Та Лора навіть чути про це не хотіла, і Дінні довелося сказати товаришам, що місіс Брайрлі глибоко зворушена їхньою добротою та співчуттям, але не потребує допомоги, бо Олф подбав про те, щоб забезпечити її на перший час. Олф справді залишив Дінні невеличку суму, а той умовляв Лору взяти ще в нього, щоб вистачило на дорогу до Вікторії, де жили її батьки.

Лора відмовилась їхати. Вона сказала, що залишиться на приїсках і згодом спробує сама заробляти свій хліб: даватиме уроки музики і виступатиме на концертах або гратиме на роялі в ресторанах. Хоч як старалися Дінні та Саллі відрадити її від цього, все було марно. Вона хоче довести Олфу і собі самій, казала Лора, що не така вже вона слабка та безпорадна, якою вважав її Олф, і що він не повинен був губити свого життя.

Лора залишилася жити в тій самій халупі при дорозі на Боулдер, в якій жила з Олфом останнього року, і довгі місяці ходила бліда та засмучена, завжди в усьому чорному. Вона зовсім перестала дбати про свою зовнішність, гладенько зачісувала назад своє гарне волосся медового кольору, і на її очі вмить набігали сльози, як тільки хто-небудь згадував при ній Олфа. Але траур дуже личив їй, і ніхто не мав сумніву, що вона, попри всю її скорботу, знову вийде заміж, якщо залишиться на приїсках.

— Може, серце її і не було розбите, але вона вже не могла стати колишньою Лорою, — казала про неї Саллі. — Після смерті Олфа у неї в очах завжди стояла печаль.

Пліткарі запевняли, що Фріско одним з перших почне залицятися до вдови Олфа Брайрлі. Його частенько бачили з Лорою, коли вона була ще веселою, безтурботною товстушкою. А втім, Саллі знала, що Лора хоча й легковажила трохи в поводженні з Фріско, проте йому не пощастило схилити її до зради чоловікові. В недовгому часі знайшлося чимало охочих приголубити Лору, але Фріско серед них не було.

Цілком зрозуміло, що до такої жінки, як Лора, чоловіки так і липли з своїм заступництвом та порадами, але вона рішуче давала всім зрозуміти, що їй не потрібне ні те, ні друге. Вона була просто шокована: ще не минуло й року після смерті Олфа, а вже то один, то другий безстидник пропонує їй без довгих розмов та освідчень стати його дружиною.

— Я ніколи більше не вийду заміж, — сказала Лора Саллі. — Нізащо в світі! Моє серце поховане в могилі разом з Олфом.

— Можливо, й так, — відповідала Саллі. — Але не твоє тіло.

Коли гроші у Лори майже вийшли, вона почала давати уроки музики. Та цього заробітку не вистачало. Ті, хто міг би добре платити за уроки, посилали своїх дітей у монастирську школу в Кулгарді. Кілька шилінгів, які Лора заробляла, навчаючи музики Віка Моллой, Діка Гауга та ще кількох дітей рудокопів, не могли прогодувати її й Еме; а ще ж треба було платити за квартиру. Лише коли-не-коли Лорі щастило заробити гінею, акомпануючи на концертах. Отож, коли Тім Мак-Суїні запропонував їй грати вечорами в готелі «Західна зірка» і пообіцяв добру платню, Лора з радістю погодилась.

Кожний власник великого готелю старався почастувати своїх клієнтів найкращим музичним номером. Першим знавцем музики усі вважали Міка Меньйона, який нещодавно купив ресторан «Біржа»; тут, у барі, частенько співав Уоллес Браунлоу. Педді Уїлен славився тим, що держав у своєму готелі аж три піаніно, а найповажнішим гостям подавав віскі у кришталевих келихах.

Вайолет О’Брайєн співала тепер у нього в ресторані, коли не була зайнята в барі. У Мак-Суїні головним козирем була досі офіціантка Клара Фагот, яка дістала це прізвисько за своє красиве контральто, але становище змінилось, коли в невеличкому залі поруч з баром за піаніно сіла Лора Брайрлі.

Дінні був проти цього; він умовляв Лору відмовитись від пропозиції Мак-Суїні і дозволити йому, як давньому товаришеві її чоловіка, подбати про неї і про Еме. Він обіцяв це Олфові, казав Дінні, і повинен додержати слова. Та Лора була гонориста й уперта, їй хотілося все робити по-своєму.

— Ви даремно боїтеся за мене, містер Квін. Я вмію постояти за себе, — заявила вона.

