Щаслива й радісна, вона повернулася в табір, несучи на плечі довгу палицю, унизану невеличкими чорними лискучими птахами. Цілий день вона поралась біля них, заліплюючи кожну качку з тельбухами й пір’ям у грязюку, а потім викопала яму в землі, щоб так їх і запекти, за звичаєм свого народу.

— Дика качка а-ля Марітана — смачнішого зроду не їв! — вихвалявся Фріско.

Але Морріс волів, щоб качку було обпатрано й вичищено, і Саллі засмажила його частку здобичі у великій закопченій макітрі, що правила їй за похідну піч. У них з Моррісом не; було гостей на обіді. Зате з десяток родичів Марітани раптом з’явились невідомо звідки, щоб взяти участь у бенкеті. Вони сіли півколом позад Фріскового вогнища, ніби мали незаперечне право на здобич чоловіка їхньої одноплемінниці.

Побачивши цю братію, Фріско розсміявся. Він сказав, що йому подобається роль знаменитого мисливця, і він роздавав шматки печеної качатини з добродушною щедрістю. Нарешті бенкет закінчився, й тубільці пішли. Та коли наступного вечора, Фріско повернувся з роботи, він знову застав їх біля свого намету: вони просили борошна, цукру, чаю та тютюну. Фріско розлютився й потурив їх геть, сиплючи брутальною лайкою та прокльонами їм услід, аж поки останній темношкірий зник з очей.

Марітана сприйняла його гнів’дуже спокійно, ніби так і повинно було бути. Вона, як і раніше, походжала по табору, заливаючись веселим дзюркотливим сміхом, і з захопленням робила все, чого навчилась від Саллі. Та через кілька днів вона зникла. Пішла до своїх, пояснив Фріско, і кочуватиме тепер з племенем доти, поки її чоловікові, старому Бардоку, не забажається вина та тютюну. Тоді він знову пошле Марітану у табір до білих.

Швидко минали дні, насичені золотим сонячним світлом і такою ніжною, глибокою небесною блакиттю, що Саллі вона здавалася чарівнішою за все на світі, — наближалося літо.

Після дощів та в холодну погоду земля і небо милували око багатством та соковитістю барв. Теракотові дороги й пориті схили хребта; на узбіччях і поміж кущами — смарагдова трава. Ген на обрії бовваніє сапфірова вершина Маунт-Берджесу, а довкола в усі боки розляглося море чагарів, сизо-сіре, мов голубине крило, майже фіолетове в туманні вечори та в багрянці призахідного сонця.

Всю цю багатющу палітру, здавалось, тримали в собі дикі квіти. Жовті, ясно-червоні, блакитні й пурпурові, вони то звисали кетягами в колючих хащах, то гордовито здіймали голівки над низькорослим чагарником. Білосніжні безсмертники й рожеві нагідки шовковистим килимом стелились на багато миль по той бік солоного овера. Та під гарячим подихом літа все це поблякло, квіти зникли, озеро пересохло. Барви землі й неба вицвіли, потьмяніли, все розрідилося в сумній одноманітності куряви й спеки. Лише надвечір’я, як і раніше, були казково прекрасні, все небо палахкотіло золотисто-рожевим полум’ям над тємно-ліловою землею, та ночами місяць-чарівник сріблив своїм сріблястим сяйвом поруділу оголену землю навколо табору старателів.

Саллі часто милувалася заходом сонця та місячним сяйвом, і їх таємнича краса заспокоювала її й утішала в ті довгі вечори, коли Морріс ішов грати в ту-ап. Фрісків намет стояв зовсім поруч, і вона бачила гравців, що, товпились навколо багаття, чула гамір та вигуки.

— Я поставив!

— Іду на фунт!

— Ану, кидай!

— Сюди, до мене, мої миленькі!

— Так і є — орел!

— Хай йому дідько — знову орел!

— Ставлю долар!

— Десять шилінгів!

— Соверен!

— Катай!

— Крути, Янкі!

— Свята мадонна!

— Решка буде!

— А хай їй грець!

Вигуки, зойки, безтямне бурмотіння, пропозиції нових ставок — все це зливалось у монотонний гул, що плив крізь нічну тишу.

Саллі так часто бачила й чула, як грають в ту-ап у Південному Хресті та в Кулгарді, що розуміла значення кожного вигуку. Ця гра так міцно вкоренилася в життя приїсків, що найрізноманітніші спірні питання розв’язувались підкиданням монети. «Ану, кинемо», — казали чоловіки, з’ясовуючи, кому належить платити за вино чи йти по воду до опріснювача.

