Утиски старателів посилили невдоволення властями. Населення приїсків розуміло, що право старателів на добування розсипного золота становить основу добробуту краю, бо рудне золото, яке добували промислові компанії, пливло в Перт або за океан, збагачуючи іноземних власників акцій.

Крамарі й трактирники, фургонники й підрядчики, не кажучи вже про старателів та рудокопів, — одне слово, всі, чиє існування залежало від подальшого розвитку приїскових міст, що виросли серед пустелі, були обурені тим, як політичні верховоди Півдня, нехтуючи їх інтереси, силкувались прибрати до рук всю золотодобувну промисловість країни. Старателі та рудокопи перші відкрили далекі невивчені області й принесли багатство штату, що був на межі банкротства. Чимало розмов було вже про те, що приїски повинні брати участь в управлінні країною відповідно до свого економічного значення та кількості населення.

На зборах і мітингах протесту проти нового закону дедалі частіше зачіпалось питання про те, що населення приїсків обмежене в своїх виборчих правах. Висувалися вимоги про розширення виборчого законодавства, перерозподіл депутатських мандатів, про пряме представництво від робітників у парламенті та оплату членів парламенту. Дінні сам виступав на багатьох таких мітингах.

— Тринадцять виборчих округів, — казав він, — посилають до парламенту тринадцять своїх представників; а виборців у цих округах в три з лишком рази менше, ніж у самому тільки Калгурлі чи Боулдері.

— В двох південно-західних округах є тисячі голів худоби й всього лиш півтораста душ виборців, — казав Меллокі О’Дуайр. — Проте ці округи мають двох представників у парламенті — точнісінько так само, як Калгурлі та Боулдер, де є шість тисяч виборців, але всього лиш пара корів та один віл на всю округу.

— Та хто рахується з населенням приїсків? Ось худоба в Кімберлі. — то інша справа! — заявив Дінні на одному з мітингів. — Виходить так, ніби воли та корови пишуть для нас закони. Отож і не дивно, що уряд має змогу всіляко утискувати старателів. Але я певен, що населення наших приїсків не буде далі цього терпіти. Правильно каже Меллокі О’Дуайр: «Ми вимагаємо самоврядування для приїсків!»

Сер Джон Форрест немов розворушив осине гніздо своїм новим законом про добування золота. Цей закон спричинився до цілком несподіваних для самого прем’єра й досить серйозних політичних наслідків. В наступні місяці становище на приїсках набрало загрозливого характеру: виступи за розширене представництво в парламенті переросли в могутній рух за відокремлення приїсків від південних областей і за вихід з-під юрисдикції уряду Форреста.

Вже багато років мрія про об’єднання всієї Австралії в єдину національну державу жила в серцях людей, які любили свою країну. Все більше голосів виступало за об’єднання окремих, номінально незалежних один від одного штатів у федерацію. На з’їзді представників усіх штатів було ухвалене рішення — підтримати ідею створення федерації. Коли Новий Південний Уельс шляхом референдуму висловився на користь федерації, сер Джон Форрест пообіцяв провести референдум і серед населення Західної Австралії. Проте він усіма силами чинив опір створенню федерації і під тим чи іншим приводом зволікав проведення референдуму.

Всі розуміли, що за цим криється прагнення консервативної меншості — великих землевласників Західної Австралії — втримати в своїх руках контроль над недавно відкритими багатствами краю. Така перспектива не обіцяла нічого доброго населенню приїсків. Воно висловилось за федерацію, оголосивши сера Джона зрадником загальнонаціональних інтересів Австралії. Думка про виділення приїсків у самостійний штат і включення його до складу федерації одразу пустила глибоке коріння й дістала найширшу підтримку населення.

Разом з тим, як боротьба старателів за свої права набирала дедалі ширшого розмаху й ставала запеклішою, Саллі все глибше й глибше поринала в цю боротьбу. Вона відвідувала мітинги та збори, виходила під час демонстрацій з дітьми на вулицю й вітала демонстрацію. Вона годувала в себе багатьох старателів і невтомно бігала по місту, збираючи серед крамарів та трактирників гроші для сімей ув’язнених. Морріс ніяк не міг збагнути, чому його дружина з таким самозабуттям віддається цій справі, й не раз висловлював своє невдоволення.

— Угомонися, Саллі, — бурчав він. — Чого ти так близько береш до серця всю цю історію?

— Що ти хочеш сказати? — спалахувала Саллі. — По-твоєму, я мушу сидіти згорнувши руки, коли в нас на очах чиниться таке беззаконня і людей кидають у в’язниці тільки за те, що вони захищають свої права?

— Знову завела своєї, — огризався Морріс. — Я ж тільки кажу, що ти вже просто падаєш з ніг через оті мітинги та збирання грошей.

— Господи милосердний! — Саллі страшенно втомилась і відчувала, що їй важко розмовляти спокійно.;— А хіба ж ці люди не робили мені добра, коли я була в біді? Ну зрозумій, Моррісе, як же я можу тепер не допомогти їм, коли це в моїх силах? Та й борються вони не тільки за себе, а за всіх нас, за всіх, хто живе на приїсках.

— Знаю, знаю, — буркнув Морріс. — Я допомагаю старателям грішми, і з нас цього досить.

— Ні, не досить! Ми повинні зробити все, що тільки в змозі зробити, — палко заперечила Саллі. — Дінні каже, що це підлість і боягузтво — сидіти отак, заховавшись у своїй норі, і спокійно спостерігати, як інші борються за тебе.

— Тобі важливе тільки те, що каже Дінні, а що кажу я — начхати.

— І що ти, Моррісе, мелеш? — Саллі лагідно усміхнулась, бажаючи пом’якшити мимовільну образу. — Але ж у Дінниних словах таки є правда, й від неї не втечеш.

Вона з головою поринула в цю боротьбу тому, казала собі Саллі, що сама відчувала те саме, що відчували вони, що відчував Дінні. Їхні інтереси були її інтересами, як і кожного, хто заробляв хліб своїми руками.

До того ж Саллі тепер легше було відігнати від себе будь-яку думку про Фріско. Всі знали, що він виступає проти старателів вкупі з промисловцями та фінансистами. Цього Саллі не могла йому пробачити. Вона ненавиділа Фріско й ненавиділа себе за те, що дозволяла йому цілувати себе, що відповідала на його поцілунки, її палив сором, ніби вона спілкувалася з ворогом, і скільки б вона не робила для старателів, їй все здавалося мало, щоб спокутувати свою провину. Тому, коли захворів Педді Кеван, вона самовіддано доглядала його, як доглядала б кожного старателя в ті дні.

Педді приплентався до неї на веранду після однієї з демонстрацій і сказав, що,в нього болить живіт. Чи не знайдеться в місіс Гауг чогось від болю? Саллі дала йому облатку. Педді приліг на розкладушку й заснув. Саллі було шкода будити хлопця. Вона вкрила його пледом і пішла до себе, але цілу ніч їй вчувалося крізь сон, як Педді ворочається і стогне. Вранці вона знайшла його на койці в своєму бараці.

Саллі одразу побачила, що йому дуже погано, хоч сам Педді запевняв, що в нього просто дизентерія: з ним уже не раз таке було, і він знає, що це скоро пройде.

— А все-таки, Педді, краще б тобі лягти в лікарню, — сказала Саллі.

— Ради всього святого, мем, тільки не відсилайте мене до лікарні, — заблагав Педді. — Там я напевне помру. Дозвольте мені відлежатися тут, у вас; от побачите, за день-два я знову буду здоровий.

Однак ні за день, ні за два Педді не покращало, і Саллі дуже занепокоїлась. Вона підозрювала, що в Педді черевний тиф. Але лікарня була переповнена, і Саллі не наважувалась спровадити туди Педді — боялась, що він там не виживе.

Як майже всі старателі, Педді почував забобонний страх перед лікарнею. Надто багато людей помирало в лікарні від тифу, і хворі здебільшого воліли залишатися вдома, звіряючись на який там не є, а догляд своїх товаришів. Але Педді, очевидно, не мав такого товариша, якому б він міг довірити своє життя. Саллі розуміла, що хлопець прийшов до неї тільки тому, що вбачав у ній єдину людину, від якої він міг чекати добра. Цей довготелесий, незграбний парубчак, що корчився на койці від болю та страху, здавався Саллі таким нещасним, що їй забракло духу прогнати його.