— Проте я не маю жодного сумніву в тому, що міністр вважає цю постанову правильною, і я, коли ви дозволите мені висловити мою особисту думку, також вважаю, що поправка, яка встановлює граничну глибину для старательських розробок у десять футів, — правильна поправка.

Комітет старателів досить рішуче висловив свою незгоду з сером Джоном.

— Я мав на увазі, що ця поправка законна, — поквапився застерегтися сер Джон. — І гадаю, що верховний суд не знайде в ній порушення діючого законодавства. Міністру надаються великі повноваження у виданні постанов, що регулюють золотодобування.

Коли Мік Меньйон прямо заявив прем’єрові, що Спілка захисту старательських прав вимагає відміни поправки і звільнення з в’язниці старателів, сер Джон, загнаний на слизьке, вже не намагався грати в люб’язність. Він був явно збитий з пантелику, проте не здавався.

Після двогодинної розмови старателі не домоглися від нього нічого, крім такої заяви:

— На мою думку, ваші міркування щодо поправки цілком слушні й заслуговують на ретельне вивчення з боку уряду.

— Щодо старателів, то це кричуща несправедливість з боку уряду, — заявив Хаггінс з приїску Булонг.

— Мені здається, що це занадто сильно сказано, — відрубав сер Джон.

— Атож.

— Я прибув сюди не для того, щоб вислуховувати образи, а щоб поговорити з вами як друг.

І сер Джон почав велемовно розводитись про те, що він, мовляв, нічого так не бажає, як побачити свою країну дослідженою з краю до краю, і дуже добре розуміє, наскільки праця старателів може сприяти досягненню цієї мети.

— Але разом з тим, — додав прем’єр, — ми повинні зробити все від нас залежне, щоб підтримати тих, хто мужньо ризикує своїм капіталом і віддає свою енергію на благо процвітання країни… Дозвольте запевнити вас, — закінчив сер Джон, — що ніхто так, як я, не прагне найтіснішого співробітництва з вами. Я хочу його. Я жадаю його. Але в той же час я не буду робити того, що суперечить законові, і я певен, що кожен свідомий член суспільства не може не погодитись, що тут я маю цілковиту рацію.

Цього ніхто й не заперечував, але просторікання сера Джона не мали ніякого відношення до теми розмови.

Гамір на вулиці став дедалі загрозливішим. З натовпу виривалися нетерплячі вигуки:

— Виходь сюди, Джоне!

— Послухаємо, що ти скажеш!

— Тягніть його до нас, хлопці!

— Старательське золото — старателям!

— Ви самі розумієте, що це не дуже приємно — приймати рішення під загрозою багнета, — сказав сер Джон, надувши губи й одразу ставши схожим на товстого розпещеного школяра. — Якщо я приставлю вам багнета до грудей і скажу «здавайтесь!» — то це навряд чи сподобається вам… Одне слово, раджу вам не бути зброєю в чужих руках. Я від душі бажаю, щоб ніхто з вас не потрапив за грати на догоду різним газетним писакам. Залишайтеся вірними самі собі і покладіться на те, що кінець кінцем усе буде добре.

Делегати були приголомшені: такого ні з чим не зрівняного лицемірства й тупої впертості, завуальованих банальним базіканням, їм ще ніколи не доводилось чути.

Один із старателів, що його відрядили товариші дізнатися, як посуваються справи, і якому під кінець розмови пощастило пробитися до кімнати, сказав охриплим від хвилювання голосом:

— Ваша відповідь не задовольняє нас, сер. Джон.

— А ви член цієї депутації, вас уповноважили вести тут розмову? — спитав прем’єр.

— Це не має значення! Я кажу, що ваша відповідь нікуди не годиться, — відповів старатель.

Сер Джон рвучко підхопився з крісла, вийшов з кімнати і подався вниз сходами. Він відмовився виступити перед старателями, не побажав слухати членів комітету, які радили йому вийти на балкон і сказати хоч кілька слів, щоб заспокоїти натовп. В супроводі свого ескорту з поліцейських чинів, приїскового інспектора та кількох членів Спілки старателів, що не відступались від нього, сер Джон, глухий до всяких умовлянь, прямував до виходу на вулицю.

Але старатель з приїску Булонг уже кричав з балкона.

— Він не хоче розмовляти з нами! Відмовився звільнити в’язнів!

Натовп просто знавіснів. Люди кілька годин терпляче стояли під палючим сонцем, сподіваючись, що голова уряду дасть їм хоч якусь надію на задоволення їх справедливих вимог… Не тямлячи себе від гніву та обурення, вони тепер кричали, улюлюкали, свистіли.

— Де він?

— Примусьте старого крутія говорити!

— Хлопці, не поступайтеся своїми правами!

— Джоне, навіщо ти грабуєш старателів?

— Тягніть його назад!

— Пильнуйте, щоб він не ушився!

— Випусти хлопців з в’язниці!

— Геть десятифутову поправку!

— Старательське золото — старателям!

Натовп вирував навколо ескорту, що прокладав прем’єрові дорогу до вокзалу. Кінні поліцейські тіснили передні ряди, наїжджаючи просто на людей, прокльони та зойки лунали в повітрі. Але натовп не відступав; ламаючи поліцейські кордони, він пробивався до сера Джона.

Гнівні вигуки заглушали окрики та лайки поліцейських: «Назад! Назад! Чорти б вас забрали!»

Проте ніяких серйозних сутичок не було; обурені вигуки супроводились вибухами сміху, глузливими репліками. Лише кілька п’яних одчайдушно кидалися в бійку, але товариші стримували їх. Члени старательського комітету, проштовхуючись крізь натовп, силкувались навести лад. У тисняві, що утворилась навколо сера Джона, хтось із його власного почту штурхонув прем’єра парасолькою під ребра. Інспектор Хейр негайно вихопив з кишені закон про порушення громадського порядку. Але рев стояв такий, що мало хто чув, про що він там читає. Інспектор послав трьох кінних поліцейських привести збройне підкріплення. Та коли констебль Уїлен з допотопною рушницею поперек сідла галопом примчав на вокзал, сера Джона благополучно заштовхали в вагон.

Натовп аж боки рвав собі від сміху, дивлячись, як констеблів кінь, якого аркебуз бив по загривку, ставав дибки, силкуючись скинути верхівця.

— Та прибери ту чортову штуку! — гаркнув на констебля начальник поліції.

Свист і улюлюкання полетіли вслід сконфуженому поліцейському, коли він разом зі своєю грізною зброєю повернув назад. Через кілька хвилин все закінчилось. Найбуйніші голови з лав демонстрантів і ті розбрелися хто куди, намагаючись не потрапляти на очі своїм керівникам. Старательський комітет вважав, що люди мали право висловити серу Джону свою думку про нього й дати йому відчути, яке обурення та гнів породило беззаконня очолюваного ним уряду. Проте водночас комітет відкидав звинувачення в насильницьких діях, що нібито змусили приїскового інспектора зачитати Закон про порушення громадського порядку. Спілка захисту старательських прав надіслала серу Джону свої вибачення, але заявила, що не може взяти на себе відповідальність за те, що сталось.

Нічого б і не було, сказав Мік Меньйон, коли б сер Джон виступив перед старателями і хоча б у найзагальніших фразах, з притаманними такому політикові застереженнями та недомовками пообіцяв їм ознайомитися з їхніми претензіями. А так — нічого й дивуватись: люди кілька годин підряд пеклися на сонці, марно чекаючи, коли нарешті голова уряду зволить поговорити з ними, й цілком природно, що вони наполягали на своєму праві почути від прем’єра, чому уряд утискує старателів і видає такі жорстокі постанови.

Більшість старателів весело посміювались, згадуючи цей епізод. Вони були задоволені, що сер Джон дістав по заслузі. Ото була потіха, коли вони, самі того не бажаючи, налякали бундючного, вгодованого старого лиса й примусили його чимдуж тікати до поїзда, а поліцейським теж довелося, піймавши облизня, забиратися геть разом з своїми рушницями. Та що й казати — було про що погомоніти і з чого пореготатися не день і не два.

Але ще більше підстав для сміху та жартів дали південні газети. Вони вийшли з сенсаційними заголовками: «Страхітливий заколот у Калгурлі», «Напад на прем’єра, заподіяно тяжких ран», «Під ребра встромлено парасольку». Газети розхвалювали героїчну поведінку сера Джона, який відмовився піти на будь-які поступки перед лицем оскаженілої черні, і друкували адресовані йому поздоровчі телеграми. Привітання містера Мейтленда Брауна: «Я пишаюся вами, чорт забирай!» — ввійшло в широкий вжиток на приїсках і часто повторювалось як тост за склянкою вина.