Одного лише бракувало містеру Волтерсу для повного щастя: можливості вручити Біблію в нагороду старанному учневі та похизуватися чудом ученості. Декотрі учні мали жовті квиточки, але жоден не зібрав їх достатньо, — директор уже опитав усіх перших учнів. Він віддав би все на світі за те, щоб до німецького хлопчика повернулися розумові здібності.

І в ту мить, коли він розпрощався з будь-якими надіями, вперед виступив Том Сойєр із дев’ятьма жовтими квиточками, дев’ятьма червоними й десятьма синіми і сказав, що хоче отримати Біблію. Це був грім серед ясного неба. Містер Волтерс аж ніяк не очікував, що Том може вимагати Біблію, — принаймні протягом найближчих десяти років. Але що ж поробиш: коли пред’являють підписаний рахунок, за ним треба платити. Тома запросили на підвищення, де сидів суддя й інші обрані, і велику новину проголосили з кафедри. Це була найбільш вражаюча подія за останні десять років, і ефект виявився настільки приголомшливим, що новий герой одразу піднісся до рівня судді, й уся школа тепер споглядала два дива замість одного. Всіх хлопчаків терзала заздрість, та найбільше страждали від жорстоких душевних мук ті, хто надто пізно зрозумів, що вони самі допомогли звеличенню ненависного вискочки, промінявши йому квитки на ті багатства, які він нажив, поступившись іншим своїм правом білити паркан. Вони самі себе зневажали за те, що піддалися на обман хитрющого пронози й спіймалися на його гачок.

Нагороду Тому вручили під супровід такої розчуленої промови, яку тільки міг вичавити із себе директор за обставин, що склалися, але їй бракувало істинного натхнення, — бідолаха відчував, що тут криється якась таємниця, яку навряд чи вдасться розкрити: просто не може бути, щоб цей хлопчисько зібрав цілих дві тисячі біблійних снопів у житницю свою, коли відомо, що йому не подужати і дванадцяти. Емі Лоуренс і пишалася, і раділа, і намагалася зробити так, щоб Том помітив це по її обличчю, проте він не дивився на неї. Вона задумалась, потім злегка засмутилася, потім у неї виникли неясні підозри — з’явилися, зникли і виникли знову; вона почала спостерігати; один побіжний погляд сказав їй дуже багато — встромив їй ножа у самісіньке серце. Від ревнощів і злості вона ледь не розплакалась і зненавиділа всіх на світі, а найбільше Тома — так їй здавалося.

Тома відрекомендували судді, але у хлопця язик прилип до гортані, серце щосили забилося, і він ледве дихав — частково подавлений грізною величчю цієї людини, але головним чином тому, що це був її батько. Він би з радістю впав на коліна перед суддею, якби в школі було темно. Суддя погладив Тома по голові, назвав його славним хлопчиком і запитав, як його звати. Хлопчик відкрив рота, затнувся і ледве вимовив:

— Том.

— Ні, не Том, а…

— Томас.

— Ну, ось бачиш. Я так і думав, що твоє ім’я трішки довше. Дуже добре. Проте в тебе, звісно, є ще й прізвище, і ти мені його, звісно, назвеш?

— Скажи джентльмену, як твоє прізвище, Томасе, — втрутився учитель, — і не забувай говорити «сер». Поводься як годиться.

— Томас Сойєр… сер.

— Ось так! От молодець. Чемний хлопчик. Чемний маленький трудівник. Дві тисячі віршів — це дуже багато, дуже, дуже багато. І ніколи не шкодуй, що витратив на це стільки зусиль: знання найдорожче у світі! Це воно робить нас хорошими людьми і навіть великими людьми; ти й сам колись станеш хорошою людиною, великою людиною, Томасе, і тоді ти озирнешся на пройдений шлях і скажеш: «Усім цим я зобов’язаний тому, що в дитинстві мені пощастило навчатися в недільній школі, — моїм шановним учителям, які показали мені дорогу до знань, моєму доброму директору, який заохочував мене, стежив за мною і подарував мені чудову Біблію — розкішну, вишукану Біблію, яка стане моєю власністю і буде зберігатися в мене все життя, — і все це завдяки тому, що мене правильно виховували!» Ось що ти скажеш, Томасе, і ці дві тисячі віршів стануть тобі дорожчими за будь-які гроші, — так, так, дорожчими! А тепер чи не хочеш ти розказати мені та ось цій леді щось із того, що ти вивчив? Звісно, розкажеш, адже ми пишаємось хлопчиками, які так добре навчаються. Безсумнівно, тобі відомі імена всіх дванадцяти апостолів. Може, ти скажеш нам, як звали тих двох, що були покликані до служіння першими?

