— Давай прихопимо рушниці й решту речей, — запропонував Гек.

— Ні, Геку, давай залишимо їх тут. Все це нам знадобиться, коли ми підемо в розбійники. Речі тут будемо зберігати і оргії теж тут будемо влаштовувати. Для оргій тут найзручніше місце.

— А що таке «оргії»?

— Не знаю… Але ж розбійники завжди влаштовують оргії, отже, і нам треба. Все, ходімо, Геку, бо ми щось тут засиділись. Певно, вже пізно, і їсти дуже хочеться… В човні перекусимо і покуримо.

Незабаром вони вийшли в гущавину чагарнику, обережно озирнулися навсібіч, побачили, що нікого нема, і попрямували до човна. Поки хлопчаки їли і курили, сонце почало хилитися до горизонту. Перепочивши, Том і Гек відштовхнулись від берега і попливли назад. Том гріб, тримаючись біля берега весь час, доки тривав літній присмерк, і весело балакав із Геком, а щойно стемніло, причалив до берега.

— Ось що, Геку, — сказав Том, — давай сховаємо гроші на сіннику вдови Дуглас, а вранці я прийду й ми їх порахуємо та поділимо, а тоді знайдемо для них у лісі безпечну місцину. Ти поки сиди тут і стережи, а я збігаю візьму візок Бенні Тейлора; я швидко — одна нога там, друга тут.

Він зник і незабаром повернувся з візком. Хлопці поклали в нього два мішки, накрили зверху ганчір’ям і почали підніматись на пагорб, тягнучи свій вантаж. Коли хлопчики порівнялися з будинком валлійця, вони спинилися, щоб перепочити. Щойно зібралися рушати далі, як на порозі з’явися господар:

— Агов, хто там?

— Гек Фінн і Том Сойєр!

— О, це добре! Ходіть зі мною, хлопчики, ми вас давно чекаємо. Ну, мерщій, ідіть уперед, а я потягну ваш візок. Однак він важкенький! Що це у вас? Цегла чи металолом?

— Металолом.

— Я так і думав. У нашому містечку всі хлопчаки готові збирати, не шкодуючи сил і часу, всілякі залізяки, за які їм перепадуть якісь копійки. А ось працювати не хочуть, навіть якщо їм запропонують удвічі більше. Але так вже людина влаштована. Ну, хутчіш, не топчіться!

Хлопчикам закортіло дізнатися, чого їм треба поспішати.

— Не скажу. Дізнаєтесь, коли прийдемо до місіс Дуглас.

Гек сказав не без тривоги (він давно звик до різних звинувачень):

— Містере Джонс, ми нічого такого не зробили.

Валлієць засміявся:

— Не знаю, не знаю, мій хлопчику. Щодо цього нічого не можу сказати. Та ви ж наче із вдовою в гарних стосунках…

— Вона до мене ставиться добре, це правда.

— То в чому ж справа? Чого тобі боятися?

Гек, який не звик швидко думати, ще не знайшов, що відповісти, коли його разом із Томом заштовхнули до вітальні вдови Дуглас. Містер Джонс залишив візок біля ґанку і зайшов слідом за хлопчиками.

У яскраво освітленій вітальні зібрались усі імениті жителі містечка. Тут були Тетчери, Гарпери, Роджерси, тітонька Поллі, Сід, Мері, священик, редактор місцевої газети і ще багато людей, всі святково вбрані.

Удова зустріла хлопчиків так ласкаво, як рідко зустрічають гостей, що з’явилися в такому вигляді: вони з ніг до голови були перемащені глиною та закапані свічковим салом. Тітонька Поллі почервоніла від сорому і, грізно насупивши брови, похитала головою. Та все ж хлопці почувалися значно гірше, ніж решта гостей. Містер Джонс сказав:

— Том ще не заходив додому, я вже було подумав, що не знайду його, аж раптом зустрівся з ним та Геком біля власних дверей і одразу привів їх сюди.

— Це ви правильно зробили, — сказала вдова. — Ходімо зі мною, діти.

Вона привела їх у спальню.

— Умийтесь і перевдягніться, — сказала місіс Дуглас. — Тут два нові костюми, сорочки, шкарпетки — все, що потрібно. Це, власне, для Гека… Ні, не дякуй, Геку! Один костюм купила я, а другий — містер Джонсон. Але вони вам обом згодяться. Одягайтесь, ми почекаємо. Коли будете готові, спускайтеся вниз.

І вона вийшла.

— Томе, — сказав Гек, — ми можемо втекти через вікно, якщо знайдеться мотузка. Вікно не дуже високо від землі.

— Дурниці, нащо нам утікати?

— Ну, знаєш, не звик я до такої компанії. Мені такого не витримати. Я вниз не піду, так і знай.

— Дурниці, чого боятись! Я ось нітрохи не хвилююсь. І ти не бійся, я не дам тебе скривдити.

З’явився Сід.

— Томе, — сказав він, — тітонька тебе чекала цілий день. Мері приготувала твій недільний костюм і все хвилювалась, куди ти запропастився… Слухайте, а чого це у вас весь одяг замащений глиною і закапаний свічкою?

— Ось що, шановний, не пхай носа не в свою справу. Ти скажи-но краще, що це тут таке затівається?

— Просто вечірка у вдови, вона їх часто влаштовує. Сьогодні — на честь валлійця з синами, за те, що врятували її тоді вночі. А якщо хочеш, я тобі можу ще дещо розказати.

— Ну, що?

— Ось що: містер Джонс збирається сьогодні ввечері всіх здивувати, але я чув, як він розказував по секрету тітоньці Поллі, тож тепер це ніякий не секрет. Усі давно знають, і вдова теж, хоч і вдає, нібито їй нічого не відомо. Саме тому містер Джонс неодмінно хотів, щоб Гек був тут, без Гека в них нічого не вийде, розумієш?

— Який секрет, про що?

— Про Гека, що це він вистежив бандитів. Містер Джонс думає, що здивує всіх своїм сюрпризом, а по-моєму, ніхто навіть не почухається.

Сід радісно захихотів.

— Сіде, це ти всім розказав?

— А тобі не все одно? Хтось сказав, та й усе.

— Сіде, лише одна людина в нашому містечку здатна на таку гидоту — це ти. Якби на місці Гека опинився ти, то ганебно утік би й нікому навіть не пікнув про злочинців. Ти тільки й можеш, що робити різні капості, і не можеш витримати, коли інших хвалять за щось хороше. Ось тобі за це! Дякувати не треба, як каже вдова.

Том дав Сідові гарного запотиличника й стусанами виштовхав його за двері.

— Біжи, жалійся тітоньці Поллі, якщо вистачить сміливості, тоді ще й завтра отримаєш.

За кілька хвилин гості вдови сиділи за столом і вечеряли, а для дітей були накриті маленькі столики біля стіни, за звичаєм тих місць та того часу.

Вибравши відповідний момент, містер Джонс звернувся до присутніх із коротенькою промовою. Він подякував вдові за честь, яку вона виявила йому та його синам, і урочисто оголосив, що серед присутніх є ще одна людина, чия скромність… І так далі, й таке інше. Містер Джонс був великим майстром театральних ефектів. Він з великою акторською майстерністю розкрив присутнім таємницю Гека, розповівши про його участь у недавніх подіях. Щоправда, ефект був не такий сильний, якого можна було сподіватися за інших, більш щасливих обставин. Однак вдова дуже природно вдала здивування й наговорила Геку стільки ласкавих слів, так хвалила та дякувала йому, що він і думати забув про нестерпні муки від нового костюма, бо витримати загальну увагу та похвали було ще важче.

Вдова тут же оголосила, що вирішила взяти Гека на виховання, а потім, коли знайдуться на це гроші, вона допоможе йому завести якусь власну справу. Тут настала черга Тома. Він сказав:

— Геку не треба допомагати грошима. Він і сам багатий.

Лише необхідність дотримання правил гарного тону перешкодила гостям зустріти цей милий жарт дружним сміхом, який показав би, що вони оцінили дотепність Тома. Але й мовчання вийшло досить незручним. Том перший його порушив:

— Гек має гроші. Ви, може, не повірите, але грошей у нього багато. І можете не сміятися, зараз я вам покажу. Заждіть хвилинку.

Том вибіг за двері. Всі гості розгублено і з цікавістю позирали один на одного й кидали запитальні погляди на Гека, в якого геть відняло мову.

— Сіде, що таке з Томом? — спитала тітонька Поллі. — Він… Хоча від нього просто не знаєш, чого чекати. Я за все своє життя…

Вона не встигла закінчити фразу, бо до вітальні увійшов Том, згинаючись під тягарем мішків. Він висипав купу золотих монет на стіл зі словами:

— Ну ось, що я вам казав?! Одна половина Гека, а друга — моя!

Від такої картини у всіх гостей перехопило подих. Деякий час вони мовчки дивились на золото. Потім усі разом стали вимагати пояснень. Том охоче погодився. Його розповідь була довгою, але надзвичайно захоплюючою! Всі слухали, як зачаровані, не сміючи вставити ані словечка. Коли Том закінчив, містер Джонс сказав: