Індіанець Джо допоміг перенести труп убитого і покласти його на воза; і в юрбі тремтячими від страху голосами переказували, нібито з рани виступила кров. Хлопчаки подумали було, що ця щаслива обставина спрямує підозри в правильне русло, і дуже розчарувалися, коли хтось зауважив:

— Тіло було за три кроки від Мефа Поттера, коли виступила кров.

Жахлива таємниця і муки совісті не давали Тому спати спокійно цілий тиждень після цієї події, і якось зранку за сніданком Сід сказав:

— Томе, ти так скидаєшся і стільки говориш уві сні, що я не можу спати півночі.

Том зблід і опустив погляд.

— Погана ознака, — суворим голосом сказала тітонька Поллі. — Що в тебе на душі, Томе?

— Нічого. Нічого особливого, — відповів Том, але рука в нього так тремтіла, що він розлив свою каву.

— І такі плетеш нісенітниці, — продовжував Сід. — Учора вночі ти кричав: «Це кров, це кров, ось що це таке!». І так багато разів. А потім: «Не катуйте мене, я все розкажу!» Що розкажеш? Про що це ти?

Світ захитався у Тома перед очима. Хтозна, чим все це могло скінчитись, але, на щастя, занепокоєний вираз зійшов з обличчя тітоньки Поллі й вона, сама того не підозрюючи, виручила Тома. Вона сказала:

— Ну, звісно! Все через те жахливе вбивство! Я сама мало не кожної ночі бачу його уві сні. Іноді мені сниться навіть, що це я вбила.

Мері сказала, що таке буває і з нею. Сід начебто заспокоївся. Том спробував якомога швидше позбутися його товариства і після цього цілий тиждень жалівся на зубний біль і на ніч підв’язував зуби хустинкою. Він не знав, що Сід не спить ночами, аби стежити за ним; інколи він стягує з нього пов’язку і досить довго слухає, спершись на лікоть, а потім знову одягає хустинку, як перше. Потроху Том заспокоївся, зубний біль йому набрид, і він його скасував. Якщо Сід щось і второпав із Томового бурмотіння, то тримав це при собі.

Тому здавалось, що його шкільні приятелі ніколи не припинять проводити судові слідства над дохлими котами і не дадуть йому забути про те, що його мучить. Сід зауважив, що Том жодного разу не грав слідчого, хоча раніше полюбляв виконувати головні ролі у всіх нових забавах. Крім того, він помітив, що Том ухиляється й від ролі свідка, — а це було дивно; не випустив Сід із уваги й ту обставину, що в Тома такі ігри взагалі викликають відразу і він за можливості намагається їх уникати. Сід здивувався, але промовчав. Зрештою, ці слідства вийшли з моди і перестали терзати совість Тома.

Протягом усього цього тривожного часу Том щодня або через день, обравши зручну нагоду, підходив до маленького віконця в’язниці й потай просовував крізь ґрати невеличкі гостинці, які вдавалося роздобути, щоб підбадьорити «вбивцю». В’язницею була невелика цегляна будівля, що стояла біля болота, на околиці міста, й варту біля неї вважали зайвою. Та й зайнята ця будівля була рідко. Такі маленькі подарунки трохи заспокоювали совість Тома.

Жителям містечка хотілося вимастити Джо дьогтем, обваляти в пір’ї і провезти тачкою за викрадення мертвого тіла, але метиса так боялися, що заводіїв не знайшлося, і цю думку полишили. Джо виявився досить обережним і почав свої свідчення одразу з бійки, не згадуючи про пограбування могили, яке їй передувало, тому вирішили, що краще поки не притягувати його до суду.

Том відволікся від своїх таємних тривог, бо їх витіснила інша, більш важлива турбота. Беккі Тетчер перестала ходити до школи. Кілька днів Том боровся зі своєю гордістю, намагався викинути Беккі з голови, та зрештою не витримав. Він почав тинятися ввечері поблизу її будинку, почуваючись дуже нещасним. Вона захворіла. А раптом вона помре? Ця думка доводила Тома до відчаю. Він не цікавився більше ані війною, ані піратами. Життя втратило для нього свою привабливість, залишилась лише туга. Він закинув обруч із палицею; вони більше не приносили йому ані крихти задоволення. Тітонька Поллі стривожилась. Вона перепробувала на ньому всі ліки — адже була з тих людей, які захоплюються патентованими засобами і всілякими новими ліками та способами зміцнення здоров’я. У своїх дослідах вона доходила до крайнощів. Щойно з’являлося щось новеньке з ліків, вона спалахувала бажанням випробувати цей засіб: не на собі, адже сама ніколи не хворіла, а на комусь із тих, хто був під рукою. Вона передплачувала всі медичні журнали та шарлатанські брошурки френологів, і велемовне невігластво, яким вони були сповнені, було для неї солодшими за мед. Як провітрювати кімнати, як лягати спати, як вставати, що їсти й що пити, скільки гуляти, який настрій підтримувати, який одяг носити — все це безглуздя вона сприймала довірливо, як євангельську істину, не помічаючи того факту, що медичні журнали сьогодні відкидають те, що вчора самі ж радили. Душа тітоньки Поллі була проста і ясна, як день, тому вона легко потрапляла на гачок. Вона збирала всі шарлатанські часописи та патентовані засоби і, образно кажучи, зі смертю в руках їхала на білому коні, й пекло йшло за нею. Їй навіть на гадку не спадало, що для бідолашних сусідів вона не янгол-зцілювач і не ханаанський бальзам.

Водолікування тоді лише входило в моду, і пригнічений стан Тома виявився для тітоньки Поллі просто знахідкою. Кожного ранку вона піднімала племінника на зорі, виводила в дровітню і виливала на нього цілий водоспад льодяної води, тоді розтирала шорстким, як напилок, рушником, потім загортала в мокре простирадло, вкладала під ковдру і доводила до сьомого поту, що аж, як казав Том, «душа вилізала крізь пори жовтими плямками».

Але, незважаючи на всі ці процедури, хлопчик дедалі худнув, бліднішав і мав дуже сумний вигляд. Тітонька додала ще гарячі ванни, ванни для ніг, душ та обливання. Том залишався похмурим, як катафалк. Вона додала до водолікування дієту з рідкої вівсянки та наривний пластир. Тітонька виміряла його вміст, наче це був графин, а не хлопчик, і кожного дня вщерть наповнювала його якимось шарлатанським пійлом.

Потроху Том збайдужів до цих тортур. Ця байдужість злякала тітоньку Поллі. Вона мусила будь-що повернути його до життя. Якраз у цей час вона вперше почула про знеболювальний засіб і негайно виписала велику партію цих ліків. Вона спробувала їх і сповнилася вдячністю. Це був просто рідкий вогонь. Тітонька облишила водолікування і відмовилась від решти методів, поклавши всі надії на нові чудодійні ліки. Для початку вона дала Тому чайну ложку і спостерігала за ним, дуже переймаючись тим, який буде результат. Нарешті її душа заспокоїлася і тривога вляглася: «байдужість» Тома як рукою зняло. Хлопчик навряд чи поводився би більш жваво, навіть якби під ним розвели вогнище.

Том відчував, що йому пора прокинутися від сплячки; таке життя, може, і пасувало людині в пригніченому стані, але в ньому бракувало поживи для почуттів і було надто багато втомливої одноманітності. Він вигадав кілька планів, щоб позбутися ліків, і насамкінець почав вдавати, нібито йому дуже подобається знеболюючий засіб. Він просив ліки так часто, що набрид тітоньці й вона звеліла йому вживати їх самому й дати її спокій. Якби це був Сід, її радість ніщо б не затьмарювало; але оскільки це стосувалося Тома, то вона нишком стежила за пляшкою. Ліків дійсно ставало менше, але тітонька й подумати не могла, що Том напуває засобом щілину в підлозі вітальні.

Одного разу, коли Том тільки-но приготувався пригостити підлогу ложкою ліків, до кімнати зайшов рудий тітчин кіт. Він муркотів і жадібно позирав на ложку, наче просив, щоб йому дали покуштувати. Том сказав йому:

— Краще не проси, якщо не хочеш, Пітере. Пітер дав зрозуміти, що йому дуже хочеться.

— Дивись, не пошкодуй.

Пітер був переконаний, що не пошкодує.

— Ну, якщо ти просиш, я тобі дам, бо я не жадібний. Але дивись: якщо тобі не сподобається, сам будеш винен.

Пітер був згодний. Том відкрив йому рота і вилив туди ложку ліків. Пітер підскочив на два метри догори, дико верескнув і заметався по кімнаті, наштовхуючись на меблі, перекидаючи горщики з квітами і здіймаючи неймовірний шум. Потім він став на задні лапи і заходився танцювати на підлозі з шаленою радістю, схиливши голову до плеча і завиваючи від захвату й невимовного блаженства. Тоді знову помчав по кімнаті, сіючи на своєму шляху хаос і розруху. Тітонька Поллі зайшла якраз тоді, коли Пітер кілька разів перекинувся в повітрі, прогорлав останнє потужне «ура» і вистрибнув у відкрите вікно, потягнувши за собою вцілілі вазони. Старенька скам’яніла від подиву, дивлячись на нього поверх окулярів, а Том валявся на підлозі й корчився від сміху.