Раптом він почув якийсь шум і відразу насторожився. Двері, що виходили в провулок, тихо прочинилися. Хлопчик кинувся за ріг цегляного складу. За хвилину повз нього швидко пройшли двоє чоловіків, один із них щось тримав під пахвою. Напевно, скриньку! Отже, вони планують перенести скарб. Що ж робити? Покликати Тома? Дурниці, за цей час вони встигнуть піти зі скринькою — і шукай вітру в полі. Краще піти за ними і вистежити; в такій темряві вони навряд чи його помітять. Гек вийшов зі своєї схованки і м’яко, наче кішка, ступаючи босими ногами, попрямував за волоцюгами, тримаючись на такій відстані, щоб весь час їх бачити.

Спочатку вони пройшли три квартали вулицею вздовж річки, потім повернули на стежку, яка вела на Кардіфський пагорб, й почали підніматися нею. Не спиняючись, вони проминули дім старого валлійця на схилі й продовжували підніматися вище. «Ага, — подумав Гек, — вони хочуть закопати скриньку в старій каменоломні». Але волоцюги й там не зупинились. Вони ішли далі до вершини, і раптом, повернувши на вузеньку стежинку поміж високих чагарників, одразу розчинилися в темряві. Гек наддав ходи і почав наздоганяти їх. Спочатку він біг, потім сповільнив крок — боявся, що наштовхнеться на переслідуваних; пройшов ще трошки, зупинився, прислухався: ані звуку, чути лише, як б’ється його серце. Ухкання сови долинуло з пагорба — поганий знак. Але кроків не було чути. Господи, невже все пропало? Гек уже збирався було накивати п’ятами, але раптом хтось кашлянув за кілька кроків від нього. Серце у хлопчика ледь із грудей не вискочило, але він пересилив свій страх і завмер на місці, тремтячи, наче в лихоманці; його тіло враз ослабло, і Гек злякався, що може впасти. Тепер він впізнав це місце: перед ним була загорожа, що оточувала садибу вдови Дуглас, а за кілька кроків — перелаз. «Ну що ж, — подумав Гек, — хай закопують тут, знайти буде неважко».

Потім почувся тихий голос, говорив індіанець Джо:

— Чорти б її вхопили! Може, в неї гості? Світло горить до глухої ночі.

— Я нічого не бачу.

Тепер говорив той обідранець, волоцюга, якого хлопчики бачили у старому будинку. Серце Гека похололо від жаху: так ось кому збирався помститися індіанець Джо! Першою думкою Гека було втекти. Але тут він згадав, що вдова Дуглас завжди була до нього добра, а ці люди, можливо, збираються її вбити. Значить, треба якомога швидше попередити вдову Дуглас. Але ні, у нього на це не вистачає духу, й ніколи не вистачить, адже вони можуть його помітити і схопити. Все це, і не лише це, промайнуло в нього в голові за коротеньку мить між словами волоцюги та відповіддю індіанця Джо:

— Тобі кущі заважають. Посунься сюди… Тепер бачиш, чи як?

— Ага. Ну, точно, в неї гості. Облиш ти цю затію!

— Та ти що! Облишити, коли я їду звідси назавжди? Облишити, коли, може, іншої нагоди більше не трапиться? Нізащо! Ще раз тобі повторюю: мені наплювати на її гроші, можеш їх забрати собі. А от чоловік її скривдив мене… не раз кривдив; він мене запроторив до в’язниці за бродяжництво, коли був суддею. Та це ще не все, ні, не все! Це ще дрібниці! Він велів мене відшмагати! Так, відшмагати мене батогом на вулиці перед в’язницею, як негра! І все місто бачило це! Відшмагати мене, розумієш?… Він мене перехитрив — помер. Але вона мені за це заплатить!

— Не вбивай її! Не треба!

— Не вбивати? А хто тобі сказав, що я хочу її вбити? Його я вбив би, а її не збираюсь. Коли хочуть помститися жінці, її не вбивають — це ні до чого! Її спотворюють, рвуть ніздрі, обрубують вуха, як свині!

— Господи, але це ж…

— А тебе не питають! Заткнись, доки цілий! Я прив’яжу її до ліжка. Якщо стече кров’ю й помре, я тут ні до чого. Плакати не буду. А ти, приятелю, мені допоможеш, того я тебе й узяв, що мені одному не впоратися. Якщо ж будеш огинатися — приб’ю! Дійшло? А якщо доведеться тебе вбити, то заодно і її пристукну. Тоді принаймні ніхто не знатиме, чиїх це рук справа.

— Ну що ж, якщо без цього ніяк, тоді ходімо. Чим хутчіше, тим краще. Мене всього аж трусить…

— Зараз? А гості? Ой, дивись-но мені, щось ти хитруєш… Ні, ми почекаємо, доки в будинку згасне світло, нам поспішати нікуди.

Гек зрозумів, що тепер настане тиша, ще страшніша, ніж усі ці балачки про вбивство, і, зачаївши дихання, обережно зробив крок назад; довго балансував на одній нозі, ризикуючи впасти ліворуч чи праворуч, і зрештою обережно опустив другу ногу. Потім він зробив ще крок назад, так само обережно і так само ризикуючи, потім ще і ще…

Раптом у нього під ногою тріснула галузка. Хлопець зачаїв подих і прислухався. Ані звуку, глибока навколо тиша. Гек зрадів неймовірно. Він обережно повернувся поміж двома стінами чагарника, як розвертається корабель у вузькій протоці, й швидко, але безшумно пішов геть. Вибравшись на дорогу біля каменоломні, Гек відчув себе у безпеці й чкурнув щодуху. Він промчав схилом пагорба, добіг до садиби валлійця і голосно забарабанив кулаками у двері. З вікон висунулися голови старого фермера і двох його дебелих синів.

— Хто там? Що за шум?

— Впустіть мене!

— А хто ти такий?

— Гекльберрі Фінн! Швидше відчиніть! Я вам усе розкажу!

— Ось воно як, Гекльберрі Фінн! Не таке це ім’я, щоб перед ним усі двері відчинялися! Але ж пустіть його, хлопці, послухаємо, що там таке сталось.

— Тільки, заради Бога, нікому не кажіть, що це я вам сказав, — такі були перші слова Гека, коли його впустили в дім. — Заради Бога, інакше мене вб’ють. Але вдова мене завжди жаліла, і я все розкажу, чесно розкажу, якщо ви пообіцяєте мене не видавати.

— Слово честі, йому є що розповісти, це він не просто так каже! — вигукнув фермер. — Ну, давай, хлопче, розказуй, ніхто тебе не викаже.

Через кілька хвилин старий та його сини вже піднімались на пагорб. Тримаючи в руках зброю, вони рушили доріжкою між чагарником. Гек провів їх до цього місця, але далі не пішов. Він заховався за великим каменем і почав прислухатись. Довгий час нічого не було чути, потім раптом почулись постріли та крики. Гек не став чекати продовження. Він вискочив із-за каменя і, не озираючись, помчав донизу.

У неділю вранці, ще тільки почало світати, Гек піднявся на пагорб й тихенько постукав у двері будиночку валлійця. Всі його мешканці ще спали, але їх сон був тривожний після хвилювань минулої ночі. З вікна запитали:

— Хто там?

Гек тихо відповів переляканим голосом:

— Будь ласка, пустіть мене! Це я, Гек Фінн.

— Перед цим іменем мої двері відчиняться і вдень, і вночі. Заходь, хлопче, ласкаво просимо!

Бездомному хлопчикові було дуже дивно таке чути. Ніколи в житті йому не казали таких приємних слів. Він навіть не міг пригадати, щоб раніше хтось говорив йому «ласкаво просимо». Двері тут же відчинили, і Гек увійшов. Йому запропонували сісти, а фермер і його браві сини почали квапливо одягатися.

— Ну, синку, я думаю, ти добряче зголоднів. Сніданок незабаром буде готовий, щойно зійде сонце — і гарячий сніданок, не сумнівайся! А ми з хлопцями тебе чекали ще увечері, думали, що ти в нас заночуєш.

— Я дуже злякався, — сказав Гек, — і втік. Коли ви почали стріляти з пістолетів, я так дременув, що не зупинявся три милі. А тепер прийшов, бо хочу все ж дізнатися, що сталось; і прийшов перед світанком, щоб не нарватися на цих дияволів, навіть якщо вони мертві.

— Бідолашний, дісталося тобі цієї ночі! Вигляд у тебе зовсім змучений. Ну, нічого! Ось ліжко, як поснідаєш, так і лягай… Ні, хлопче, вони не вбиті, й це дуже прикро. Бачиш, ми знали, де їх шукати, з твоїх слів; підкралися до них близенько, а на доріжці темно, хоч у око стрель. Зупинилися кроків, може, за п’ятнадцять. І раптом захотілося мені чхнути! От халепа! Як уже я старався стриматися, та нічого не вийшло — чхнув щосили! А йшов я попереду з пістолетом напоготові. Тільки-но чхнув, негідники шмигнули в кущі, тільки гілки затріщали, а я кричу своїм: «Стріляйте, хлопці!». Сам почав стріляти в той бік, куди вони побігли, і хлопці мої теж. Ті поганці кинулись тікати лісом, ми за ними. Здається, ми не зачепили жодного. Вони обидва зробили по вистрілу — і теж промазали. Коли їхні кроки стихли, ми припинили погоню, спустилися з гори і розбудили поліцейських. Ті зібрали людей і оточили берег, а коли розвидниться, шериф зі своїми людьми обшукає ліс. Мої хлопці теж підуть з ними. Добре було б знати, які ці шахраї на вигляд, це б нам дуже допомогло. Але ж ти їх, певно, не роздивився у темряві?