Вирішено! Він обрав свій життєвий шлях. Він тікає з дому й починає нове життя. Вже завтра вранці. Отже, треба починати готуватися. Треба зібрати все своє майно. Том підійшов до гнилого стовбура, що лежав поблизу, і ножиком почав рити під ним землю. Незабаром лезо наткнулося на дерево, й зі звуку було чути, що всередині порожнина. Том засунув руку в ямку і співучо проказав таке замовляння:

— Чого тут не було, хай з’явиться! Що тут лежало, хай зостанеться!

Потім Том розгріб землю руками: стало видно соснову тріску. Він витягнув її — відкрився маленький затишний сховок, де дно і стінки були викладені трісками. Там лежала одна кулька. Том був безмежно здивований. Він розгублено почухав потилицю й сказав:

— Ну, це вже нікуди не годиться!

Він спересердя закинув кульку чимдалі й задумався. Справа в тому, що він, як й інші хлопці, покладав великі надії на одне повір’я, надійне, як камінь, а воно його підвело. Якщо закопати кульку і прочитати при цьому потрібне замовляння, то через два тижні разом із нею знайдуться всі кульки, які ти загубив, як би далеко одна від одної вони не лежали. І виявилося, що все це брехня, навіть говорити нема про що. Все, у що вірив Том, похитнулося до самих підвалин. Він багато разів чув, що іншим це вдавалося, і жодного разу не чув, щоб хтось зазнав невдачі. Том зовсім забув, що кожного разу, коли він сам намагався випробувати цей метод, то ніяк не міг знайти свій сховок. Деякий час він ламав голову над цією загадкою й нарешті подумав, що тут, певно, не обійшлось без відьми, яка все зіпсувала. Хлопець вирішив, що це треба перевірити; оглянувся довкола і побачив у піску дірочку. Він ліг на землю, приклав губи до дірочки й покликав:

— Жуче, маєш ти сказати, що я дуже хочу знати! Жуче, маєш ти сказати, що я дуже хочу знати!

Пісок заворушився, на одну мить з’явився маленький чорний жучок і злякано шугнув назад у дірку.

— Боїться сказати! Так і є, це відьма начарувала! Так я і знав.

Том добре знав, що з відьмами важко домовитись, не варто і пробувати, того він махнув рукою на свій замір. Проте хлопчик подумав, що, певно, варто було би знайти кульку, яку він викинув, і терпляче заходився шукати. Але знайти кульку не зміг. Тоді він повернувся до сховку, став на те місце, з якого кинув кульку, вийняв із кишені другу кульку і метнув її в тому ж напрямку, примовляючи:

— Брате, йди шукати брата!

Він помітив, куди впала кулька, побіг туди й почав шукати. Певно, кулька впала надто близько або дуже далеко. Том ще двічі посилав «брата» на пошуки. Остання спроба виявилася вдалою: кульки лежали за два кроки одна від одної.

Якраз у цю мить під зеленим склепінням лісу почувся слабкий звук іграшкового жерстяного ріжка. Том скинув куртку і штани, зробив із підтяжок пояс, розгріб хмиз за поваленим деревом і знайшов там саморобний лук і стріли, дерев’яний меч і жерстяний ріжок; миттю він підхопив усі ці речі й кинувся бігти — босоніж, у розхристаній сорочці.

Незабаром він зупинився під високим в’язом, просурмив ріжком у відповідь, а потім, ставши навшпиньки, став щось обережно видивлятися з-за дерева. Тоді звернувся до своїх уявних товаришів:

— Стійте, молодці! Не висовуйте носа із засади, доки я не дам знак!

Із лісу вийшов Джо Гарпер, у такому ж легкому вбранні й з таким же багатим озброєнням, як і Том. Том гукнув до нього:

— Стій! Хто наважився зайти в Шервудський ліс без мого дозволу?

— Гай Гісборн не потребує нічийого дозволу. А ти хто такий, що… що…

— …смієш вести таку мову? — підказав Том: вони говорили «по книжці» напам’ять.

— Хто ти такий, що смієш вести таку мову?

— Хто я? Робін Гуд, і твій нікчемний труп скоро про це дізнається.

— То ти справді цей славетний розбійник? Що ж, я буду радий схрестити з тобою мечі — вирішимо, кому бути господарем доріг у цьому веселому лісі. Нападай!

Вони схопилися за дерев’яні мечі, відкинувши решту обладунків на землю, стали в оборонну позицію, нога до ноги, і почали серйозний, обдуманий поєдинок, за всіма правилами бойового мистецтва: два удари вгору, два донизу. Раптом Том сказав:

— А тепер, якщо ти зрозумів, у чому штука, валяй веселіше!

І вони заходилися «валяти» так старанно, що зовсім захекалися і змокли. Нарешті Том крикнув:

— Падай! Та падай вже! Чого ти не падаєш?

— Не хочу! А чого ти сам не падаєш? Тобі більше перепало.

— То й що, це нічого не значить. Я ж не можу падати, коли в книжці цього немає. У книжці сказано: «І тоді одним потужним ударом у спину він зборов злощасного Га я Гісборна». Ти повинен повернутися, і тоді я тебе вдарю по спині.

З авторитетом книги сперечатися не годиться, тому Джо Гарпер підставив спину, отримав удар і упав.

— А тепер, — сказав Джо, встаючи, — давай я тебе вб’ю. Інакше буде нечесно.

— Ні, так не годиться; в книжці цього немає.

— Ну, знаєш, це просто свинство виходить.

— Добре, Джо, давай, ти будеш ченцем Туком або сином мельника і відлупцюєш мене палицею, або я буду шерифом Ноттінгемським, а ти станеш Робін Гудом і вб’єш мене.

Вони обоє лишилися задоволені таким рішенням, і всі ці подвиги були здійснені. Після цього Том знову став Робін Гудом, і черниця-зрадниця не перев’язала йому рану, щоб він сплив кров’ю. І нарешті Джо, зображуючи цілу зграю осиротілих розбійників та гірко ридаючи, відтягнув його подалі, вклав лук і стріли в ослаблі руки ватажка, і Том промовив: «Куди впаде ця стріла, там, під зеленим деревом, і поховайте бідаку Робіна Гуда». Потім він випустив стрілу, відкинувся на спину і помер би, якби не потрапив у кропиву, після чого підхопився на ноги досить жваво, як на покійника.

Хлопчики вдягнулися, сховали зброю і пішли додому, шкодуючи, що на світі немає більше розбійників, і розмірковуючи, чим їх може винагородити сучасна цивілізація за таку втрату. Вони говорили один одному, що швидше погодилися б стати на один рік розбійниками в Шервудському лісі, ніж президентами Сполучених Штатів на все життя.

Того вечора, як і завжди, Тома й Сіда відіслали спати о пів на десяту. Вони помолилися на ніч, і Сід невдовзі заснув. Том лежав із розплющеними очима і чекав на сигнал, аж тремтів від нетерпіння. Коли йому вже почало здаватися, що ось-ось світатиме, він почув, що годинник пробив десяту! От лихо! Крутитися в ліжку, як хотілося, він не міг, бо боявся розбудити Сіда. Того він лежав нерухомо, вдивляючись у темряву. Хлопчика оточувала гнітюча тиша. Поступово з цієї тиші почали вирізнятися окремі слабенькі, ледь чутні звуки. Чулося цокання годинника. Старі балки таємниче потріскували. Трохи поскрипували сходи. Певно, це блукали духи. Розмірене, неголосне хропіння долинало з кімнати тітоньки Поллі. А тут ще й цвіркун почав настирливо сюрчати — а де він сидить, не дізнаєшся, будь ти хоч який мудрагель. Потім Тома кинуло в холодний піт від зловісного постукування жука-могильника в стіні, поряд з узголів’ям ліжка, — це значило, що хтось у будинку скоро помре. Потім нічний вітер доніс звідкись здаля виття собаки, і на нього відгукнувся ледь чутним виттям інший пес десь ще далі. Том уже замучився чекати. Він був переконаний, що час зупинився і почалася вічність, та якось мимоволі задрімав; годинник пробив одинадцяту, але він цього вже не чув. І ось коли йому вже почало щось снитися, до його снів додалося тужливе нявкання. В сусідньому будинку грюкнуло вікно, і це розбудило Тома. Крик: «Тпрусь, проклята!» — і дзенькіт порожньої пляшки, що розбилася об стіну сараю, прогнали залишки сну. Вдягання забрало у хлопця не більше хвилини. Том виліз у вікно, навкарачки поповз по даху прибудови. Він обережно двічі нявкнув, тоді зіскочив на дах сараю, а звідти на землю. Гекльберрі Фінн був уже тут із дохлою кішкою. Хлопчики вирушили в путь; незабаром темрява поглинула їх. За півгодини вони вже крокували по коліно в траві за огорожею цвинтаря.

Як і багато цвинтарів у Західних штатах, цей був дуже старий. Він розкинувся на пагорбі милі за півтори від містечка. Благенька дерев’яна огорожа, яка оточувала цвинтар, подекуди похилилася всередину, а місцями — назовні, але ніде не стояла рівно. Весь цвинтар поріс травою та бур’яном. Старі могили провалилися; жоден могильний камінь не стояв, як годиться, на своєму місці; трухляві, поїдені червою надгробки похилилися над могилами, наче шукали підтримки й не знаходили її. «Світлій пам’яті та-кого-то» — було написано на них колись, але тепер рідко який надпис можна було розібрати навіть удень.