— Уставай! Теж мені вартовий! Та добре вже, нічого не сталося.

— Невже я заснув?

— А таки заснув. Ну, приятелю, будемо рушати. А що нам робити з рештою грошей?

— Не знаю. Хіба що лишити тут, як завжди? Брати з собою їх не варто, поки ми не збираємось на південь. А носити на собі шістсот п’ятдесят сріблом не так-то й легко.

— Гаразд. Можна буде прийти сюди ще раз…

— Найкраще вночі, як ми завжди робили, так буде надійніше.

— Воно то так, але знаєш, що… Може, мені не так хутко вдасться прокрутити те діло. Всяке може статись… А грошенята в нас заховані погано. Давай краще закопаємо їх, та гарненько!

— Правильно! — погодився приятель індіанця Джо. Він перейшов через кімнату, підняв одну із внутрішніх плиток пічки й дістав зі схованки мішок, у якому щось приємно задзеленчало. Він дістав доларів двадцять-тридцять для себе і стільки ж для індіанця Джо, потім передав йому мішок. Той саме стояв на колінах у кутку і копав землю складаним ножем.

Хлопчики миттю забули про всі свої страхи та неприємності. Палаючими очима вони стежили за кожним рухом індіанця. Оце пощастило! Просто не вірилося, що їм випало таке щастя. Шістсот доларів — це така прірва грошей, що й десятьом хлопчикам розбагатіти можна. Ось вам і скарб, та ще й як усе добре влаштувалося — не доведеться ламати голову, в якому місці копати яму. Хлопчики щохвилини штовхали один одного ліктями в бік — виразні й цілком зрозумілі штурхани означали: «Бачиш, як добре, що ми тут опинились!» Ніж індіанця Джо на щось наштовхнувся.

— Ого! — сказав він.

— Що там таке? — поцікавився його приятель.

— Гнила дошка… та ні, наче ящик. Ану, допоможи, зараз побачимо, що тут таке. Ні, не треба, я вже сам пробив ножем дірку.

Він засунув руку в ящик і миттю витягнув її:

— Диви-но, це гроші!

Волоцюги вдвох почали розглядати пригорщу монет. Це було золото. Хлопчики нагорі хвилювалися й раділи так само, як і бродяги внизу.

Приятель індіанця сказав:

— Зараз ми з цим впораємось. Тут десь у кутку, за пічкою, валяється іржаве кайло, я щойно його бачив.

Він побіг і приніс інструменти, які залишили хлопчики. Індіанець Джо взяв кайло, критично оглянув його, похитав головою, буркнув щось собі під носа і почав копати землю.

Незабаром скриню викопали. Вона виявилася не дуже великою, обкованою залізом і, певно, була дуже міцною, доки не зітліла від часу. Волоцюги кілька хвилин дивилися на знахідку, зберігаючи блаженне мовчання.

— Ну, друже, тут просто тисячі доларів, — промовив індіанець Джо.

— Недарма кажуть, що в цих місцях якогось літа орудувала банда Маркела, — зауважив його товариш.

— Знаю. Схоже, що це вони й заховали.

— Тепер тобі можна не затівати тієї справи. Індіанець спохмурнів:

— Не знаєш ти мене. Та й про ту справу знаєш не все. Головне — не пограбувати, а помститися! — і злий вогонь спалахнув у його очах. — Мені знадобиться твоя допомога. А коли закінчимо з цим, тоді — в Техас! Іди додому до своєї Ненсі й до своїх дітлахів і чекай від мене звістки.

— Добре, як скажеш. А з цим що будемо робити — знову закопаємо, чи як?

— Так. (Повний захват нагорі). Ні, клянусь великим сахемом![7] (Глибокий смуток нагорі). Я ледь не забув. На кайлі була свіжа земля! (Хлопчики трохи не зомліли від страху). Звідки взялися ці кайло з лопатою? Звідки на них свіжа земля? Ти чув когось? Може, бачив? Це ж як — закопати гроші знову, щоб хтось прийшов і побачив свіжу землю? Е ні, не на того напали! Давай віднесемо їх до мого барлогу.

— Це точно! Як я раніше не додумався! А в яку, номер перший?

— Ні, в номер другий — під хрестом. Перший не годиться, дуже на виду.

— Гаразд. Уже темніє, скоро можна буде вирушати.

Індіанець Джо звівся на ноги і почав скрадатися від вікна до вікна, обережно визираючи назовні. Потім сказав:

— Хто ж це приніс сюди кайло з лопатою? Як ти думаєш: може, вони ще досі нагорі?

У хлопчиків від страху дух перехопило. Індіанець Джо поклав руку на ніж, постояв хвильку в нерішучості, потім рушив до сходів. Хлопчики згадали про комору, але від страху не могли навіть поворухнутись. Від важких кроків заскрипіли сходинки. Ситуація була така безвихідна, що Том і Гек отямились і хотіли вже кинутись до комори, як раптом прогниле дерево затріщало, й індіанець Джо разом із уламками сходів полетів на землю. Він підвівся, лаючись на чому світ стоїть, а його приятель зауважив:

— І чого ти туди поліз? Якщо навіть тут хтось є, навіть якщо він сидить там нагорі, то хай собі сидить, — нам що до того? Якщо комусь хочеться, нехай стрибає униз і ламає ноги, я не проти. За чверть години стемніє, тоді нехай хтось спробує нас наздогнати. А по-моєму, якщо той, хто приніс сюди ці лопати, й побачив нас, то точно подумав, що ми — дияволи або привиди. Певно, ще й досі втікає не озираючись.

Індіанець побурчав трохи, та зрештою погодився з приятелем, що треба не гаяти часу і вирушати в дорогу, поки не зовсім стемніло. Незабаром вони вислизнули з будинку й попрямували в густих сутінках до річки разом зі своєю дорогоцінною скринею.

Том із Геком підвелися на рівні ноги. Вони були ледь живі від пережитого, проте зітхнули з полегшенням. Хлопчики довго дивилися вслід волоцюгам крізь щілини в дерев’яних стінах. Піти за ними? Ні за що! Добре хоч, що вдалося спустилися вниз, не зламавши собі шиї. Вони пішли назад до міста іншим шляхом, через гору. Розмовляли вони мало, бо цілу дорогу подумки лаяли себе: це ж треба було додуматись принести сюди кайло з лопатою! Якби не це, індіанець Джо і не подумав би про можливу небезпеку. Він закопав би срібло разом із золотом у будинку, доки не «помститься», а потім виявилося б, що гроші, на превеликий жаль, зникли. Так, вийшло — гірше нікуди. І треба ж було їм принести сюди кайло й лопату!

Вони вирішили пильно стежити за «іспанцем», коли той знову з’явиться в місті, шукаючи нагоди для своєї помсти. Може, їм вдасться дізнатись, де той «номер другий». Раптом у Тома блиснула страшна думка:

— Помста! А що, коли це про нас, Геку?

— Ох, не ятри душу! — сказав Гек, завмираючи від страху.

Вони розмовляли про це до самого міста й вирішили, що індіанець, певно, мав на увазі когось іншого, — наприклад, одного лише Тома, адже він один давав свідчення у суді.

Тома, однак, мало втішила думка, що небезпека загрожує лише йому одному. На його переконання, разом боятися було б приємніше.

Пригоди цього дня мучили Тома навіть уві сні. Чотири рази він простягав руки до скарбу, і чотири рази він зникав, як тільки Том починав прокидатись і усвідомлювати сумну дійсність. Під ранок, лежачи в ліжку та пригадуючи подробиці вчорашньої пригоди, він зі здивуванням помітив, що вона якось відійшла від нього, ніби вкрилася туманом, — так, наче це все трапилось у іншому світі або дуже давно. Він подумав, що, можливо, ця пригода лише наснилася йому! На доказ цього Том знайшов переконливу обставину: такої купи срібла та золота, яку він учора бачив, просто не могло бути. Досі він ніколи не бачив навіть десяти доларів одразу, тому, як і кожен хлопчик із небагатої сім’ї, вважав, що всі балачки про «сотні» та «тисячі» — це просто так, для красного слівця, а насправді таких грошей і не буває. Він ніколи не міг навіть уявити, що у когось в кишені може лежати такий скарб, як сотня доларів готівкою. Якби поцікавитися в нього, як він уявляє скарб, то з’ясувалося б, що це для нього пригорща мідяків та ціла гора туманних, чудових, недосяжних доларів.

Однак чим більше Том думав про пригоду, тим яскравіше та виразніше проступали в його пам’яті її деталі, й незабаром він почав схилятися до думки, що, певно, це був зовсім і не сон. Треба було якось це швиденько з’ясувати. Хлопець нашвидку поснідав, а потім пішов шукати Гека.

Гек сидів на борту великого човна, байдуже бовтав ногами у воді, й вигляд у нього був похмурий. Том вирішив, що треба дати змогу Геку першому заговорити про вчорашнє. Якщо ж він не заговорить, значить, все це Тому просто наснилося.