Він згоден визнати, що «наші директори могли керуватися високими і благородними почуттями, на які лише здатні члени правління акціонерного товариства»; однак вони уклали, м’яко кажучи, «недозволену угоду» за рахунок своїх акціонерів.

— Могли вже просто подарувати рудник збагачувальній компанії, чого ж церемонитись, — вигукнув з місця другий акціонер. І викликав глузливий сміх аудиторії, зачитавши статтю контракту, в якій говорилось, що «Боулдерська збагачувальна компанія повинна вжити всіх заходів до того, щоб запобігти втратам золота внаслідок крадіжок та несумлінності».

Крах Об’єднаного ще глибше розкрив закулісні махінації золотопромисловців і їх мету.

Він наочно показав, що заокеанські власники великих золотопромислових підприємств були зацікавлені не так у збільшенні видобутку золота, як у біржовій грі. Члени правління компаній, їх родичі та друзм наживалися на «внутрішній інформації», яку вони одержували потай від рядових акціонерів. Вони гріли руки на випуску акцій «липових» золотоносних ділянок чи не більше, ніж на акціях найбагатших рудників. Добування золота стало засобом шахрайського пограбування безлічі легковірних людей через біржу, а самі рудники перетворилися на своєрідних «темних конячок», справжні достоїнства яких хазяїн скакової стайні підступно зберігає м таємниці.

Коливаннями на фондовій біржі заправляла могутня купка лондонських фінансистів. Розібратися в їхній грі було нелегко, проте Олф досить надивився на неї і приблизно здогадувався, що зараз вони грають на пониження і створюють депресію, щоб прибрати до рук усі хоч якоюсь мірою цінні рудники на золотих приїсках. «Австралійські вкладники стоять поперек горла англійським ділкам», — сказав якось у присутності Олфа приїжджий магнат. Політика цих ділків, очевидно, зводилась до того, щоб проковтнути дрібного незалежного австралійського вкладника і скупити його акції, а потім відродити рудники, нагнати ціни на акції і створити навколо калгурлійських приїсків новий бум.

Що ж ото сказав Зеб Лейн на сніданку в правлінні Південного Калгурлі кілька днів тому? — пригадував Олф. Ага, ось що: «Над приїсками зараз згустилися грозові хмари, але він певен, що скоро прогляне сонце і для всього району настане ера процвітання». Річард Гамільтон, управляючий Великим Боулдером, погодився з ним щодо «хмар», але від себе додав, що шлях до оздоровлення треба шукати в «дешевій обробці великої кількості бідних руд».

«Все це й без них відомо», — роздумував Олф. Та якби населення приїсків стало ждати того процвітання, довелося б йому йти з торбою по світу. Велике щастя, що в боротьбі за розсипне золото перемогли старателі — може, цим вони врятували приїскові міста від страшного лиха. Розсипища в руках народу — це в якійсь мірі матеріальна сила, що удержує гроші в країні і створює обіг. Певна річ, якби старателі програли, знизилася б і заробітна плата на рудниках.

Дінні казав, що у робітників, як у мурашок, є якесь особливе передчуття лиха, що їм загрожує. Саме тому вони й виступили так одностайно на захист своїх прав, проти грабіжницьких зазіхань англійських капіталістів. Але їх боротьба водночас була спрямована і проти своєї власної правлячої верхівки. Ставлячи особисту наживу вище національних інтересів та демократичних принципів, місцеві багатії ладні були розпродати країну заокеанським фінансистам, щоб тільки зберегти свої вкладення в іноземних акціонерних компаніях. І лише мужність та рішучість старателів врятували Західну Австралію від цієї зради.

«Але цього замало. Треба законодавчим шляхом покласти край зловживанням з акціями, — думав Олф, — треба сприяти розвиткові вітчизняної промисловості і домогтися того, щоб приїски й уся країна користувалися скарбами, що їх дають рудники».

Неправда, що золото в рудниках вичерпалось. Олф вірив у багатства Золотої Милі й усього краю. Гірський кряж, що простягнувся за містом, з його вивітреними у плині віків скелями, таїть у собі найбагатші в світі поклади золота.

