного життя. Люди, повертаючись партіями з своїх ділянок, юрмились перед відчиненими закусочними та крамницями, розплачуючись за напої та продукти золотом.

То був грубий і буйний натовп, грубіший і багатший, ніж будь-коли були золотошукачі в Хеннані, запевняв Морріс. Золоті розсипища тяглися вздовж широкого закруту підземної річки, і майже всі, хто робив розвідку по її руслу, знаходили золото. Земля була обкілкована на десятки миль в усі боки, і хоч окремі золотоносні пласти й могли спокусити багаті синдикати, Кеноуна в основному вважалася приїском старательської дрібноти. Високопробне золото, що містилося в масній сірій глині, яка залягала на дуже великій глибині, обіцяло багатство тому, хто знайшов би вигідний спосіб його добування.

Трактир Тома Дойла був найбільшим і найрозкішнішим — з широкою верандою на дерев’яних палях. Але Кон чомусь не захотів там пити. Він зупинився далі, біля трактиру Джіотті, і Саллі довелося чекати в їдальні, поки вони з Моррісом напували та годували коней, а потім почвалали в бар, щоб і самим вгамувати спрагу.

Та Морріс невдовзі повернувся до неї і запитав, чи не хоче вона скляночку портвейну. Слідом за ним, уже похитуючись, підійшов Кон і став наполягати, щоб «місіс Моррі» неодмінно випила з ним.

— Гей, Вайолет, — обернувшись, гукнув він у бар, — принеси пляшку шампанського для дружини мого товариша!

— Але, містер Магаффі…— почала була Саллі.

У неї нестерпно боліла голова. Пройшовши цілий день пішки під палючим сонцем та ще без упину підганяючи кобилу, Саллі почувала себе вкрай знесиленою. Понад усе на світі їй хотілося зараз помитись і випити склянку води. Та, певне, про це тут годі було мріяти. А от шампанське — будь ласка! Саллі ледве стримала в собі нервовий смішок. Морріс пересторожливо нахмурився. І вона зрозуміла, що не можна відмовлятися випити з Коном. Адже він — Моррісів напарник. Дуже багато залежатиме від того, чи ладнатимуть вони, коли підуть в чагарникові хащі на розвідку, а Кон може образитись, як вона знехтує його частуванням.

—…з великою приємністю, — покірно закінчила Саллі.

Над столом висіла саморобна люстра: зв’язані в трикутник соснові палиці з лойовими свічками по кінцях. Лій капав на стіл, і миготливі язички полум’я тьмяно освітлювали незатишну кімнату. В сутінках Саллі розгляділа долівку й запорошені стіни з гофрованого заліза, засиджений мухами календар на стіні й вазу з рожевими паперовими квітами на протилежному кінці столу. За лави правили колоди, покладені на вкопані в землю стовпці.

— Фургони запізнюються, а в них вийшов весь гас, — сказав Кон і залився деренчливим смішком. — Та це не біда, поки е випивка й золото. Ну, скоро ти там з шампанським, Вайолет?

— Несу, — спокійно відповіла дівчина.

За мить вона вже поставила на стіл склянки та пляшку. Це було зовсім юне створіння, з чорним, неначе смола, волоссям та синіми очима на блідому серйозному личку. І тут, в оцій прокопченій, задушній кімнаті, дівчина здавалася такою ж недоречною, як і шампанське.

— Скажи хазяїну, нехай запише на мене, — недбало кинув Кон.

— Гаразд, містер Магаффі, — відповіла дівчина й вийшла.