Наступного дня близько полудня хлопчики повернулися до сухого дерева — вони мали забрати лопату та мотику. Тому Сойєру кортіло чимшвидше вирушити до будинку із привидами. Гек теж хотів туди, хоча й не так сильно.

— Слухай, Томе, — почав він, — а ти знаєш, який сьогодні день?

Том хутко перебрав у голові всі дні тижня і підняв на Гека перелякані очі:

— Ой, а мені й на гадку не спало, Геку!

— От і мені теж, а тут раптом згадалося, що сьогодні п’ятниця.

— Ох ти ж бісова душа, ну як тут вбережешся? Оце могли б вляпатися, якби почали таку справу в п’ятницю.

— Могли б! Скажи краще — точно вляпались би. Бувають, може, щасливі дні, але точно не п’ятниця.

— Це кожен дурень знає. Не ти перший придумав.

— Хіба я кажу, що я перший? Але ж мало того, що п’ятниця, я сьогодні бачив препоганий сон — пацюки снилися.

— Нічого собі! Це точно до нещастя. Вони билися?

— Ні.

— Ну, тоді ще нічого, Геку. Якщо вони не б’ються, то це просто так, загалом не до добра. Нам тільки треба бути напоготові й остерігатися біди. Сьогодні ми більше копати не будемо, будемо гратися. Ти чув про Робіна Гуда?

— Ні. А хто такий Робін Гуд?

— Ну, як тобі сказати, він був найзнаменитішою людиною в усій Англії… він був кращий за всіх! Це розбійник.

— От чудово, мені б так! А кого він грабував?

— Ну, різних там багачів, королів, шерифів та єпископів. А бідних він ніколи не зачіпав. Він їх любив. Завжди ділився з ними по чесному.

— Оце, певно, молодець був.

— Звісно. Він був найблагородніший на світі, Геку. Таких людей тепер нема вже, ось що я тобі скажу. Він міг однією лівою побороти кого завгодно в Англії та за півтори милі влучав із тисового лука в десятицентову монету.

— А що таке тисовий лук?

— Не знаю. Якийсь там особливий лук. А якщо влучав не в середину, а на край монетки, то сідав і плакав, лаявся навіть. Ось ми і будемо гратися в Робіна Гуда — це най-благородніша гра. Я тебе навчу.

— Давай.

І вони цілісінький день гралися в Робіна Гуда, час від часу позираючи на старий будинок із привидами й перемовляючись, що вони там робитимуть завтра. Коли сонце почало хилитися на захід, хлопчаки побрели додому, перетинаючи довгі тіні дерев, і незабаром зникли в лісі на Кардіфському пагорбі.

У суботу пополудні хлопчики знову прийшли до сухого дерева. Спочатку вони посиділи в затінку, покурили й побалакали, тоді покопали трошки останню за рахунком яму — без особливої надії на успіх. Вони б пішли одразу, але Том сказав, що бували й такі випадки, коли людям забракло терпіння копати останні п’ять-шість дюймів, а тоді хтось інший прийшов, колупнув лопатою — й готово: забирає собі скарб. Але й цього разу їхні зусилля не увінчались успіхом. Закинувши на плечі свій інструмент, вони пішли, свідомі того, що поставились до справи не будь-як, а сумлінно зробили все, що належить шукачам скарбів.

І ось нарешті хлопчики підійшли до старого будинку з привидами. Мертва тиша, що панувала під палючим сонцем, здалася їм зловісною і моторошною, а сам будинок таким непривітним, що вони не одразу наважилися до нього ввійти. Вони навшпиньки підкралися до дверей і боязко зазирнули всередину. Перед ними була кімната, яка заросла бур’яном: без підлоги, без штукатурки, з напівзруйнованою піччю; побиті вікна, поламані сходи; і все це заплетене запилюженими віхтями павутини. Хлопчики безшумно зайшли — здавалось, тишу порушує лише калатання їхніх сердець. Вони перемовлялись пошепки, прислухаючись до найменшого шуму, напруживши м’язи, готові в разі небезпеки кинутись навтьоки.

Та потроху вони освоїлись і майже перестали боятися. Хлопчики з цікавістю розглядали все навколо, захоплюючись власною хоробрістю і водночас дивуючись їй. Потім їм захотілось подивитися, що робиться нагорі. Щоправда, звідти важче було б утікати, але вони почали підбадьорювати один одного і зрештою, звісно, кинули лопату і мотику в куток і незабаром опинились на другому поверсі. Тут панувало таке ж запустіння. В одному кутку вони знайшли комору, на перший погляд багатообіцяючу, однак надії обманули їх — у коморі нічого не було. Тепер хлопчики вже зовсім перестали боятися. Вони вже хотіли було спуститися вниз і взятися до роботи, аж раптом…

— Тс-с! — ледь чутно прошепотів Том.

