Довгий час після смерті Олфа Лора жила, замкнувшись у своїй холодній самотності, сховавшись у ній від веселих, лукавих очей, які часом можуть сказати більше, ніж слова, їй здавалося, що горе, яке вона пережила, мало не позбавило її розуму, зробило її тупою та байдужою до всього. Вона ніяк не могла примиритися з думкою, що Олф так жорстоко покарав її, залишивши на самоті. На деякий час вона втратила здатність нормально мислити і відчувати. Вона дивувалася, що тіло її досі робить якісь рухи, що вона може стискати і розтуляти пальці, чути і бачити. Навіть Еме, здавалось, перестала для неї існувати. Поволі вона переконала себе, що не любить дочки; але вона постарається бути їй доброю матір’ю, виконає свій обов’язок, дасть дитині все, чого Олф міг би побажати своїй дочці.
Вона віддала Еме до монастирської школи в Кулгарді, коли вирішила грати вечорами в «Західній зірці».
— Адже не можу я щовечора залишати її у тебе, — доводила вона Саллі. — Там принаймні вона не буде, як тут, гасати після школи по вулицях з сусідськими хлопчаками.
Спочатку, граючи вечорами в Мак-Суїні, Лора була дуже мовчазна і замкнута в собі. А Мак-Суїні, навпаки, дуже добрий і чуйний до місіс Брайрлі. Відвідувачі ставилися з повагою до її горя, до жалоби, якої вона не знімала протягом багатьох місяців. Лора тепер і сама не могла пригадати, як це почалося, — як вона подружила з офіціантками, а надто з Кларою, що привабила її до себе своїм чудовим голосом, глибоким і соковитим контральто, таким сильним і воднораз задушевним. Лора акомпанувала Кларі, коли та на настійну вимогу чоловіків погоджувалася співати. Клара вважала коньяк найкращими ліками від усіх скорбот, і Лора дедалі частіше стала причащатися ним разом із Кларою.
Поступово Лора звикла до обстановки готелю Мак-Суїні, до грубуватих, але дружелюбних відносин, які там панували і які, зрештою, припали їй до душі. Вона почала з більшою цікавістю і поблажливіше ставитись до рудокопів та старателів, які сходились до зали послухати, як вона грає на піаніно і співає популярні пісеньки. Розмовляла з ними, навіть коли вони були трохи під чаркою, і залюбки слухала їхні розповіді про всілякі удачі та невдачі. А іноді дозволяла їм частувати себе вином, тому що їй хотілося забутись, перестати думати про Олфа.
Його смерть упала на неї, мов якийсь страшний тягар, що більше думала про неї Лора, то гіркіше їй ставало на душі. Така смерть була дезертирством, зрадою їхньому коханню, і цього вона не могла простити Олфу. Йому, виходить, було однаково, що станеться з нею, раз він сам, з доброї волі, покинув її назавжди. Злість проти Олфа закипала у неї в серці. Тупа, неприборкана злість. А ці гулянки з грубими, чужими їй людьми немовби опоганювали в її очах пам’ять Олфа. І вона знаходила якусь несвідому втіху в цьому зрадництві, ніби мстйлася йому за свою кривду.
Як їй жити далі? Хіба зможе вона тепер бути тією, колишньою Лорою — щасливою, безтурботною, ніжно-відданою дружиною, що свято вірила в розум і здібності свого чоловіка? Ніхто й ніщо не могло б похитнути її віри в Олфа, та він сам, власноручно зробив це — він не тільки занапастив і своє, і її життя, він розбив усі її ілюзії. Мовби він і не кохав її по-справжньому, мовби вони були чужі одне одному. Але вона кохала його і ніколи не покохає другого, твердила собі Лора. Можливо, Лора несвідомо хотіла довести Олфу, що вона може прожити й без нього: встоїть на ногах, працюватиме і прогодує себе. В ній жила невиразна віра в те, що він про це якось дізнається. Коли вона дивилась на його портрет, їй хотілося крикнути йому: «Ти бачиш — я можу! Я можу сама заробляти собі на хліб!» Але, по суті, вона залишалася тим самим слабким, безпорадним створінням, яким вважав її Олф.
Її біль був пройнятий гіркотою, і почуття приниження не покидало її. Але серце Лори ні на мить не переставало тужити за Олфом. Вона все віддала б, щоб знову чути його голос, бачити його біля себе. Але вона була тепер позбавлена тієї теплої, душевної близькості, яку дарував їй Олф, і саме це робило її самотньою і нещасною. Іноді їй здавалося, що вона буде вдячна кожному, хто обніме її, пригріє, дасть відчути їй біля себе живе тепло, їй було так холодно, так порожньо, відколи вона втратила той радісний, щасливий світ, у якому жила з Олфом!
