— Тепер усе пройде, — запевнила її Вайолет, встаючи й собі.

Дівчина акуратно одяглась під нічною сорочкою, вийшла на подвір’я і принесла таз, в якому було трохи води.

— Місіс Джіотті сказала, що це на двох, — з жалем промовила вона. Відливши половину води у кварту, вона другою половиною сполоснула обличчя та руки.

Потім розплела коси, розчесала чорне густе волосся й закрутила його вузлом на маківці. Посвіжіла, мов квітка, й дуже приваблива в голубому ситцевому платтячку, Вайолет уважно подивилась на Саллі.

— Вам треба похмелитись, — діловито сказала вона. — Я попрошу чого-небудь у містера Джіотті. І на вашому місці я б не лежала. Коли ви вмиєтесь, вам одразу полегшає. Сьогодні трохи прохолодніше, й чоловіки вже запрягають, їм краще не знати, що ви вчора перепили, правда?

— Атож. — Саллі звелася на лікті й сіла, їй було млосно. Але вона не могла навіть припустити, щоб Морріс чи хтось інший здогадався, як подіяло на неї шампанське.

Вайолет вийшла з кімнати й за мить повернулася з чаркою віскі. Саллі випила, їй трохи полегшало. Вона вмилась над тазом і, намочивши ганчірку в тій же воді, розтерла все тіло. Глянувши в тріснуте люстерко Вайолет, побачила змарніле, з жовтизною обличчя, але все ж не таке, як буває у жінки, що напередодні перепилась і не може оговтатись. Саллі змочила волосся, й воно розсипалось по плечах шовковистою хвилею, її очі лукаво блиснули в дзеркальці. Тепер їй здавалось уже безглуздим, що вона так картала себе за вчорашнє.

— Це просто нещасний випадок, Вайолет, — прощебетала вона повеселілим голосом, — але в майбутньому, коли доведеться пити, я буду обережніша.

— Всі так кажуть, — відповіла Вайолет. — Тут дуже мало жінок, і коли мужчина при золоті, він нічого для неї не пошкодує. Отож і мусиш пити з ним, а то він образиться.

— Отож-бо й є, — посміхнулася Саллі, — через те я…

— Мама говорить, що коли без цього ніяк не можна, то краще пити віскі, — повчально зауважила Вайолет. — Та містер Джіотті поки що зовсім не дозволя мені пити. Він дуже суворий зі мною, але це від доброти. Чарлі каже, що я тут живу як у монастирі. Але ж це не одне й те саме, правда?

І вона посміхнулась своєю млявою сумовитою посмішкою.

— Це жахливо, що така дівчина, як ви…— нерішуче почала Саллі. Вона хотіла сказати «змушена працювати в пивниці».

Та Вайолет розгадала її думки.

— Це щастя, що я знайшла тут роботу, — сказала вона трішечки винуватим голосом, ніби захищаючись. — Мамі зараз дуже скрутно з грошима А коли повернеться тато, мені не треба буде тут працювати. Може, він розбагатіє, і ми поїдемо звідси. Тоді я зможу вчитися й стану співачкою.

— А скільки вам років, Вайолет?

В синіх очах Вайолет майнула легенька усмішка.

— Вважається, всі вісімнадцять, та це неправда. Мені сповнилось тільки чотирнадцять. Але ви нікому про це не кажіть, гаразд? Навіть Чарлі цього не знає.

— А хто такий Чарлі?

— Чарлі? Та Чарлі Лей! — Дівчину явно здивувало, що хтось може не знати Чарлі. — Це мій хлопець, тобто був би моїм, та де там: містер Джіотті не дозволяє мені з ним навіть розмовляти. Каже, що Чарлі — страшенний ледацюга, весь час байдикує в барі і п’є забагато. А мені Чарлі подобається, і він хоче зі мною одружитись.

Кон та Морріс налаштувалися їхати рано. Вони вирішили не чекати сніданку, бажаючи швидше дістатись до місця. А підтягне живіт, то й у дорозі можна закип’ятити котелок і попоїсти.

Саллі мала підозру що чоловіки теж уже встигли похмелитись. Обличчя в Морріса було брезкле, очі посоловілі, а блакитні очиці Кона й досі блищали від добрячої порції віскі. Обидва були не в гуморі і уникали говорити між собою.

Місіс Джіотті та Вайолет вийшли на подвір’я, щоб попрощатися з місіс Гауг. Місіс Джіотті лаяла чоловіків за те, що вони спішать мов напожежу, але до Саллі виявила максимум привітності та дружніх почуттів: запрошувала погостювати в них, коли Саллі відчує себе самотньою або нещасною з цими нестерпними чоловіками.

Джіотті не показувався. Рахунок, поданий ним, виявився більшим, ніж Морріс міг чекати. Кон, як видно, був тут своєю людиною і пив у борг, а чужакові доводилось платити готівкою. І Морріс розкошелився, щоб заручитися довірою на майбутнє.

Свою досаду він вилив потім, розповідаючи про це Саллі, коли вони знову, слідом за Коном, міряли поруч біди курний путівець, що вів то на південь, то на схід по випаленій сонцем глинистій рівнині; а ген попереду, на самому обрії, тремтів міраж, ваблячи зір гладенькими розливами води в облямівці тінистих гаїв.

— А знаєш, чому золотошукачі так ненавидять оці міражі? — похмуро спитав Морріс. — Бо вони занапастили безліч змучених спрагою людей.

Справді, важко було повірити, що це чудесне видиво води та дерев — лише обман зору. І Саллі добре розуміла, як воно повинно діяти на людину, що помирає від спраги серед гарячої безводної пустелі. Там, де кінчався міраж, на схід тяглося пасмо блакитних гір, до яких і поспішав Кон. Кобила й зараз дуже кульгала, але все ж таки вперто тяглася вперед. Тепер можна не підганяти її, сказав Морріс. По твердій дорозі, де глина спеклася в суцільну кору, йти зовсім не важко, та й до місця вже близько. Кон вважав, що від Кеноуни до лощовини в горах, де вони з Барні Мелоном кілька місяців тому натрапили на багату місцинку, всього десять миль.

Кон передумав, що варто пошукати щастя біля ділянки Тома Дойла та Біссенберджера. Надто багато людей туди позбігалось, і всі знаходять просто дрібницю, так сказав йому сам Візі Баггер.

Сонце підбивалося вгору, і спека на глинистій рівнині дедалі посилювалась. Вона душила Морріса й Саллі, що пішки брели через голу, відкриту місцевість, над якою, мов розжарений до білого метал, нависло небо; вона здіймалась від землі, обпікаючи ноги крізь черевики й висотуючи з тіла всі сили; невдовзі Морріс та Саллі ледве плентались за Коном та його кіньми. Вчора було сто десять градусів у затінку, але зараз довкола не було навіть натяку на будь-який затінок. Ніщо не захищало Морріса та Саллі від вогняного проміння, яким щедро плюскало сонце, ніщо, крім одягу, який, здавалось, тлів на їхніх плечах.

І яке вони відчули полегшення, коли доповзли до кам’янистого кряжа, де поодинокі дерева відкидали на землю мереживні тіні, й нарешті зупинилися в лощовині, де й досі стояв зроблений з гілок Конів курінь. Кон поскидав на землю в’юки та сідла й пустив своїх коней пастися, почепивши одному з них на шию дзвіночок.

Моррісова кобила стояла, де її зупинили, понуривши голову й ледве дихаючи. Саллі розв’язала посторонки й вивела її з голобель, поки Морріс відміряв коняці її частку води. Кон збирався встановити опріснювач на солоному озері, що було на рівнині приблизно за милю від кряжа. Щоправда, зараз озеро пересохло, але на глибині кількох футів ще можна було добути якусь каламуть. Перш ніж вони почали видиратись на кряж, Кон оглянув яму, викопану ним та Барні край озера, й пересвідчився, що вода потроху натікає.

Але користуватися нею поки що треба дуже ощадливо. Опріснювач даватиме питну воду, тільки спершу слід наготувати для нього дров та викопати ще один колодязь на той випадок, якщо в старий упаде якась тварина й загидить воду. Кип’ятильники, щоб вони не ржавіли, раз по раз доводиться — очищати від солі та інших мінеральних осадків, так що вода вимагає багато часу й праці. І разом з тим вона становить основу основ життя у цій напівпустелі.

Навіть не розпакувавши речей і не поставивши наметів, Кон та Морріс пішли обстежити місцевість. Саллі здалеку бачила, як вони присідають навпочіпки, згрібають руками землю і розтирають її на долоні.

— Ну як, годиться, га? Кажу ж тобі, я носом чую золото,—І долинув до неї Конів голос. — Завтра я піду дзьобати вздовж кряжа, а ти, Морр.ісе, поставиш грохот на краю лощовини і будеш сіяти-віяти.

Саллі почала збирати каміння, щоб скласти огнище. Коли чоловіки повернулись, в котелках уже кипіла вода й обід був готовий. Вони усмак попоїли, якусь часинку смоктали люльки, а потім неквапно, як належить справжнім старателям, взялися ставити намети. Коли вони впорались, майже споночіло, і в сутінках забіліли, немов дві мушлі, запилені, латані-перелатані й брудні парусинові хатки, поставлені за кілька кроків одна від одної на кряжі над мертвим солоним озером та широкою глинистою пустелею.