Дінні якраз і не був упевнений в цьому. Тому він з полегкістю зітхнув, коли дізнався, що Мак-Суїні з самого початку подбав про те, щоб відвідувачі готелю ставились до Лори з належною повагою. Більшість старателів та рудокопів завжди ставились до жінок з підкресленою ввічливістю. Це вважалося справою честі. Якщо, бувало, якийсь гультіпака зважиться образити офіціантку, йому негайно давали під ребра і викидали за двері. Але останнім часом у місті розвелося стільки різної потолочі, що тепер ні за що не можна було ручатись, а надто коли якомусь із цих головорізів впаде у вічі гарненька жінка: нахлебтавшися віскі, вони можуть казна-чого накоїти.

— Ось, що хлопці, — сказав Тім Мак-Суїні першого ж вечора, коли Лора сіла за піаніно в готелі «Західна зірка». — Місіс Брайрлі погодилась грати для нас одну-дві години щовечора. Ласкаво прошу, можете слухати її; хочете — тут, у залі, хочете — в барі, як вам більше подобається. Але попереджаю — в присутності дами не лихословте. Хто не вміє по-людськи поводитись, нехай забирається геть.

— Гаразд, Тіме! — глузливо процідив пронозливий Алек. — На наших приїсках старателі завжди вміли поважати жінок. Але ти, сподіваюсь, не заперечуватимеш, коли якомусь хлопцеві закортить спробувати щастя в такої апетитної молодички?

Мак-Суїні так зацідив у вухо нахабі, що той полетів із стільця. Чоловіки, що причащались коло стойки, перезирнулись і підморгнули один одному. Бач, воно що! Ось чому він так піклується про її добре ім’я! Ну, цей нікому не дозволить стати собі на дорозі.

Тім Мак-Суїні був літній здоровань, товстощокий, з червоним обличчям і ріденьким сивуватим волоссям, лагідний і прямодушний. Добрий хлопець, казав про нього Дінні. Чесність і відвертість зробили Мак-Суїні популярним серед усіх жителів приїску. Не одну тисячу фунтів вгатив Тім у свій готель, щоб він став одним з найкращих на приїску. Вельможні іноземці та управляючі рудниками, не роздумуючи, їхали просто з вокзалу до Тіма Мак-Суїні. Кожний власник товстої чекової книжки знав наперед, що там його грошики не пропадуть дурно.

Тім пишався своїм готелем: його першокласними винами, першокласними ваннами і не менш першокласними офіціантками. Про контральто Клари і червонясте волосся Джессі Грей ішла слава від Лейк-В’ю аж до самого Есперанса. Але Дінні Квіну було не до душі, що ім’я удови Олфа потрапить до списку ресторанних атракціонів і надто часто згадуватиметься поруч з іменем Мак-Суїні. Він знав, які підуть плітки, коли місіс Брайрлі сяде в ресторані за піаніно. А що Лора вийде заміж за Тіма Мак-Суїні, цього йому навіть ніколи не снилось.

В Хеннані колись теж було немало веселих ночей та веселих гулянок, хоч вони, певна річ, не могли зрівнятися з тими грандіозними бенкетами, що їх влаштовував який-небудь щасливий старатель у бурхливі дні кулгардійського процвітання. Дінні пам’ятав, як Великий Мак і його напарники продали свою ділянку за двадцять тисяч фунтів стерлінгів, промчали по місту шестериком коней, притягли звідкілясь духовий оркестр, штурмом взяли трактир Елліота й до ранку напували всіх шампанським.

Був Дінні й на тому знаменитому гульбищі, яке влаштували лондондеррійські хлопці, коли продали Золоту Свердловину, і пам’ятав, як Фло Робінс, найпопулярнішу в той час офіціантку, викупали в шампанському! Але щоб знайшлися такі йолопи, які — хай навіть очманівши од віскі! — припалювали б сигару чи люльку п’ятифунтовою банкнотою — ні, це вже брехня, казав Дінні. Може, якийсь дурисвіт і утнув коли таку штуку, щоб похвастатися своїми грошима, але Дінні такого бачити не доводилось.

Старий Мет Лейверс, який працював тепер двірником у готелі «Схід сонця», вихвалявся, що він мив ноги шампанським, коли йому одного разу пощастило натрапити на багату жилу. Мет одружився з офіціанткою і переписав на неї всі свої гроші, а вона втекла з якимсь молоденьким англійцем. Так, так, саме жіноча підступність доконала його, а зовсім не віскі, божився Мет, хоч після втечі дружини він пив без просипу, і Дінні казав, що це його зведе в домовину.