Саллі й Марі не залишалось нічого іншого, як тільки подеколи зчудовано ойкати та бурмотіти щось невиразне, бо Лілі цокотіла без угаву, не даючи їм навіть розтулити рота.

— Ні, ні! — мелодраматично вигукувала вона. — Я не поїхала в Париж з Фріско, як усі тут гадають. Це правда, він домовився з мадам, щоб вона мене відпустила, і ми виїхалн з приїсків разом. Але потім, у Перті, ми страшенно посварились, і Фріско повіявся кудись на своєму коханому паруснику. А я не захотіла подорожувати у цьому брудному старезному кориті й узяла собі квиток на поштовий пароплав. Ну, зрозуміло, Фріско виписав мені чек, тільки зовсім не такий, якого я сподівалась. Скупердяга цей Фріско! А на пароплаві було дуже весело. Ах, так, я навіть закохалася в помічниника капітана. Він був такий молодесенький, такий гарнеснький — в білому кітелі з золотими ґудзиками! Ой, як я плакала, коли ми прощалися з ним у Марселі!

Саллі неквапливо, маленькими ковтками пила шампанське. Воно було холодне і приємно освіжало. В номері було напівтемно і теж прохолодно; опущені завіси майже не пропускали сонця. Саллі здавалось, ніби вона перенеслася у зовсім інший світ, кудись далеко-далеко і від цієї голої, рудої землі, що пашить пекельним вогнем, і від побілених, просякнутих пилюкою халуп на брудних вулицях приїскового міста, що плавиться під сліпучим промінням сонця, — все це зосталось десь там, за завісами.

В будуарі Лілі стояли великі м’які крісла. Спідниці мадам Малон пахтіли густим ароматом мускусу та троянд. Веселий дзвінкий голосок Лілі вів далі свою нескінченну повість. Лілі розповіла про те, як вона зустріла в Парижі одного свого давнього друга і деякий час жила з ним. Він допоміг їй влаштуватися в кафешантан, де вона співала й танцювала.

На сходах почулися жіночі голоси, шелестіння шовкових та нижніх накрохмалених спідниць, і Белл, Берта та Ніна впурхнули до кімнати. Лілі кинулась до Берти, і та пригорнула її до своїх пишних грудей. Лілі цілувала й стискала в обіймах кожну дівчину по черзі, і всі вони сміялись, цокотіли одна поперед одної та верещали від захвату.

Саллі та Марі дещо збентежились, коли з’явилися гості, але намагались поводитися дружньо й невимушено.

— О, мадам Робійяр! Місіс Гауг! Як приємно знову зустрітися з вами! — радісно звернулась до них Белл. — Та ще в такий день! Ми прийшли привітати Лілі і поздоровити її з великим успіхом.

Лілі вже знову шалено дзвонила й гукала Чарлі. Вона замовила ще шампанського і почала розповідати дівчатам, як зустріла на вулиці мадам Робійяр та місіс Гауг, і яка це була радість для неї, і як вона затягла їх сюди, щоб почастувати бокалом вина та розказати, як вона зробилася мадам Поль Малон і такою респектабельною особою, enfin[20].

— Нам теж, нам теж розкажи, Лілі! — в один голос закричали Белл та Ніна.

І Лілі почала все з початку.

— Та якось увечері, в кафе, — вела далі Лілі, — я побачила Фріско і розважила душу: все розказала йому про того свиню Ріваля й про те, яка я нещасна. «А на біса тобі Ріваль? — сказав Фріско. — Кинь його!» Ну, я так і зробила, і Фріско відкрив мені, якими справами він орудує і як я можу допомогти йому, підбивши одного товстосума вкласти гроші в золотопромисловий синдикат.

— А ти не зустрічала в Парижі мадам? — перебила її Белл.

— Мадам Марсель? — Лілі дзвінкоголосе засміялась. — Ще б пак! Тільки тепер вона мадам д’Оней, самі розумієте! І така побожна, благочестива — ого-го! Вдова лікаря, що помер, бідолаха, в цій жахливій Австралії, але перед смертю все-таки встиг непогано заробити на золоті й залишив своїй вірній Матільді чималий капіталець.

Берта та Ніна пирснули сміхом, але Белл скипіла.

— Стара сука! — обурено закричала вона. — Вона знала, як я хочу мати свій дім, і хтозна-відколи обіцяла віддати мені свою халупу, якщо буде їхати. А потім продала її потай від нас, та й нас самих хотіла перепродати отому клятому італійцю, якого вже раз судили за те, що він купив якусь дівчину за шістдесят п’ять фунтів. Але Берта й Ніна пішли зі мною, і ми зараз працюємо разом. Тепер уже не ті часи, Лілі. У хлопців нема того розмаху, що колись. А скільки різних шахраїв та бандитів розвелося на приїсках, коли б тільки знала!

— Проте Арчі досі говорить, що Белл найвродливіша жінка в місті, — лукаво докинула Ніна.

— Помовч! — гарикнула на неї Белл. — В Арчі є дружина й діти, а я зовсім не хочу, щоб про мене і мій дім плескали казна-що.

Вона неспокійно позирала то на Саллі, то на Марі.

— Ну, тут усі друзі, Белл, — прощебетала Лілі. — Ми нічого не будемо плескати.

— А як же твій товстосум, Лілі? Виклав він грошики Фріско? — запитала Ніна.

— Ще й як! — безтурботно відповіла Лілі. — Фріско привіз мсьє Малона в «Птіт фолі», де я танцювала й співала. Нареготався ж він, бідолаха! А потім почав приходити щовечора — сидів, сміявся та все упадав коло мене. Я іноді цілувала його лису маківку і казала, що обожнюю його, — адже він такий симпатичний пузанчик і серце в нього з щирого золота. А він казав мені, що дуже самотній, відколи померла його дружина. Одне слово, для Лілі наймається квартира — такий собі елегантний особнячок, — а Фріско теж задоволений, бо мсьє Малон згоден вкласти свої гроші в Паризький золотопромисловий синдикат.

Лілі передихнула, щоб налити собі вина.

— Voyons[21], ми забули про вино! — вигукнула вона. — Підставляйте ваші бокали, mes chéres![22] — І заторохтіла далі: — Так от уявіть собі, що після цього мій Поль починає казитись від ревнощів. Вимагає, щоб я перестала співати й танцювати в кафешантани Я кажу йому, що цього не буде, — сьогодні кину роботу, а завтра він кине мене. І що тоді? Хай йому чорт, з своєю пісенькою я мала неймовірний успіх. В ній співалось про маленьке індиченя, що потрапляє на ферму й амурничає з дамами, тобто з курми, на птичні. Un peu méchant, mais trés amusant[23]. Я була цим малим індиченям. На мені був лише пояс із пір’я та великий пишний хвіст. А заждіть, зараз я вам покажу…

Миттю скинувши з себе плаття, нижню спідницю та довгі мереживні панталони, Лілі з тріумфом сказала:

— Ця пісенька доконала бідолашного Поля. Він був enragé[24], ну зовсім з розуму звихнувся. «Я одружуся з тобою, — сказав він, — ти будеш співати й танцювати тільки для мене, золотко». — «Ну що ж, — кажу, — давай, котусю». Отак я й стала мадам Малон. Всі Малони просто показились. Та нам начхати на них. Мій Поль сам собі хазяїн. Він ніколи ще не був такий щасливий, як тепер, каже він, і всім про це хвалиться. І користується своїм щастям скільки душа бажає, sacré bleu[25]!

Лілі стояла перед ними в рожевому парчевому корсеті, у туфлях на високих каблуках та в шовкових панчохах з круглими підв’язками вище колін. Нараз вона зірвала з свого капелюшка страусове перо і застромила його ззаду під корсетну шнурівку. Лілі співала й танцювала, а блакитне перо спокусливо кивало й вихилялося над її пишними сідницями. Вона тогордовито походжала, то кумедно підстрибувала, пустотливо демонструючи всі ті кривляння, що полонили серця завсідників кафешантану «Птіт фолі» та її Поля.

Гості реготалися мало не до істерики. Белл та Ніна, знесилівши від сміху, лише безпорадно повискували. Марі сміялася так, що сльози їй котилися по щоках, і Саллі сміялася теж, сама не знаючи з чого; вона не зрозуміла жодного слова французької пісеньки, що її співала Лілі, але їй здавалось, що смішнішого вона ще не чула ніколи. Саллі сп’яніла, і їй було так весело та легко на душі, що вона не могла не сміятись. Вихиляси Лілі також здавалися їй страшенно кумедними — як ніщо в світі.

У Белл був такий вигляд, ніби з нею ось-ось станеться припадок: її великий рот жадібно ловив повітря, блакитні очі вилазили з орбіт, товсті щоки пашіли; нарешті вона простогнала: