Всі знали, що на підкріплення місцевій поліції з Півдня прибув спеціальний поліцейський наряд. Мік Меньйон застерігав старателів, щоб вони не піддавалися на провокацію. Він нагадав їм, що Спілка захисту старательських прав виступатиме тільки в межах легальності й що будь-яке порушення порядку на цій стадії боротьби може дуже зашкодити справі.

— Давайте візьмемо себе в руки, друзі, — говорив Мік. — Доведемо урядові, що організація робітників, які борються за свої права, вміє дотримувати дисципліни. Нелегко, звичайно, дивитися, як ці іроди тягнуть до буцегарні твого товариша, й не зацідити їм у зуби… але доведеться. Не наражайтеся на cутички з поліцією. Тузам з Айвенгівського синдикату це було б дуже на руку. Але я певен, що вони не діждуться такої втіхи, і тоді ми переможемо по всій лінії.

Того ж таки дня, перед обідом, з’явився судовий пристав «у шовковій сорочці та штанцях до колін», як змалював його Дінні, з наказом на п’ять старательських партій. Йому довелося надсаджувати горлянку, згинаючись над кожною ямою, щоб допитатися, на якій глибині працюють старателі, і майже щоразу він одержував ту саму відповідь: «Двадцять футів!»

Наказ опустили вниз у цебрі, але старателі не припиняли роботи. Тоді з’явилась поліція. Білла Брея та Пета Х’юза заарештували. На ділянках було достатньо старателів, щоб дати поліцейським одкоша, і в усіх так і чесалися руки. Проте Білл та Пет не втратили розуму.

— Спокійно, хлопці, не гарячкуйте, — сказали вони. — Адже ми цього чекали. Міцно тримайтеся гурту і стійте на своєму. Але нехай буде порядок, як велів Мік.

Поліцейський віз покотив по дорозі, а старателі, схвильовані, злі, неспокійно тупцялись на місці, насилу стримуючи бажання розтрощити його на друзки і звільнити своїх товаришів. Але Дінні та ще дехто з старателів угомонили решту. «Це — перше випробування, — казали вони, — не забувайте про рішення, яке ми ухвалили».

— Просто диво дивне, — розповідав потім Дінні, — як хлопці не дали тоді волю рукам і не зчепилися з поліцейськими. Я так і чекав, що вони кинуться на них і витягнуть друзів з таратайки. Але Мік добре втлумачив усім, що це тільки зіпсувало б нам справу і зіграло б на руку синдикатові.

Старателі скипіли від гніву, коли ввечері прийшла звістка, Що арештованих не відпустили на поруки. Білл Брей та Пет Х’юз мали просидіти ніч у задушливій, смердючій арештантській камері. Старателі готові були взяти камеру приступом. Міку Меньйону довелося пустити в хід усе своє красномовство, а Бобу Горрі, Дінні та ще декому — всі доводи, які лише спадали їм на думку, щоб не дати сотням розлючених людей показати свою силу.

Наступного ранку Білл Брей та Пет Х’юз судом приїскового Інспектора були засуджені до ув’язнення.

— На скільки? — спитав їхній оборонець містер Джонс.

Інспектор Хейр відповів:

— Я не бачу потреби визначати строк: коли засуджені вважатимуть, що спокутували завдану властям образу, вони звернутися до суду з проханням про помилування.

Це було нечувано! Неймовірно! Старателі лютували й обкладали прокльонами власті. Вони не потерплять такого свавілля! їхніх товаришів кинули за грати, пришивши їм образу суду й навіть не визначивши строку ув’язнення! А чим вони завинили? Тільки тим, що відмовились скоритися несправедливому, явно протизаконному наказові цього суду. І тепер, бачте, щоб вийти на волю, вони повинні визнати за собою якусь провину, та ще й просити помилування!

Звістка про те, що Білла Брея та Пета Х’юза переведуть до фрімантлської в’язниці, була останньою краплею, що переповнила келих терпіння.

Коли ця звістка дійшла до айвенгівського рудника, всі старателі кинули роботу. Озлоблені, загрозливо похмурі, вони збилися в тісний гурт і обговорювали, що їм робити далі.

— Ну, Дінні, зараз нам треба бути насторожі, — сказав Мік Меньйон.

Палкими одностайними вигуками було прийняте рішення піти всім разом на вокзал провести товаришів. Старателі з Золотого Ключа приєдналися до айвенгівців.

— Додержуйте порядку! Додержуйте порядку, друзі! — благав Мік Меньйон; він метушився навколо старателів, немов дбайлива квочка навколо своїх курчат, кожне з яких удвоє переросло її саму.

Вони вишикувалися в колону по троє в ряд і рушили до вокзалу; попереду їхав старатель верхи на австралійській конячці, припасувавши замість сідла мішок з-під висівок.

Так вони пройшли добрих п’ять миль — у своєму робочому одязі, з засуканими рукавами, в пошарпаних повстяних капелюхах, збитих на потилицю; раз у раз над колоною лунали привітання на честь Брея та Х’юза або улюлюкання й лайка на адресу інспектора Хейра та міністра. І за кожним поворотом нескінченно довгої курної дороги в лави демонстрантів вливалися старателі з інших ділянок. Коли під вітальні вигуки жителів вони крокували Хеннанською вулицею, їх уже було понад шістсот чоловік.

З двору арештантської виїхала бричка й повернула в бік вокзалу. На передній лаві сиділо двоє поліцейських, а позад них — Білл Брей та Пет Х’юз.

Здавалося, ще мить — і демонстранти, зламавши стрій, накинуться на бричку.

— Давайте, хлопці! Тягніть їх сюди! — почувся заклик якогось одчаюги.

Але інші голоси враз примусили його замовкнути.

— Заткни пельку, ідіоте!

— Спокійно, хлопці! Дотримуйте порядку!

— Не заварюйте каші, а то все пропало!

На вокзалі, коли величезний натовп щільно оточив поліцейську бричку і Білл Брей та Пет Х’юз стали в ній на повен зріст, кожної миті можна було чекати, що старателі не стримаються й почнеться катавасія.

— Хай йому чорт! — розповідаючи, вигукував Дінні. — Чи ж легко ото було нам стояти й дивитись, як поліція везе до в’язниці Білла та Пета! Ще б трохи — і дійшло б до бійки. А коли б вона почалася, то, повірте моєму слову, не одному б там провалили голову. Хлопці просто казились — так і поривалися витягти Пета і Білла з вагона. По правді, самі ж Пет і Білл тільки й стримали їх. Вони весь час умовляли: «Не гарячкуйте, друзі. Закон і правда на нашому боці. Дивіться, як би не накоїти такого, що зіпсує нашу спільну справу. Хтось один може затіяти бійку, а загине все те, заради чого ми боремось. Адже ми не якісь там бандити. Ми чесні, порядні люди й доведемо урядові, що вміємо організовано боротися проти сваволі. Ми не дозволимо нікому на цих приїсках позбавити старателів їхніх прав».

Наступного дня «Калгурлійський гірник» писав: «Не менше тисячі старателів прийшло учора на вокзал попрощатися з своїми товаришами, що стали жертвою беззаконня з боку саме тієї особи, яка давала присягу пильнувати закону. Це було незабутнє видовище, і ми можемо сказати — не бачене досі за всю історію приїсків. Не було жодної спроби вдатися до сили. Старателі знали, що закон і справедливість за них, і були сповнені рішучості показати приклад організованості та порядку тим, хто, незважаючи на наслідки, показує приклади зовсім іншого роду».

Коли поїзд відійшов, старателі зібралися на мітинг на прилеглій до вокзалу вулиці.

— Двох наших товаришів кинули за грати, — сказав Боб Горрі. — Це початок. Якщо вони запроторили двох, їм доведеться запроторити ще дуже й дуже багатьох. Інші займуть робоче місце кожного арештованого. Ми будемо продовжувати розробляти розсипи на наших ділянках. І якщо відмова підкоритися наказам інспектора Хейра вважається образою суду — значить, їм доведеться притягти до суду тридцять тисяч старателів.

— Ура Біллу Брею та Пету Х’юзу! — загриміло у відповідь.

Одразу кілька чоловік зголосилися працювати на ділянках Білла й Пета, аж поки тих не випустять з в’язниці. Сотні старателів на повен голос заявили про свою рішучість бути такими ж стійкими та мужніми, як їхні товариші Білл Брей і Пет Х’юз.

Було вирішено негайно йти до містера Морана, депутата парламенту й одного з верховодів синдикату Айвенго. Натовп зупинився перед готелем, у якому він жив, і почав хором співати пісеньку, що її завжди мугикав Чарлі Моран на холостяцьких гулянках і коли був під чаркою.