— Добре, зроблю. Тобі треба буде лише пробігти один квартал до мого будинку і нявкнути, а якщо я сплю, то ти кинь жменю піску в вікно, і я прокинусь.

— Домовились!

— Тоді, Геку, я пішов додому. Гроза вже скінчилась, години за дві світати почне. А ти давай, іди туди, повартуй поки що.

— Сказав, що буду вартувати, значить, буду. Хоч би й цілий рік стирчатиму на вулиці. Вдень буду спати, а вночі вартувати.

— От і добре. А де ж ти будеш спати?

— На сіннику в Бена Роджерса. Він мене пускає, і дядько Джек, негр, який у них працює, теж. Я тягаю воду, коли йому треба, а він мені дає щось поїсти, коли попрошу, якщо знайдеться зайвий шматок. Він дуже хороший негр. І мене любить за те, що я не задираю носа перед неграми. Іноді навіть обідаю з ними. Тільки ти нікому не кажи. Чого лише не зробиш від голоду, коли в інший час про це і думати не захотів би.

— Ну, якщо ти мені не знадобишся вдень, спи на здоров’я. Даремно не будитиму. А якщо ти вночі помітиш щось незвичайне, біжи одразу до мене і нявкай.

Першим, що почув Том у п’ятницю вранці, була радісна звістка: сім’я судді Тетчера вчора повернулась до міста. І скарб, і навіть індіанець Джо відразу відійшли на другий план, а Беккі зайняла перше місце у думках хлопчика. Том одразу помчав до неї, і разом зі своїми однокласниками вони награлися донесхочу в різні ігри. День закінчився дуже вдало і весело. Беккі впросила нарешті свою маму влаштувати завтра довгожданий пікнік. Дівчинка сяяла від радості, та й Том радів не менше за неї. Запрошення розіслали ще до вечора, і всі діти в місті, наперед смакуючи задоволення, заходилися похапцем збиратися на пікнік. Від хвилювання Том не міг заснути до пізньої ночі: він дуже сподівався почути нявкання Гека і завтра на пікніку здивувати Беккі та її гостей, показавши їм скарб. Але йому довелося розчаруватися — сигналу цієї ночі не було.

Нарешті настав ранок, і до десятої чи одинадцятої години весела і гамірна компанія зібралася в будинку судді Тетчера, щоб звідти рушити в путь. В ті часи не було прийнято, щоб старші люди їздили на пікніки і псували дітям задоволення. Вважалося, що діти перебувають у безпеці під крильцем двох-трьох панночок років вісімнадцяти та молодиків трошки старшого віку. Для такої оказії найняли старенький пароплавчик, і незабаром весела юрба покотилася головною вулицею, несучи кошики із харчами.

Сід захворів, тож йому довелося відмовитись від розваги. Мері залишилася вдома, щоб доглядати за ним.

На прощання місіс Тетчер сказала Беккі:

— Ви повернетесь, певно, дуже пізно. Певно, тобі краще буде переночувати у котроїсь із дівчаток, які живуть ближче до причалу.

— Можна, я залишусь ночувати в Сьюзі Гарпер?

— Дуже добре. Але ж дивись, гарно поводься, будь розумницею.

Коли діти йшли вулицею, Том сказав Беккі:

— Знаєш, Беккі, ось що ми з тобою зробимо. Замість того, щоб іти до Джо Гарпера, ми піднімемось на пагорб й підемо до вдови Дуглас. У неї буває вершкове морозиво майже кожного дня — та ще й якими порціями! Вона нам зрадіє, ось побачиш!

— Ой, оце буде весело!

Потім Беккі все ж задумалась на хвилинку і сказала:

— А як же мама?

— Та звідки ж вона дізнається?

Дівчинка знову подумала й нерішуче промовила:

— А по-моєму, так недобре робити…

— Ну чому зразу «недобре»? Твоя мама ні про що не знатиме, то що ж тут поганого? Аби тільки з тобою нічого не сталося, більше їй нічого не треба. По-моєму, вона і сама тобі дозволила б, от лише їй це на думку не спало. Звісно, дозволила б!

Щедра гостинність вдови Дуглас була спокусливою приманкою, і вмовляння Тома незабаром дали свої плоди. Діти вирішили нікому не казати, що вони планують на цей вечір. Раптом Тому спало на думку, що Гек може з’явитися саме сьогодні вночі й подати сигнал. Ця думка ледь не зіпсувала йому майбутнє задоволення. Та все ж він не міг пожертвувати веселощами у вдови Дуглас. Та й нащо жертвувати? Якщо сигналу не було вчора, то хто сказав, що його треба чекати саме сьогодні? Весело буде точно, а от зі скарбом ще нічого не ясно. І, як завжди буває у хлопців, пересилило те, до чого вабило сильніше: цього дня Том вирішив більше не думати про скриню з грішми.

За три милі нижче від міста пароплав уповільнив хід поблизу лісистої долини і причалив до берега. Натовп висипав на берег, і незабаром скрізь у лісі та на крутих пагорбах лунали крики і сміх. Коли діти набігались і награлися в усі ігри, вони знову зійшлися до табору, а оскільки на цей час добре стомились і зголодніли, то з апетитом накинулись на смакоту, яку привезли із собою. Після бенкету вони посідали відпочити і поговорити в затінку розлогих дубів. Невдовзі хтось вигукнув:

— Хто хоче в печеру?

Виявилося, що хочуть усі. Дістали свічки й без зволікань почали дертися на гору. Вхід до печери, схожий на літеру «А», був досить високо на схилі. Важкі дубові двері були відчинені.

Всередині була невеличка печерка, холодна, наче льох. Сама природа збудувала її стіни з міцного вапняку, вкритого краплинами вологи, немовби холодним потом. Стояти тут у глибокому мороці й дивитися на зелену долину, освітлену сонцем, було дуже цікаво і таємниче. Але незабаром перше враження розсіялось, і знову почалися пустощі. Щойно хтось намагався запалити свічку, як решта накидалися на нього; і скільки він не захищався від нападників, свічу хутко вибивали в нього з рук або задували, і тоді знову піднімався веселий крик, сміх та колотнеча. Але все на світі має своє завершення. Поступово процесія, витягнувшись вервечкою, почала спускатися крутим схилом головної галереї. Низка мерехтливих вогнів тьмяно освітлювала високі каменисті стіни, які з’єднувались у склепіння на висоті майже шістдесят футів. Головна галерея була вісім чи десять футів завширшки. На кожному кроці по обидва боки відкривалися нові високі розщелини, значно вужчі за головну галерею. Печера Мак-Дугала була справжнім лабіринтом звивистих коридорів, які постійно перетиналися і не мали кінця-краю. Подейкували, що можна цілісінькі дні проблукати заплутаною мережею розщелин та провалів і не знайти виходу з печери, що можна спускатися все нижче та нижче, аж у глибінь землі, проте там чекало б те саме — лабіринт під лабіринтом, і так без кінця. Ніхто не знав усієї печери. Це було просто неможливо. Здебільшого всі бачили лише якусь її частину; далі заходити ніхто не наважувався. Том Сойєр знав печеру не гірше й не краще за інших.

Уся компанія пройшла головною галереєю близько трьох четвертих милі, а потім окремі гурти та пари почали звертати в бокові коридори, бігати похмурими переходами й лякати один одного, несподівано вискакуючи на перехрестях. Навіть у знайомій усім частині печери можна було втратити один одного з поля зору на цілих півгодини.

Поступово групи дітей почали вибігати до виходу; всі були веселі, закапані з ніг до голови салом зі свічок, вимазані глиною і дуже задоволені вдало проведеним днем. За веселощами час минув так непомітно — виявляється, вже вечоріло. Дзвін на пароплаві бемкав уже з півгодини. Його звуки здалися дітям також дуже романтичними, вони були чудовим завершенням цього радісного дня, сповненого незвичайними пригодами. Коли пароплавчик із своїм галасливим вантажем виплив на середину ріки, ніхто, крім капітана, не шкодував про згаяний час.

Гек уже стояв на своєму посту, коли вогні пароплавчика замиготіли навпроти причалу. З пароплава не було чути жодних звуків, бо ж молодь вгамувалась і притихла, як це зазвичай буває із дуже втомленими людьми. Спочатку Гек здивувався було: що то за пароплав і чому він не зупиняється біля причалу, але потім ці думки облишили його, бо він цілком зосередився на своїй справі. Темрява густішала, небо затягли хмари. Пробило десяту годину. Затих шум коліс, розкидані де-не-де вогники почали гаснути, перехожі на вулицях зустрічалися дедалі рідше. Містечко приготувалося до сну, залишивши маленького вартового наодинці з тишею та привидами. Пробило одинадцяту, і в трактирі погасли вогні; все оповила темрява. Гек чекав, як йому здавалося, нестерпно довго, але нічого не відбувалося. В його душу почали закрадатися сумніви. Чи варто взагалі чекати? Чи буде пуття з його вартування? Може, покинути все та завалитися спати?