Щонеділі вони з ранку до вечора стояли або сиділи навпочіпки колом, в пилюці, під пекучим промінням сонця, пожадливими очима стежачи за тим, як перекидаються в повітрі дві монетки. Дебелі бородаті старателі, старі золотошукачі-одиночки, практичні й розсудливі рудокопи, наїжджі хижоокі шулери, жовтороті молодики — всі з диким азартом чекали, яким боком упадуть на землю ці монетки. Ввечері надворі, як правило, не грали: через непевне світло надто часто виникали суперечки. Та коли золото йшло погано й час тягся страшенно повільно, ті, що довіряли один одному, затівали гру навіть у темряві, як оце зараз біля намету Фріско, і тупцювались до півночі на піщаному майданчику, освітленому тьмяним гасовим ліхтарем.

І не можна винуватити людей, чиє життя таке суворе й безрадісне, за те, що вони шукають хоч якоїсь розваги, казала собі Саллі, ту-ап давав їм короткі хвилини забуття у тій жорстокій, тяжкій боротьбі за існування, яку вони повсякденно вели. Саллі дивувалась, як можуть дорослі, поважні люди отак захоплюватись дитячою грою, але Морріс пояснив їй, в чому тут справа.

— Ту-ап — азартна гра й до того ж чесна, — сказав він, — чесніша за всі інші азартні ігри. Вона дає і бідній людині шанси на виграш. В цьому її спокусливість.

Морріс сам, бувало, програвав до півсотні фунтів, а вигравав іноді й більше. Янкі Набрида, коли йому таланило, ставив на кін великі гроші. Саллі чула, як іноді з рук у руки переходило до сотні фунтів і чимало старателів швидко вилітали в трубу. Та це була не біда. Кожен міг позичити грошей на ставку, а крамарі давали продукти в борг.

Якщо гра йшла за всіма правилами й за банк відповідав добре відомий і грошовитий чоловік, ставки досягали великих сум; але з «чужаками» більшість старателів грала дуже обережно. Дехто з них уже попадався на гачок шахраїв, які пускали в хід монети, однакові з обох боків. Коли такого пройдисвіта ловили на гарячому, над ним вчиняли досить жорстоку розправу. В Курналпі одного з них трохи не забили до смерті, однак це не заважало іншим при нагоді показати спритність своїх рук.

Кожен гравець міг вийти на середину кола і заявити про своє бажання підкинути монети, їх клали «орлом» догори на «лопатку» — вузьку дерев’яну дощечку, — щоб кожен міг перевірити, чи не однакові вони з обох боків.

Ставки робились одразу після того, як гравець, що підкидав монети, вручав свою ставку «банкірові» або клав її на землю біля його ніг — це могло бути і п’ять чи десять шилінгів, і цілий фунт стерлінгів. Метальник ставив на «орла». «Банкір» оголошував умови і подавав команду.

Ті, що грали на «решку», клали свої ставки на землю перед собою, а ті, що на «орла», — кидали гроші в середину кола. Решта «примазувалась» на менші суми — шість пенсії або шилінг. Якщо монети падали на різні боки — «один на один», метальник мав право підкинути їх ще раз. При двох «решках» він втрачав свою ставку, передавав «лопатку» іншому й виходив з кола. При двох «орлах» він міг залишитись і подвоїти ставку, підкинути ті самі монети або ж замінити їх іншими. Після того як гравець тричі «крутнув на орла», він мусив заплатити «банкірові» п’ять шилінгів. Якщо ж він «зривав» великий «банк», то одразу ж розпозичував фунт або два іншим, і кидав десять шилінгів тому, хто підбирав монети.

Іноді удачливий гравець, поставивши спершу на «орла» й вигравши, ставив потім «проти себе» і теж вигравав. Це називалось «обдурити щастя». Але такі трюки дозволялись не більш одного-двох разів за вечір. «Банкір» міг також забракувати кидок на тій підставі, що монету було пущено «дзигою» або метальник торкнувся «лопатки» пальцями. Коли гра відбувалась на піщаному майданчику, монети можна було пускати «метеликом», але цей прийом заборонявся, якщо довкола було каміння і монетка могла підскочити й викликати суперечки.

Морріс запевняв, що не любить цієї гри. Для нього вона надто груба й галаслива. Він віддавав перевагу спокійному покеру або марамбіджі. Але ту-ап став національною грою, і недобре сахатися людей. Він грав тому, що хотів бути в дружніх відносинах з старателями і не хотів, щоб його вважали чваньком та скупирдягою. Тільки старі скнари, такі, як Елі Нанкерроу та Ун Трегурта, уникали гри в ту-ап. Та ще, звичайно, Піп Ярн, але всі розуміли, що сан зобов’язує його засуджувати гру в ту-ап, як пастку для заблудних душ.