Це жахіття займало десять рукописних сторінок і закінчувалося такою суворою проповіддю, в якій неминучу погибель було обіцяно всім, хто не належить до пресвітеріанської церкви, що за нього присудили найвищу нагороду. Твір, на загальну думку, був найкращим серед усіх, зачитаних на вечорі. Мер міста вручив авторці нагороду й виголосив розчулену промову, в якій сказав, що за все своє життя не чув нічого красномовнішого і що навіть сам Вебстер[4] міг би пишатися таким твором.

Слід зазначити, що творів, в яких слово «прекрасний» було в кожному абзаці, а різні життєві негаразди називали «сторінкою життя», було не менше, ніж звичайно.

Нарешті вчитель, який розслабився і подобрішав від випивки, відсунув крісло і, повернувшись спиною до глядачів, почав креслити на дошці карту Америки для майбутнього іспиту з географії. Але рука в нього тремтіла, з роботою він впорався погано, і по залу хвилею прокотився здавлений смішок. Учитель зрозумів, що над ним потішаються, і захотів виправитись. Він стер губкою зображення й заходився малювати знову, але тільки напсував, і хихотіння посилилось.

Учитель зосередився на роботі й вирішив не звертати уваги на сміх. Він відчував: усі на нього дивляться; йому здавалося, що малюнок виходить вже кращий, а проте сміх не стихав і навіть голоснішав. І не даремно! Із люка на горище, який був просто над головою вчителя, раптом з’явився кіт, прив’язаний за мотузку; голова в нього була обмотана ганчіркою, щоб бідолашний не міг нявкати; повільно спускаючись, кіт вигинався то вгору, то вниз, хапаючи кігтями то мотузку, то повітря. Сміх лунав дедалі голосніше — кіт був уже дюймів за шість від голови учителя, цілком поглинутого своїм заняттям, — нижче, ще нижче, ще трішечки нижче… І раптом кіт відчайдушно вчепився кігтями в перуку і миттю був піднятий на горище, при цьому він не випускав із лап свого трофея. А лиса голова вчителя сліпучо засяяла — учень маляра позолотив її!

Цим і завершився вечір. Учні відомстили сповна. Настали канікули.

Том вступив до нової організації — «Товариства юних поборників тверезості», — головним чином приваблений яскравою формою. Він мусив пообіцяти не курити, не жувати тютюн і не лаятись. І одразу ж зробив нове відкриття, а саме: варто лише пообіцяти, що ти не будеш чогось робити, як неодмінно закортить. Незабаром Тому страшенно хотілося курити та лаятись; так хотілося, що тільки надія похизуватися перед публікою в пурпуровому шарфі стримала його від того, щоб покинути лави «юних поборників тверезості». Надходило Четверте липня;[5] проте незабаром він перестав покладати сподівання на це свято — з того часу, як його скували кайдани обітниці, минуло заледве сорок вісім годин, — і натомість почав надіятися на старого суддю Фрезера, який уже дихав на ладан.

Його похорон мусив бути дуже урочистим, якщо вже він був такою важливою персоною. Днів зо три Том посилено цікавився здоров’ям судді Фрезера і жадібно ловив кожну чутку про нього. Інколи суддя подавав надії — тоді Том витягав усі свої регалії і приміряв їх перед дзеркалом. Але на суддю не можна було покладатися — він почувався то краще, то знову гірше. Зрештою поширились чутки, що діло йде на поправку, а потім — що суддя й зовсім одужує. Том був дуже невдоволений, він почувався так, наче над ним насміялись, тому одразу вийшов із товариства. Вночі судді знову стало зле, і він віддав Богу душу. Том вирішив більше ніколи нікому не вірити.

Похорони були чудові. Юні поборники тверезості брали участь у церемонії з таким шиком, що колишній їхній побратим ледь не вмер із заздрощів. Зате Том був вільний — принаймні в цьому він знайшов собі розраду. Тепер він міг курити і лаятись, але з подивом зрозумів, що йому цього вже зовсім не хочеться. Від однієї думки, що він не зв’язаний жодною обітницею, всі його гріховні бажання зникли.

Незабаром Том несподівано для себе помітив, що час немовби застиг, а канікули, яких він так чекав, не приносять йому задоволення.

Він почав вести щоденник, але за три дні анічогісінько не сталось, і цю справу Том теж облишив.

Потім приїхав негритянський оркестр, який справив велике враження на жителів міста. Том і Джо Гарпер також зібрати собі команду музик і були щасливими цілих два дні.

Але навіть довгождане Четверте липня вийшло не зовсім вдалим, бо дощ лив, як із відра, процесії не було, а найславетніша у світі людина (так, принаймні, вважав Том), справжній сенатор Сполучених Штатів Бентон дуже розчарував його, бо виявився не велетнем двадцяти п’яти футів на зріст, а звичайною людиною.

Приїхав цирк. Після цього хлопчаки цілих два дні, спорудивши шатро із старих килимів, давали вистави. За вхід брали три шпильки з хлопчика та дві — з дівчинки, але потім і цирк набриднув.

Приїхали гіпнотизер і френолог, потім поїхали, і в містечку стало ще гірше й нудніше.

Іноді хлопчики й дівчатка влаштовували вечірки, але це бувало так рідко, що після веселощів було ще важче витримувати порожнечу від однієї розваги до іншої.

Беккі Тетчер поїхала на канікули з батьками до Константинополя, і в житті взагалі не лишилося нічого хорошого.

Страшна таємниця вбивства була для Тома джерелом постійних страждань. Вона мучила його, наче виразка, безупинно й болісно.

Потім він захворів на кір.

Два довгих тижні Том пролежав, відрізаний від світу, від усього того, що в ньому відбувалося. Він дуже погано себе почував і нічим не цікавився. Коли він нарешті підвівся з ліжка і, ледве пересуваючи ноги, побрів у центр міста, то побачив, що все змінилося на гірше. В містечку почалося «релігійне оновлення», всі почали говорити про «божественне» — не лише дорослі, а й дітлахи. Том довго тинявся містом, сподіваючись натрапити хоча б на одного грішника, але повсюди його чекало розчарування. Джо Гарпера він застав за читанням Євангелія і засмучено відвернувся від цієї сумної сцени. Він розшукав Бена Роджерса, і виявилося, що той відвідує бідних із кошичком релігійних брошур. Джим Холліс, якого хлопчисько довго шукав, сказав, що кір йому було послано Богом як попередження, щоб він покаявся у своїх гріхах. Кожен хлопчик, якого він зустрічав, додавав зайву тонну до тягаря, що гнітив душу Тома. Доведений до відчаю, хлопець кинувся шукати розради в Гекльберрі Фінна, але й тут його зустріли текстом із Біблії. Зовсім занепавши духом, Том поплентався додому й ліг у ліжко з гіркими думками про те, що він — єдиний у місті грішник, приречений на вічні муки в пеклі.

А вночі розгулялася страшна гроза, зі зливою, страхітливим гуркотом грому та сліпучими блискавицями. Том заліз під ковдру з головою і, завмираючи від страху, почав чекати на власну загибель; він ні на мить не сумнівався, що весь цей безлад почався через нього. Він був упевнений, що вичерпав терпіння Господа — і ось результат. Якби хтось додумався стріляти з гармати в маленьку комашку, Томові здалося б це нерозумним і недоцільним, однак його не здивувало, для знищення такої мізерної комашки, як він, витратили такий дорогий засіб, як гроза.

Потроху все стихло, гроза минула, не виконавши свого головного завдання. Спочатку Том подумав було, що треба подякувати Богу і миттю виправитися. А потім вирішив, що можна трішки зачекати: а раптом грози більше й не буде.

Наступного дня знову викликали лікаря: у Тома почався рецидив. Цього разу три тижні, доки тривала хвороба, здалися йому вічністю. Коли він нарешті вийшов із дому, то зовсім не радів тому, що лишився живим, адже знав, що тепер він зовсім самотній — немає в нього ані друзів, ані приятелів. Хлопець мляво поплентався вулицями й побачив, що Джім Холліс разом з іншими хлопчаками судить кота за вбивство перед обличчям нещасної жертви — пташки. Далі в провулку він застав Джо Гарпера та Гека Фінна — вони їли вкрадену диню.