— О, Господи! Це він на нього! — водночас вигукнули хлопчики.

— Слухай, Томе, кажуть, ніби бродячий пес вив опівночі біля дому Джонні Міллера два тижні тому, і того ж вечора дрімлюга сіла на перила і заспівала, проте в них досі ніхто не помер.

— Та я знаю. То й що з того, що не помер? А ти згадай: Грессі Міллер тієї ж суботи впала на піч у кухні й страшенно попеклася.

— Але ж не померла. І навіть одужує.

— Їй все одно не жити, згадаєш мої слова. І Меф Поттер теж помре. Негри так кажуть, а вони в цих справах розбираються, Геку.

Після цього вони розійшлися, роздумуючи над своєю пригодою. Коли Том заліз у вікно спальні, ніч уже добігала кінця. Він роздягнувся якомога тихше й заснув, порадівши з того, що ніхто не дізнався про його вилазку. Хлопчик навіть не підозрював, що Сід, який мирно хропів поряд, насправді вже не спав близько години.

Коли Том прокинувся, Сід устиг уже вдягнутися і спуститися вниз. З того, як сонце освітлювало кімнату, можна було здогадатися, що вже не рано; це відчувалося і в повітрі. Том здивувався. Чому його не будили, не чіплялися до нього, як завжди? Ця думка викликала у нього похмурі передчуття. За п’ять хвилин він одягнувся і спустився вниз, почуваючись розбитим і невиспаним. Уся сім’я ще сиділа за столом, але сніданок уже закінчився. Ніхто йому не дорікав, але всі намагалися не дивитися на нього; за столом панувала мовчанка, від якої у зловмисника побігли по спині мурашки. Він сів на своє місце, намагаючись вдавати веселого, однак все було даремно — ніхто не відгукнувся, не посміхнувся, і він також замовк, а серце його сповнилось тугою.

Коли Том закінчив снідати, тітонька Поллі покликала його до себе. Хлопець зрадів було, сподіваючись, що його просто почастують різкою, але сталося гірше. Тітонька почала плакати, питаючи, чи довго він буде мучити її старе серце, і нарешті сказала, щоб він і далі чинив так само, — нехай погубить себе, а стареньку тітку зведе в могилу: вона вже нездатна щось виправити, не варто й старатися. Це було гірше, ніж тисяча різок, і душа Тома боліла більше, ніж боліло б тіло. Він плакав, просив пробачення, сто разів обіцяв виправитися й нарешті був випущений на волю, але відчував, що пробачили його не зовсім і довіри він не викликає.

Він ішов, почуваючись таким нещасним, що йому навіть не кортіло помститися Сіду; тому поспішний відступ зведеного брата через задню хвіртку виявився абсолютно зайвим. Том приплентався до школи сумний і похмурий, був покараний разом із Джо Гарпером за те, що вчора втік із уроків. Його шмагали, а він терпів з гідним виглядом людини, пригніченої серйозним горем і зовсім нечутливої до таких дрібниць. Після цього він попрямував на своє місце, сів, спершись ліктями на парту, поклав підборіддя на руки і втупився в стіну з кам’яним виразом страдника, муки якого дійшли до останньої межі. Під ліктем хлопець відчув якийсь твердий предмет. Том довго не зважав на нього, потім повільно зітхнув, змінив положення і взяв його в руки. Предмет був обгорнутий папірцем. Том розгорнув його. З його грудей вирвалось довге, протяжне, глибоке зітхання — і серце його розбилося. Це була та самісінька мідна шишечка від камінної решітки.

Остання пір’їнка зламала спину верблюда.

Близько полудня містечко несподівано схвилювала страшна новина. Не потрібен був і телеграф, про який у ті часи навіть не мріяли, — чутка облетіла все місто, поширюючись із вуст в уста, від одного гурту цікавих до іншого, з дому в дім. Зрозуміло, вчитель відпустив учнів з половини уроків, і було би дивно, якби він вчинив інакше.

Біля вбитого знайшли закривавлений ніж, і, як подейкували, хтось впізнав у ньому кишеньковий ніж Мефа Поттера. Розповідали, що хтось із жителів міста, пізно повертаючись додому, бачив, як Меф Поттер вмивався біля струмка о другій годині ночі й, почувши кроки, одразу кинувся навтьоки. Це здалося підозрілим, особливо вмивання, що не входило до звичок Поттера. Говорили також, що обшукали все місто, але вбивці (обивателі не люблять довго марудитися з доказами і одразу виносять вирок) так і не знайшли. На пошуки в усіх напрямках вирушили вершники, і шериф висловив переконання, що вбивцю спіймають ще до настання темряви.