— Що таке? — ще тихше запитав Гек, збліднувши від страху.

— Тс-с!.. Там хтось є… Чуєш?

— Ага!.. Ой, давай втечемо!

— Тихо! Не ворушись! Ідуть сюди, до дверей.

Хлопчики простяглися на підлозі, намагаючись хоч щось побачити крізь щілини між дошками й завмираючи від страху.

— Зупинилися… Ні, йдуть… Увійшли. Тихше, Геку! Ой, не треба було нам сюди приходити!

До будинку увійшли двоє чоловіків. Обидва хлопчики відразу подумали: «А, це глухонімий старигань іспанець. Його останнім часом бачили у містечку кілька разів, а другого я ніколи не бачив».

«Другий» був нечесаний, немитий голодранець із дуже неприємним обличчям. «Іспанець» кутався у плащ; у нього були густі білі бакенбарди; довге сиве волосся спадало на плечі з-під капелюха; на переніссі сиділи зелені окуляри. Коли вони увійшли до будинку; «другий» саме щось тихо говорив «іспанцю». Вони всілися на землю, обличчям до дверей, притулившись до стіни, і «другий» продовжував говорити. Тепер він тримався більш упевнено і говорив голосніше.

— Ні, — сказав він, — думав я про це діло, і воно мені не до вподоби. Дуже небезпечно.

— Небезпечно, — пробуркотів «глухонімий», чим викликав щире здивування хлопчиків. — Слинтяй!

Від цього голосу хлопчики здригнулись і відкрили роти: то був голос індіанця Джо! Якийсь час унизу мовчали. Потім Джо сказав:

— Уже яке небезпечне було те, останнє діло. Але ж вигоріло!

— Там зовсім інше. То було далеко, вгору по річці, і жодного будинку поруч. А раз нічого не вийшло на чисту воду, то ніхто й не дізнається, що то ми попрацювали. Значно небезпечніше швендяти сюди вдень. Кожен, хто нас застукає, відразу може щось запідозрити.

— Знаю, знаю. Але ж не знайшлося іншого місця, щоб сховатися після тієї справи. Мені теж не хочеться залишатись у цьому сараї. Вчора ще хотів звідси вибратись, але нічого не вийшло б, — прокляті хлопчиська крутилися тут на пагорбі, і весь будинок був у них на виду.

«Прокляті хлопчиська» знову затремтіли від страху, почувши ці слова. Як добре, що вони побоялися братись до справи у п’ятницю й вирішили відкласти її на день! Хоча краще було б її відкласти на цілий рік…

Двоє внизу дістали якийсь харч і почали їсти. Після тривалої мовчанки індіанець Джо сказав:

— Ось що, малий, шуруй-но ти вгору по річці, у свої місця, і чекай від мене звістки. А я ризикну — потиняюсь містом, треба ж роздивитись. За те небезпечне діло ми візьмемося, коли я дізнаюсь побільше і обдумаю все до пуття. А потім у Техас! Разом махнемо.

Так і вирішили. Незабаром обоє почали позіхати, й індіанець Джо сказав:

— Спати хочу до смерті! Твоя черга сторожити.

Він умостився в бур’яні й незабаром захропів. Товариш кілька разів штовхнув його, і хропіння стихло. А незабаром вартовий і сам почав клювати носом, його голова нахилялася все нижче, й за якийсь час захропіли обоє.

Хлопчики полегшено зітхнули. Том прошепотів:

— Ну, тепер пора, ходімо! Гек відповів:

— Не можу! Я на місці помру, якщо вони прокинуться.

Том наполягав, Гек упирався. Зрештою Том повільно й обережно звівся на ноги і пішов один. Але від першого ж кроку покороблені дошки підлоги так голосно заскрипіли, що він присів на місці, ледь живий від страху. Ще раз пробувати він не зважився. Хлопчики лежали на підлозі, не рухаючись, і їм здавалося, що час зупинився, навіть вічність постаріла й посивіла. Тому вони дуже зраділи, побачивши, що сонце нарешті сідає.

Нарешті один із волоцюг перестав хропіти. Індіанець Джо сів, озирнувся навколо, похмуро посміхнувся, глянувши на свого товариша, який спав, опустивши голову на коліна, тоді штовхнув його ногою і сказав: