— Тепер ясно! — вигукнув Том. — Хтось потонув!

— Точно! — підхопив Гек. — Так вони робили минулого літа, коли потонув Білл Тернер: стріляли з гармати над водою, щоб потопельник сплив нагору. А ще, буває, беруть буханець хліба, кладуть зверху ртуть і пускають на воду, і де потопельник, туди хліб пливе й зупиняється — якраз на тому місці!

— Так, я теж про таке чув, — погодився Джо. — Не знаю тільки, чому хліб зупиняється.

— По-моєму, тут не один хліб діє, — сказав Том, — а, певно, більше важать примовляння; вони ж щось там кажуть, коли пускають хліб на воду.

— Та не кажуть вони нічого, — заперечив Гек. — Я сам бачив, нічого не кажуть.

— Ну, це було б дивно, — наполягав Том. — Може, подумки промовляють. Звісно, подумки. Як це я одразу не здогадався!

Приятелі погодились, що Том, мабуть, має рацію, бо звичайний шматок хліба без замовляння не міг би діяти так осмислено, виконуючи справу неабиякої важливості.

— Чорт забирай, мені теж хотілось би зараз бути на тому боці, — сказав Джо.

— І мені, — зітхнув Гек. — Я б усе на світі віддав, аби тільки дізнатись, хто ж там потонув.

Втікачі все ще слухали та дивились. Раптом на Тома зійшло прозріння:

— Хлопці, я знаю, хто потонув, — це ми!

У цю мить вони відчули себе героями. Це було найсправжнісіньке торжество: їх шукають, за ними побиваються, ллють сльози, гірко каються, що придиралися до бідолашних загиблих хлопчаків, мучаться запізнілими докорами сумління. А в місті говорять виключно про потопельників, і всі хлопчаки заздрять їм, тобто їхній сліпучій славі. Це було просто чудово! Зрештою, вже заради цього треба було стати піратами.

Коли почало смеркати, пароплавчик знову зайнявся своєю звичайною роботою — перевезенням з одного берега на інший, а човни зникли. Морські розбійники повернулися до табору. Їх розпирало від гордості, вони пишалися своєю новоявленою величчю й тим, що завдали клопоту цілому містечку. Втікачі наловили риби, приготували вечерю, поїли, а тоді почали гадати, що думають та говорять про них у містечку; звідси їм було дуже втішно милуватися картиною загального горя. Але коли спустилась темрява, розмова потроху стихла; всі троє сиділи мовчки, дивлячись на вогонь, і думки їхні, певно, блукали десь далеко. Хвилювання тепер угамувалося, і Джо з Томом мимоволі згадали про своїх рідних, яким удома зовсім не так весело думати про цю витівку, як їм тут. З’явилися погані передчуття; хлопчики засумували, відчули себе нещасними і кілька разів мимоволі зітхнули. Нарешті Джо відважився несміливо поцікавитись у товаришів, як вони дивляться на повернення до цивілізації… не зараз, звісно, а колись згодом…

Том нещадно висміяв приятеля. Гек, який поки що ні в чому не провинився, приєднався до Чорного Месника; відступник миттю почав віднікуватися і був дуже радий, що дешево відбувся, заплямувавши себе лише боягузтвом та малодушністю. На якийсь час бунт було придушено.

Коли зовсім стемніло, Гек почав клювати носом і незабаром захропів. Наступним заснув Джо. Том якийсь час лежав нерухомо, спершись на лікоть, і пильно дивився на друзів. Потім він обережно став на коліна й почав нишпорити в траві, там, куди падали відблиски багаття. Він піднімав і розглядав один за одним великі клапті тонкої білої платанової кори, нарешті вибрав два, які підходили найбільше. Хлопець опустився на коліна перед багаттям, із зусиллям нашкрябав щось шматком червоної породи на обох шматках кори. Тоді одне послання згорнув сувоєм і поклав у шапку Джо, відсунувши її подалі від хазяїна. А ще він поклав туди безцінні для кожного школяра скарби: крейду, гумовий м’ячик, три рибальські гачки та одну з тих кульок, які називають «справжніми кришталевими». Потім Том почав скрадатися поміж дерев, обережно ступаючи навшпиньки. Впевнившись, що товариші залишились далеко позаду і не почують його кроків, він щодуху чкурнув до піщаної відмілини.

За кілька хвилин Том уже брів по неглибокій воді піщаної відмілини, переправляючись на берег. Він устиг пройти більш як половину шляху, а вода все ще сягала йому лише до пояса. Далі треба було пливти — сильна течія не давала змоги йти вбрід. До берега лишалась, може, сотня ярдів, і Том, не вагаючись, поплив. Він плив проти течії, намагаючись рухатись навскоси, однак його зносило вниз значно швидше, ніж він сподівався. Та зрештою він дістався до берега, знайшов зручну місцину і вибрався з води. Засунув руку до кишені куртки, переконався, що кусень кори цілий, і попрямував через ліс, тримаючись якомога ближче до берега. Вода лилася з нього струмками. Ще не було десятої години, коли він вийшов із лісу на відрите місце, якраз навпроти містечка, і помітив, що під високим берегом у затінку дерев стоїть пароплав. Усе було спокійно під зорями. Том спустився з урвища, озираючись навсібіч, зайшов у воду, підплив до пароплава й заліз до човника, що був прив’язаний до корми. Він заховався під лавку, і, зачаївши подих, почав чекати.

Незабаром дзенькнув надтріснутий дзвін, і чийсь голос скомандував: «Відчалюй!» За хвилину чи дві ніс човника піднявся на хвилях, які здійняв пароплав, і мандрівка почалася. Том зрадів своїй удачі, бо знав, що це вже останній рейс. Минуло довгих дванадцять чи п’ятнадцять хвилин, колеса зупинилися, і Том, перевалившись через борт, поплив у темряві до берега. Він виліз із води кроків за п’ятдесят від пароплава, щоб випадково не зустріти пасажирів чи пізніх перехожих.

Том промчався безлюдними провулками і незабаром спинився перед парканом, що оточував задній двір будинку тітоньки Поллі. Хлопчик переліз через паркан, підкрався до будинку й зазирнув до вікна тітчиної кімнати, бо там горіло світло. Тітонька Поллі, Сід, Мері та мама Джо Гарпера сиділи й розмовляли. Вони сиділи так, що між ними і дверима було ліжко. Том підкрався до дверей і почав тихенько піднімати клямку, тоді обережно натиснув на двері, й вони трохи прочинилися. Хлопець повільно відчиняв двері, здригаючись кожного разу, коли вони скрипіли. Нарешті йому здалося, що щілина вже достатня, щоб він міг пролізти навкарачки. Він просунув голову у двері й обережно поповз.

— Чого це свічку задуває? — здивувалася тітонька Поллі. Том поповз швидше. — Певно, двері відчинилися. Так і є. Бог знає, що у нас тут коїться. Сіде, а йди-но зачини двері.

Том якраз вчасно пірнув під ліжко. Якийсь час він відлежувався та переводив подих, а тоді підповз зовсім близенько до тітоньки Поллі, так що при бажанні міг доторкнутися до її ноги.

— Я ж вам уже казала, — продовжила тітонька, — нічого поганого в ньому не було, — бешкетник, та й годі. Ну, вітер у голові, легковажний трішки, знаєте, як воно буває. Вистрибував, як лоша. Але ж нікому зла не бажав, і серце в нього було золоте… — і тітонька Поллі заплакала.

— Ось і мій Джо такий самий: завжди щось таке начудить, у голові — лише бешкети, але ж добрий, лагідний. А я, Господи прости, взяла і вишмагала його за ці вершки — з голови зовсім вилетіло, що сама ж їх вилила, бо скисли вже! І ніколи, ніколи більше я його не побачу, бідолашного мого хлопчика, ніколи, ніколи! — і місіс Гарпер заридала так, наче серце в неї розривалося.

— Сподіваюсь, Томові зараз краще там, де він є, — встряв і собі Сід, — але якби він ліпше поводився…

— Сіде! — Том відчув, як зблиснули очі тітоньки, хоча він і не міг їх бачити. — Щоб я не чула ані слова лихого про мого Тома, тепер, коли його вже немає! Бог подбає про нього, а ти краще дбай за себе!.. О, дорога місіс Гар-пер, я не знаю, як маю змиритися з цією втратою! Я не знаю, як мені до цього звикнути! Він був моєю розрадою, хоча й мучив увесь час моє старе серце!

— Бог дав, Бог і взяв, хай святиться ім’я Господа нашого. Але ж як це тяжко, ох, як це тяжко! От лишень минулої суботи мій Джо як бабахне пістоном просто перед моїм носом! Я так відштовхнула його, що він упав. Ох, якби ж тільки знаття, що станеться згодом… Та якби це повторилося зараз, я б обійняла його і благословила…