Том увесь цей час смикав ґудзика і сором’язливо дивився на суддю. Тепер він почервонів і опустив погляд. Душа містера Волтерса втекла в п’яти. Він подумав: цей хлопчисько не може відповісти навіть на найпростіше питання, і чого це судді заманулося його розпитувати? Однак він відчував, що мусить щось сказати.

— Відповідай джентльмену, Томасе, не бійся. Том уперто мовчав.

— Я знаю, мені він скаже, — втрутилась дама. — Перших двох апостолів звали…

— Давид і Голіаф!

Давайте опустимо завісу милосердя над кінцем цієї сцени.

Близько пів на одинадцяту задзвонив надтріснутий дзвін маленької церкви, і незабаром народ почав збиратися на ранкову проповідь. Учні недільної школи розбрелися по всій церкві й посідали на лавах разом зі своїми батьками, щоб бути весь час під їхнім наглядом. Прийшла й тітонька Поллі. Сід і Мері сіли поруч із нею, а Тома посадили поближче до проходу, якомога далі від прочиненого вікна та звабливих літніх пейзажів. Парафіяни заповнили бокові приділи: старенький вбогий поштмейстер, який пам’ятав значно кращі часи; мер зі своєю дружиною — адже в містечку був також мер, на додачу до решти надмірностей; вдова Дуглас — вродлива, пишно вбрана жінка років сорока, добра душа, всім відома своєю щедрістю та багатством, власниця єдиного панського будинку в усьому місті, гостинна господиня та організаторка найкращих свят, якими міг похвалитися Сент-Пітерсберг; шановний майор Ворд, зігнутий дугою, зі своєю дружиною; адвокат Ріверсон, нова знаменитість, — він приїхав звідкись здалека; місцева красуня у супроводі зграйки юних серцеїдок, розряджених у батист та стрічки. Слідом за дівчатами ввалилися цілою юрбою юнаки, міські чиновники, — напомаджені залицяльники стояли півколом на паперті, покусуючи набалдашники своїх тростин, доки дівчата не ввійшли до церкви; і нарешті насамкінець з’явився Зразковий Хлопчик Віллі Мафферсон зі своєю матусею, з якою він поводився так обережно, наче вона була з кришталю. Він завжди супроводжував свою матусю до церкви і був улюбленцем міських дам. Зате всі хлопчаки його терпіти не могли, такий він був хороший; крім того, їм увесь час ставили Віллі за приклад. Як і завжди в неділю, білосніжна хусточка стирчала у нього із задньої кишені — нібито ненароком. У Тома носовичка зроду не водилося, тому всіх хлопчаків, які мали хусточки, він вважав франтами.

Коли зібралася вся парафія, дзвін ударив іще раз, підганяючи лінюхів і роззяв, і в церкві запала врочиста тиша, яку порушувало тільки хихотіння та перешіптування півчих на хорах. Півчі постійно шепотілися та хихотіли протягом усієї служби. Був колись один такий церковний хор, який поводився пристойно, лише я забув, де саме. Минуло вже багато часу, і я майже нічого про той хор не пам’ятаю; втім, здається, було це не в нас, а десь закордоном.

Проповідник назвав гімн і натхненно продекламував його від початку до кінця тією особливою методою, яка користувалася в тутешніх місцях великим успіхом. Він почав читати не дуже голосно і поступово підвищував голос, потім, дійшовши до певного місця, робив сильний наголос на передостанньому слові й неначе стрибав донизу з трампліна:

Він славився своєю майстерністю декламації. На церковних зібраннях його завжди просили почитати вірші, й тільки-но він замовкав, як усі дами підносили руки догори і, неначе знесилившись, опускали їх на коліна, закочували очі та хитали головами, всім своїм виглядом промовляючи: «Словами цього ніяк не виразиш, це надто гарно, надто чудово для нашої грішної землі».