Коли вона приходила грати в готель, Мак-Суїні метушився коло неї, мов стара квочка біля свого єдиного курчати. Спочатку вона не дуже зважала на цю турботливу увагу, хоч їй, звичайно, було приємно, що Мак-Суїні весь час тиняється у коридорі біля дверей, коли вона грає, або, примостившись на краєчок стільця у залі, з сльозами на очах слухає, як вона співає «Останню троянду літа» чи якусь іншу сентиментальну пісеньку. З усього було видно, що Мак-Суїні закоханий, та Лора цього не помічала, а бідолашний хазяїн готелю не наважувався відкрити їй свої почуття і ставився до неї по-дружньому, хоча й з відтінком покровительства, — наказував запрягти для неї візок, коли вона припізнювалася в готелі, і чатував, мов вірний пес, якщо коло неї починав упадати якийсь надто палкий кавалер.
Але минав місяць за місяцем, і залицяння Мак-Суїні почали бентежити Лору; вони ставали дедалі помітнішими — особливо після тієї незабутньої ночі, коли Білл Король поставив рекорд, обпоївши всіх старателів шампанським, а Мак-Суїні несподівано освідчився їй. Офіціантки докучали Лорі своїми розпитуваннями, а Лора — хоча й сміялась у відповідь і запевняла, що ні за які блага в світі не погодиться стати місіс Мак-Суїні, — все ж таки потроху звикала до цієї думки і навіть знаходила втіху в тому, що біля неї є людина, яка так віддана їй.
Коли Лора обідала з Фріско чи ще з кимось із чоловіків, Мак-Суїні завжди сидів оддалік і страдницьки-ревнивим поглядом стежив за тим, як упадають коло Лори її кавалери. А Фріско тепер уподобав Лорине товариство куди більше, ніж раніше, і між ними швидко встановилися невимушено-фамільярні взаємини. Лора несвідомо наслідувала задирливо-жартівливі манери офіціанток у їх поводженні з чоловіками. Навчилась, як і вони, рішуче давати одкоша залицяльникам, : коли вони переходили міру, — якщо вино не туманило їй розум. Та після пляшки доброго вина вже важче було чинити опір палкому поцілункові чи зухвалій руці, що ковзнула по грудях. А тепер це траплялося не раз, коли вона вечеряла з офіціантками та їх приятелями в окремому кабінеті після закінчення роботи в ресторані.
Мак-Суїні не забував застерігати Лору щодо деяких її залицяльників. Коли він дізнався, що вона була на веселій вечірці в одного управляючого рудником, він спохмурнів, і не треба було питати, як він страждає.
— Не до лиця вам такі розваги, мем, — сказав він просто. — Ви така гарна, така порядна дама — чого вам водитися з тими розпусниками? У мене серце кров’ю обливається, коли вони витріщають на вас баньки, мов хочуть з’їсти; адже я знаю, що жоден з них не годен вам у слід ступити.
Лору зворушили щирі слова Мак-Суїні.
— Що вам казати, я й сам вас не вартий, — вів далі Мак-Суїні, скориставшись з того, що Лора його слухає. — Але я люблю вас, мем. Я ладен цілувати землю там, де ступали ваші ноги. Я буду вам добрим чоловіком, Лоро, буду піклуватися про вас.
— Ні, ні, про це не слід і говорити, містер Мак-Суїні, — квапливо відповіла Лора. — Я вже казала вам, що ніколи не вийду заміж. Я кохала Олфа. І більше нікого кохати не буду.
— Кохати? — з сумом в голосі повторив Мак-Суїні. — Я й не прошу, щоб ви мене кохали. Я прошу вас вийти за мене заміж і дати мені право піклуватися про вас. Якщо я не огидний вам і ви згодні жити зо мною — з мене й цього досить. Більше я не докучатиму вам, — додав він. — Слова не промовлю, якщо вам це не до душі. Тільки знайте, я такий: коли вирішив що, мене вже ніщо не зіб’є. Настане час, і ви таки будете моєю дружиною—і не пожалкуєте про це. Ви тільки пам’ятайте, люба, що Мак-Суїні відданий вам душею і тілом.
Лора була збентежена і схвильована. Вона знала, що Мак-Суїні каже правду. Він міг дати їй те, чого їй бракувало. Думка про те, що з ним їй не треба прикидатись, давала їй полегкість. Лора нараз відчула, що могла б стати дружиною Мак-Суїні і цим повернути собі самоповагу, яку вона втрачає. Але вона не могла примусити себе сказати це Мак-Суїні.
