— Джо, ти янгол. Скільки житиму — буду молитись за тебе, — і Поттер заплакав.

— Ну, добре, годі вже. Зараз не час нюні розпускати. Ти йди в цей бік, а я піду в інший. Ну, ворушись, та дивись, щоб не лишилося доказів.

Поттер спочатку рушив швидким кроком, а потім кинувся бігти. Метис довго стояв і дивився йому вслід. Потім пробурмотів:

— Якщо його так оглушив удар, та якщо він досі такий п’яний, як здається, то й не згадає про ніж. А якщо і згадає, то побоїться прийти за ним сам на цвинтар — душа в нього куряча.

Через кілька хвилин лише місяць дивився на вбитого лікаря, на труп у ковдрі, на домовину без кришки та розриту могилу. І знову запанувала мертва тиша.

Обидва хлопчики щодуху бігли до містечка, знемагаючи від страху. Час від часу вони перелякано озиралися, наче очікуючи погоні. Кожен пеньок, що виростав перед ними з темряви, здавався їм людиною, ворогом і примушував завмирати від жаху. А коли вони пробігали повз поодинокі будиночки — вже в передмісті, то від гавкоту розбуджених сторожових собак у них на ногах ніби виросли крила.

— Якби тільки добігти до старого шкіряного заводу! — прошепотів Том, задихаючись після кожного слова. — Я більше не можу!

У відповідь Гекльберрі тільки голосно сопів, і обидва хлопчики з останніх сил помчали до бажаної мети, не спускаючи з неї очей. Ця мета наближалась, і ось нарешті вони пліч-о-пліч влетіли в прочинені двері й упали на долівку рятівної будівлі, радісні й захекані. Помалу вони віддихалися, серця стали битися рівніше, і Том прошепотів:

— Гекльберрі, чим, по-твоєму, це скінчиться?

— Якщо лікар Робінсон помре, то скінчиться шибеницею.

— Ти так думаєш?

— Я не думаю, я знаю.

Том промовчав, а потім знову запитав:

— А хто ж їх викриє? Ми з тобою?

— Що ти таке мелеш? Хтозна, що може бути. А раптом індіанця Джо не повісять? Він же нас повбиває, не зразу, то потім, це ж ясно, як день.

— Я й сам так думав, Геку.

— Якщо доносити, то краще хай Меф Поттер доносить, якщо він такий дурень, що вв’язався у гнилу справу, та ще й п’яниця — п’яному ж море по коліно.

Том нічого не відповів — він думав. Потім прошепотів:

— Геку, але ж Меф Поттер не знає нічого. Як же він зможе донести?

— Чого це він нічого не знає?

— Бо він звалився, як лантух, якраз коли індіанець Джо замахнувся ножем. Ти думаєш, він встиг щось побачити? Хіба ж він щось знає?

— Їй-богу, це правда, Томе!

— А ще знаєш що? Може, він від того удару дошкою теж ноги протягне.

— Ну, це навряд, Томе. Він же був під мухою, це зразу видно, та й взагалі він ніколи тверезий не буває. Взяти хоча би мого батька: коли заллє очі, можна бити його чим хочеш… хоч і дзвіницею, нічого йому не буде. Він і сам це каже. Так і Меф Поттер. От якби він був тверезий, тоді міг би й дуба врізати від такого духопелика, та й це ще як сказати.

Том знову задумався і сказав:

— Геккі, а ти не проговоришся?

— Томе, проговоритися нам ніяк не можна. Сам знаєш: якщо цього індіанського чорта не повісять, він довго думати не буде — потопить нас, як кошенят. Тут тільки проговорись! Так що, Томе, давай поклянемося один одному, що будемо мовчати. Без цього не обійтись.

— Що ж, я не проти. Так буде найкраще. Треба підняти руку і присягнути, що…

— Ні, треба не так. Це годиться для якихось дрібничок, особливо для дівчат: вони точно проговоряться, якщо попадуться. А тут серйозна справа, отже, треба писати. І обов’язково кров’ю.

Тому така ідея припала до душі. У цьому було щось таємниче, незрозуміле та страшне: ніч, жахливий випадок, моторошні обставини — все пасувало одне до одного. Хлопець підібрав соснову тріску, що біліла в місячному світлі, дістав із кишені шмат червоної породи, сів так, щоб світло падало на його роботу, і з натугою заходився шкрябати, прикушуючи язика, коли виводив товсті штрихи, і висовуючи його, коли працював над тоненькими.

Зрештою Том написав такі рядки:

«Гек Фінн і Том Сойєр клянуться, що будуть тримати язика за зубами щодо ЦІЄЇ СПРАВИ, а якщо ми комусь скажемо або напишемо хоча б слово, то вмерти нам на цьому ж місці».

Гекльберрі щиро захоплювався легкістю, з якою Том усе це написав, і його красномовством. Він хутко витягнув шпильку із лацкана і збирався вже було колоти собі палець, але Том сказав:

— Зажди, не треба. Шпилька ж мідна. А раптом на ній яр-мідянка?

— Що за яр-мідянка?

— Отрута, ось що. Проковтни хоч крапельку, тоді дізнаєшся.

Том розмотав нитку на одній зі своїх голок, і кожен із хлопчаків, уколовши великого пальця, витиснув з нього по краплі крові. Зробивши це кілька разів і користуючись мізинцем замість пера, Том примудрився написати перші літері свого імені. Потім він показав Гекльберрі, як пишуть «Г» та «Ф», і присягу було складено. Хлопці закопали тріску під стіною під супровід різних таємничих церемоній та заклинань, і після цього можна було вважати, що їхні язики на прив’язі, роти на замку, а ключ від нього викинуто геть.

— Томе, — прошепотів Гекльберрі, — а це нам допоможе тримати язик за зубами?

— Звісно, допоможе. Що б не сталося, треба мовчати. Інакше помремо на місці, чи ти забув?

— Та… чого ж, пам’ятаю.

Хлопці ще якийсь час продовжували перешіптуватись. І раптом протяжно й зловісно завив собака — зовсім поряд, за десяток кроків від них. Вони перелякано притиснулись один до одного.

— На кого це він виє? — ледве дихаючи, прошепотів Гек.

— Не знаю, поглянь у щілину. Давай швидше!

— Ні, краще ти подивися, Томе!

— Не можу, ну ніяк не можу, Геку!

— Та поглянь! Знову він виє.

— Ну, слава Богу, — прошепотів Том. — Я упізнав голос цього пса. Це собака Харбісона.

— Це добре, бо, знаєш, Томе, я просто до смерті злякався. Думав, бродячий пес.

Собака завив знову. У хлопців знову серце завмерло.

— Ой, це не той пес! — прошепотів Гекльберрі. — Поглянь, Томе!

У Тома жижки тремтіли від страху, але цього разу він здався і припав оком до щілини. А тоді промовив, здригнувшись:

— Ой, це таки бродячий пес!

— Швидше, Томе, швидше! На кого це він?

— Певно, на нас обох. Ми ж зовсім поряд.

— Ну, Томе, ми попали. І я знаю, куди потраплю, це ясно. Гріхів у мене хоч завалися.

— А нехай йому западеться! Ось що значить линяти від школи і робити, що не велено. Я міг би поводитися не гірше, ніж Сід, якби постарався, — так ні, не хотів. Якщо тільки мені цього разу вдасться викрутитися, я сидітиму в недільній школі день і ніч! — і Том почав потихеньку схлипувати.

— Це ти погано поводився? — і Гекльберрі теж засопів. — Та що ти, Томе Сойєр! У порівнянні зі мною ти просто янгол. Боже ж ти мій, аби мені бути хоча б наполовину таким хорошим, як ти!

Том раптом перестав схлипувати й прошепотів:

— Дивись, Геку! Собака сидить до нас задом! Гек подивився і зрадів:

— Дійсно, їй-богу, задом! А раніше як сидів?

— І раніше теж. А я, дурень, і не помітив. Ой, як здорово! Але… На кого ж тоді він виє?

Собака перестав вити. Том нашорошив вуха:

— Тихо. Що це таке? — шепнув він.

— Схоже… Ніби свиня хрюкає. Ні, Томе, це хтось хропе.

— Дійсно, таки хропе. А де ж це, Геку?

— По-моєму, он там, у тому кінці. Наче звідти чути. Батько там ночував іноді разом зі свинями, тільки це не він. Він хропе так, що хай Бог милує, ледве дах не зносить. Та й, думаю, він більше до нас у місто не повернеться.

Хлопчикам знову захотілося пригод.

— Геку, давай підійдемо подивимось, якщо ти не боїшся.

— Щось не хочеться, Томе. А раптом це індіанець Джо?

Том злякався. Але незабаром цікавість пересилила страх, і хлопчики все ж таки вирішили подивитися. Вони домовились, що кинуться навтьоки, щойно хропіння припиниться, і почали навшпиньки підкрадатися до сплячого. Том попереду, а Гек позаду. Їм залишалося кроків зо п’ять, аж раптом Том наступив на палицю, і вона з тріском зламалася. Чоловік застогнав, завовтузився, і місячне світло впало на його обличчя. Це був Меф Поттер. Коли він поворухнувся, душа хлопчиків знову втекла у п’яти, і будь-яка надія їх полишила. Але тепер всі страхи зникли. Вони, скрадаючись, вибралися за напівзруйновану огорожу й зупинилися неподалік, щоб обмінятися на прощання декількома словами. І тут знову пролунало протяжне, тужне виття. Хлопчики озирнулися і побачили, що пес стоїть за кілька кроків від того місця, де лежить Меф Поттер, мордою до нього, й виє, задерши голову догори.