Потроху розмова стихла, маленькі втікачі відчули, що в них злипаються очі. Кривава Рука випустив люльку й заснув міцним сном, як сплять натомлені люди з чистою совістю. Гроза Океанів та Чорний Месник Іспанських морів заснули не так швидко. Вони помолилися — подумки й лежачи, бо нікому було примусити їх стати на коліна й проказати молитви вголос. Якщо по правді, то вони думали було зовсім не молитися, але побоялися заходити так далеко — як би не побив їх грім, спеціально посланий з неба. Незабаром вони вже були готові поринути в сон. Але тут до них завітала непрошена гостя — совість. У їхні душі почали потроху закрадатися підозри, що вони, певно, вчинили недобре, коли втекли з дому; потім згадали про крадену свинину, і тут почалися справжні муки. Хлопчики намагалися заспокоїти совість, нагадавши їй, що сотні разів їм траплялось поцупити цукерку чи яблуко, але вона не велася на шиті білими нитками хитрощі. Зрештою друзі дійшли висновку, що поцупити щось солоденьке — це просто витівка, а взяти чужий кусень грудинки, окіст чи інші подібні цінності — означає вкрасти, і на цей випадок у Біблії є окрема заповідь. Тому вони вирішили, що, доки будуть піратами, нізащо не заплямують себе таким злочином, як крадіжка. Тоді совість заспокоїлась і оголосила перемир’я, а непослідовні пірати мирно заснули.

Прокинувшись уранці, Том не відразу збагнув, де це він. Хлопчик сів, протер очі й почав оглядатись — і лише тоді пригадав усе. Був прохолодний сірий ранок, і глибоку тишу лісів пронизувало благодатне відчуття миру та спокою. Не ворушився жоден листок, жоден звук не порушував величних роздумів природи. Намистинки роси висіли на листі й травах. Білий шар попелу лежав на головешках вогнища, і тоненький сивий димок піднімався догори. Джо та Гек ще спали.

Десь у глибині лісу озвалася пташка, їй відповіла інша, застукотів дятел. Мутне світло прохолодного ранку поступово почало біліти, водночас множилися звуки, і все оживало на очах. Хлопчик замислено дивився, як прокидається й береться до справ природа. Маленька зелена гусениця повзла по мокрому від роси листку — час від часу вона піднімала в повітря дві третини тулуба і немовби принюхувалась, а тоді рухалась далі. «Це вона міряє листок», — сказав сам до себе Том. Коли гусениця підповзла до нього ближче, хлопчик завмер, затамувавши подих, і то радів, коли вона наближалась, то впадав у відчай, коли вона вагалась, наміряючись звернути. І коли нарешті гусениця спинилась, на хвилину задумалась, піднявши своє вигнуте гачком тіло, а тоді рішуче переповзла на ногу Тома й рушила мандрувати нею, хлопчик зрадів усім серцем. Це означало, що в нього буде новий костюм — звісно, розшитий золотом мундир пірата! Ось невідь-звідки з’явилася процесія мурашок, що повзли в своїх справах: один мураха зібрався із силами й підняв собі на спину мертвого павука, вп’ятеро більшого, ніж він сам, і потягнув його вгору по стовбуру дерева. Коричневий у крапочку жучок-сонечко піднімався по травинці все вище й вище. Том нахилився до нього і сказав:

— Сонечко, сонечко, швидше мандруй.

Горить твоя хатка — діток рятуй.

Сонечко миттю послухалось і полетіло, а Том анітрішки не здивувався: він давно знав, що сонечка дуже довірливі, й не один раз обманював бідолашних, користуючись їхньою простодушністю. Потім повз нього проповз жук-гнойовик, натужно штовхаючи перед собою кулю; Том доторкнувся до нього пальцем, щоб подивитися, як той складе лапки, вдаючи мертвого. Пташки на цей час розспівалися на повну силу. Шпак сів на дерево над головою хлопчика і заходився передражнювати спів своїх сусідів — кожну трель. Тоді спалахом голубого вогню метнулася донизу криклива сойка, сіла на гілку так близько від Тома, що він міг дотягнутися до неї рукою, й, нахиливши голову набік, почала розглядати чужинців із ненаситною цікавістю. Сіра білка та ще якась трохи більша тваринка із лисячого сімейства прошмигнули поряд, інколи вони зупинялись і сердито цокали на хлопчиків: певно, звірі в цьому лісі ще ніколи не бачили людини й тепер не знали, лякатися їм чи ні. Все живе тепер прокинулось і заворушилось: довгі списи сонячного світла пронизували густе листя; два-три метелики доганяли один одного, пурхаючи з місця на місце.

Том розбудив інших піратів, і всі вони з криками й тупотом кинулись до річки, а там миттю роздягнулися й заходились плавати наввипередки та грати в довгої лози у прозорій воді білої піщаної відмілини. Їм більше не хотілося в маленьке містечко, що дрімало віддалік над величним водним плесом. Пліт віднесло течією чи припливом; проте це було тільки на руку хлопчикам, бо ж, як то кажуть, спалило мости між ними та цивілізацією.

Вони повернулися до табору свіжі, веселі та голодні, наче вовки; за якусь хвилину знову запалало похідне багаття. Гек знайшов поблизу джерело з холодною водою; хлопчики змайстрували собі кухлики із дубового та горіхового листя й вирішили, що ця вода, підсолоджена чарами дикого лісу, чудово замінить їм каву. Джо почав різати на сніданок шинку, але Том із Геком попросили його зачекати трішки: вони побігли до річки, де була заманлива місцина, що обіцяла непогану здобич, закинули вудки й невдовзі отримали нагороду за свою працю. Джо не встиг навіть знудитись, як вони повернулися з уловом: величенький лин, два окуні та маленький сомик — такої здобичі вистачило б на цілу сім’ю. Хлопчики підсмажили рибу з грудинкою і навіть здивувалися — ніколи ще риба не здавалася їм настільки смачною. Вони не знали, що річкова риба тим смачніша, чим швидше потрапить на вогонь; крім того, їм і на гадку не спало, якою чудовою приправою буває сон під відкритим небом, привільна біганина, купання та голод.

Після сніданку вони вмостилися в затінку, й Гек викурив люльку, а потім попрямували через ліс у розвідку. Друзі весело йшли, продираючись крізь гнилий бурелом та густий підлісок, поміж величними деревами, вбраними від верхів’я до самої землі плащем дикого винограду. Тут і там траплялися затишні галявинки, прикрашені килимом із трав та барвистими квітами.

Хлопчики знайшли чимало такого, що їх порадувало, проте анічогісінько дивовижного. Виявилося, що острів простягнувся на три милі, а ширина його лише чверть милі, й що від ближнього берега він відділений вузьким рукавом — всього двісті ярдів завширшки. Купались вони ледь не щогодини, тому повернулись до табору лише надвечір. Хлопчики дуже зголодніли, рибалити було ніколи, однак вони чудово втамували голод холодним м’ясом, а потім знову лягли в затінку, щоб відпочити та побалакати. Але розмова щось не клеїлась і незабаром стихла. Тиша, урочиста мовчанка лісів та почуття самотності потроху починали впливати на настрій хлопчаків. Вони замислились. Якась смутна туга охопила їх. Незабаром вона набула більш визначеної форми: це починалася туга за домом. Навіть Фінн, Кривава Рука, й той почав мріяти про порожні бочки та чужі ґанки. Та втікачі соромились своєї слабкості, тому ніхто не наважувався сказати про це вголос.

До хлопчиків уже давно долинав здаля якийсь дивний звук, але вони його не помічали, як не звертаєш іноді уваги на цокання годинника. Але тепер цей загадковий звук став голоснішим і привертав увагу. Пірати здригнулися, перезирнулись і завмерли, прислухаючись. Запала довга мовчанка, глибока, майже мертва, потім здалеку докотився глухе похмуре «бум!».

— Що це таке? — тихо запитав Джо.

— І справді, що це? — прошепотів Том.

— Це не грім, — сказав Гекльберрі злякано, — тому що грім…

— Тихше! — перебив Том. — Заждіть, не балакайте.

Вони чекали кілька хвилин, які здалися вічністю, а тоді урочисту тишу знову порушило грізне «бум!».

— Ходімо подивимось.

Усі троє підхопились і побігли до берега, туди, де виднілось містечко. Хлопці розсунули кущі понад водою і почали дивитись на річку. Маленький пароплавчик плив серединою ріки, за милю від містечка. Широка палуба була повна людей. Човни пливли за течією поряд із пароплавчиком, крутилися навколо нього, але здаля хлопчаки не могли розібрати, що саме роблять люди, які в них сидять. Раптом великий клубок білого диму відірвався від пароплава, і, коли дим піднявся та розплився лінивою хмаркою, до вух долинув той самий глухий звук.