Усе містечко поспішило на цвинтар. Том забув про своє горе і приєднався до натовпу: не тому, що йому туди хотілося, — він у тисячу разів сильніше хотів би опинитися в зовсім іншому місці, — але його туди тягнуло сильно і несвідомо. Діставшись до страшного місця, він пробрався крізь натовп і побачив похмуре видовище. Йому здалося, ніби минуло століття з того часу, як він тут був. Хтось ущипнув хлопця за руку. Він озирнувся і зустрівся поглядом із Гекльберрі. Обидва відразу відвернулись і стали дивитись в різні боки. Хлопчики занервували: чи не помітив хтось, як вони переглядаються? Але всі в натовпі розмовляли, не зводячи очей із страхітливої картини.

— Бідолашний! Нещасний молодий чоловік!

— Це наука тим, хто грабує могили!

— Мефа Поттера повісять, якщо спіймають! Власне, всі репліки цим і обмежувались, а пастор додав:

— Це суд Божий, видно десницю Господню.

Том здригнувся всім тілом: його погляд наштовхнувся на незворушне обличчя індіанця Джо. Цієї миті натовп захвилювався, почалася штовханина, і почулись голоси:

— Це він! Це він! Він сам іде!

— Хто? Хто? — спитали голосів зо двадцять.

— Меф Поттер!

— О, він зупинився! Дивіться, повертає! Не випустіть його!

Люди, які сиділи на деревах над головою Тома, повідомили, що вбивця навіть не збирається втікати, але дуже розгубився і знітився.

— Диявольське нахабство! — сказав хтось із тих, хто стояв поруч. — Захотілося помилуватися на свою роботу; не чекав, певно, що тут народ.

Натовп розступився, і крізь нього пройшов шериф, урочисто ведучи Поттера за руку. Обличчя нещасного спотворилося від страху. Коли його привели і поставили перед убитим, він весь затрусився, наче в припадку, закрив обличчя руками і розридався.

— Не робив я цього, друзі, — вимовив він крізь ридання, — чесно кажу, не робив.

— А хто каже, що це ти? — вигукнув хтось.

Постріл, очевидно, влучив у ціль. Поттер підняв обличчя і озирнувся навкруги з виразом невимовної безнадії в очах. Він помітив індіанця Джо й вигукнув:

— Джо, але ж ти обіцяв, що ніколи…

— Це ваш ніж? — і шериф поклав зброю перед звинуваченим.

Поттер упав би, якби його не підхопили й не поклали обережно на землю. Коли він оговтався, сказав:

— Щось мені підказувало, що коли я не повернуся сюди і не знайду… — він затремтів, а тоді мляво махнув рукою, начебто сам збагнув, що супротив марний, і промовив: — Скажи їм, Джо, скажи їм! Нащо тепер мовчати?

Тут Гек і Том, занімівши від страху й вирячивши очі, почули, як цей безсоромний брехун-метис спокійно розповідав про вбивство. Хлопці чекали, що ось-ось гряне грім серед ясного неба, щоб обрушитись на його голову, й дивувалися, чому Бог досі не покарав його. А коли індіанець Джо замовк і продовжував стояти живий і неушкоджений, їхнє несміливе бажання порушити клятву й урятувати життя несправедливо звинуваченого індіанцем бідолахи потьмяніло і безслідно зникло. Вони зрозуміли, що цей негідник продав душу дияволу, а втручатися у справи нечистого — означало пропасти остаточно.

— Чому ж ти не втік? Чого сюди прийшов? — запитав хтось.

— Я не міг… Не міг інакше, — простогнав Поттер. — Я й хотів утекти, але ноги самі привели сюди, — і він знову заридав.

За кілька хвилин на слідстві індіанець Джо так само спокійно повторив свої свідчення під присягою, і хлопчики, не дочекавшись ані грому, ані блискавки, остаточно переконалися в тому, що метис продав душу чорту. Тепер індіанець Джо став для них найстрашнішою і найцікавішою людиною на світі, й обидва не відводили від нього здивованих очей. Подумки вони вирішили стежити за ним ночами, коли випаде нагода, сподіваючись хоч одним оком поглянути на його жахливого повелителя.