А в глибинних горизонтах майже всіх рудників на Боулдерському кряжі є просто невичерпні запаси бідних руд. В їх цінність поки що не вірять, та Олф цілком поділяв думку металургів, які запевняли, що рентабельна обробка телуристих і сірчаних руд — справа недалекого майбутнього.

Олф був певний, що в цих покладах стільки золота, що його з лишком вистачить на те, щоб забезпечити заможне життя всьому населенню приїсків. Замість отих жалюгідних халуп, розкиданих у низині й на схилах кряжа, замість смердючих завулків, де з відкритих помийниць текли нечистоти, отруюючи землю й повітря, люди одержать зручні, затишні житла з нормальними санітарними умовами. Місту потрібні світло, вода, лікарні, школи, парки.

Уже багато тонн золота видобуто тут і відправлено за океан. Там хтось купається в розкошах, розтринькуючи мільйони фунтів стерлінгів і навіть гадки не маючи про злигодні, яких зазнали старателі, відкриваючи оці приїски, про тяжку і невпинну боротьбу за існування, яку вони ведуть ще й зараз, особливо в періоди кризи та жорстоких посух.

Олф усе це добре розумів і з почуттям гіркоти думав про свою провину перед старателями. Він не виправдовував себе. Він проклинав свою слабодухість, запопадливу службу хазяям, свій страх втратити роботу. Ну що ж, він дістав по заслузі. Хто стане довіряти людині, яка зрадила своїх давніх товаришів, хай навіть перебуваючи в інших умовах, ніж вони?

Адже що він зробив? Із шкури пнувся, щоб примножити багатства компанії «Мідас», і допомагав своїм хазяям грабувати старателів, хоч знав, на чиєму боці правда. Весь час Олф за це себе зневажав; не міг навіть приховати свого співчуття до старателів перед управляючими та власниками рудників. І ось тепер від нього відсахнулися і ті, й другі. Не так-то легко буде йому знайти нову роботу на руднику, та й на розвідку тепер не підеш. Дінні порвав з ним, і взагалі жоден порядний старатель не захоче мати справу з людиною, яка; зрадила своїх товаришів.

Лорі страх як не хотілося залишати будиночок у затінку зелених перцевих дерев, який поставив для неї Олф недалеко від рудника. Але Мідасівська компанія зажадала, щоб вонн звільнили будинок для нового управляючого, і подружжя Брайрлі переселилося у жалюгідну халупу на Боулдерському шляху. Халупа була зліплена з іржавого листового заліза і майже розвалювалась. Та що поробиш, нічого кращого зараз не пощастило знайти, безтурботно казала Лора. Доведеться потерпіти, поки Олф влаштується на роботу.

Лора не мала сумніву, що її чоловік незабаром одержить місце управляючого на іншому руднику. Олф щодня ходив до Калгурлі, вештався по клубах і трактирах, сподіваючись зустріти якого-небудь золотопромисловця, який візьме його на роботу. Та скоро Олф переконався, що таких, як він, — багато. Людям, що, як і він, пройшли сувору школу життя і праці на приїсках, але не мали ні спеціальної освіти, ні диплома, важко було знайти роботу, а молоді фахівці (їх теж розвелося чимало), в яких були дипломи, та не було практичного досвіду, радо погоджувалися на будь-які умови, щоб цей досвід набути.

Приїскову Асоціацію управляючих рудниками очолювали тепер вчені спеціалісти; вони вимагали включити в гірниче законодавство статтю, що забороняє брати на посаду управляючого людей без дипломів. Олф розумів, до чого все йдеться: рано чи пізно всі, хто не має спеціальної технічної освіти, будуть витіснені з золотодобувної промисловості.

І все-таки Олф гадав, що людині з таким досвідом, як у нього, можна доручити управління рудником. Хіба він не довів цього своєю роботою на Мідасі?

Деякі дрібніші промислові компанії ще й досі віддавали перевагу управляючим старого типу, корінним колоністам — байдуже, чи вони з дипломами геологів та інженерів, чи зовсім без дипломів, — бо ці люди знали країну і довго працювали під землею. А от власники великих англійських та американських підприємств вважали за краще привозити з-за океану своїх спеціалістів і нехтували австралійськими інженерами та металургами.