— Як так? — і Гекльберрі пильно подивився в очі приятелю. — Томе, невже ти хочеш сказати, що знову напав на слід цих грошей?

— Геку, вони в печері! Очі Гека загорілися.

— Повтори, що ти сказав, Томе!

— Гроші в печері!

— Томе, скажи чесно: ти жартуєш чи це правда?

— Правда, Геку, які там жарти! Хочеш піти туди зі мною, щоб допомогти дістати скарб?

— Ще б пак! Звісно, хочу! Тільки треба робити якісь позначки, бо інакше ми заблукаємо.

— Геку, нам нічого боятися, ми нічим не ризикуємо.

— От здорово! А чому ти думаєш, що гроші…

— Потерпи, сам побачиш. Якщо ми не знайдемо гроші, я тобі віддам свій барабан, усе віддам, що в мене є. Їй-Богу, віддам!

— Ну добре, домовились. А коли можна піти?

— Та хоч зараз, якщо хочеш! У тебе сил вистачить?

— А це далеко від входу? Я вже днів зо три чи чотири на ногах, ходжу потихеньку, але більше однієї милі пройти не зможу, куди там!

— Якщо йти, як усі ходять, то миль зо п’ять, але я поведу тебе найкоротшою дорогою, про яку, крім мене, ніхто не знає. Я тебе відвезу на човні, Геку, до самісінького входу. Буду сам гребти туди і назад. Тобі навіть пальцем поворухнути не доведеться.

— Давай зараз і поїдемо!

— Добре. Візьмемо хліба з м’ясом, люльки, два — три мішки, моток мотузки для змія і кілька цих нових штучок, які називаються сірниками. Знаєш, я не раз пошкодував, що їх зі мною не було там, у печері!

Одразу по обіді хлопчики позичили човен у одного чоловіка, якого саме не було вдома, і вирушили в дорогу. Коли вони проминули головний вхід до печери і пропливли ще кілька миль, Том сказав:

— Бачиш цей крутий схил? Він здається гладеньким і рівним, ні будинків, ні складів деревини, і кущі всюди однакові. А бачиш білу пляму он там, де зсув? Це і є моя прикмета. Тепер ми причалимо до берега.

Вони зійшли на берег.

— Ну, Геку, з того місця, де ти зараз стоїш, можна вудкою дістати до входу. А спробуй-но його знайти.

Гек обшукав усе навколо, але нічого не знайшов. Том із гордістю зайшов у густий чагарник і сказав:

— Ось він! Поглянь, Геку! Такої зручної лазівки ніде більше не знайти. Але ти нікому нічичирк! Я ж давно збираюся в розбійники, та все не було зручної схованки, і де її шукати — невідомо. А тепер ця лазівка наша. Ми нікому про неї не скажемо, лише Джо Гарперу та Бену Роджерсу, — треба ж, щоб зібралася банда, бо лише удвох — що то за гра! Банда Тома Сойєра — гарно звучить, правда, Геку?

— Ще б пак! А кого ж ми будемо грабувати?

— Та хоч кого! Влаштуємо засідку і будемо нападати на подорожніх — розбійники так завжди роблять.

— А вбивати полонених будемо?

— Ну ні, не завжди. Будемо тримати їх у печері, доки не заплатять викуп.

— А що це таке — викуп?

— Гроші. Примушуєш їх позичити, скільки вдасться, у знайомих, і заплатити тобі. Ну, а якщо протягом року викупу немає, тоді вбиваєш. Таке правило. Тільки жінок не вбивають. Жінок тримають у полоні, а вбивати їх не можна. Вони завжди вродливі, багаті й страшенно всього бояться. Забираєш у них годинники, прикраси, але розмовляти з ними треба ввічливо і капелюха знімати. На світі немає нікого, хто був би більш ввічливим, ніж розбійники, це ти в будь-якій книжці прочитаєш. Ну, жінки одразу в тебе закохуються і коли поживуть у печері тиждень-другий, то перестають рюмсати і вже їх звідти й не виженеш. Проганяєш їх геть, а вони покрутяться — і назад приходять. У всіх книжках так.

— Та це ж просто чудово, Томе! Я думаю, це навіть краще, ніж бути піратом.

— Ще б не краще! І додому ближче, і цирк за два кроки, та й взагалі…

На цей час усе було готово, і хлопчики увійшли в печеру. Том ішов попереду. Вони дійшли до кінця галереї, закріпили там свої мотузки й рушили далі. Незабаром вони були вже біля джерела. Том мимоволі здригнувся всім тілом. Він показав Геку залишок ґнота на купці глини біля самої стіни і описав, як вони з Беккі стежили за полум’ям свічі, яке повільно згасало.

Тепер хлопчики розмовляли пошепки, бо тиша і морок печери пригнічували їх. Вони продовжували свій шлях; потім повернули в інший коридор й нарешті підійшли до провалу. При світлі свічок виявилось, що це, власне, й не провал, а глинистий обрив футів на двадцять чи тридцять. Том прошепотів:

— Тепер я тобі покажу одну штуку, Геку. Він підняв свічку вище і сказав:

— Спробуй зазирнути подалі за ріг. Бачиш? Он там, на великому камені, намальовано кіптявою від свічки.

— Та це ж хрест!

— А де у нас номер другий? Під хрестом, правильно? Якраз тут я бачив індіанця Джо зі свічкою в руці.

Гек довго дивився на таємничий знак, а потім сказав тремтячим голосом:

— Томе, давай краще підемо звідси!

— Як?! І залишимо скарб?

— Так… залишимо. Дух індіанця Джо, певно, блукає десь поблизу.

— Ні, не тут, аж ніяк не тут. Якщо він і бродить, то там, де індіанець Джо помер, тобто біля входу до печери, за п’ять миль звідси.

— Ні, Томе. Він блукає десь тут, біля грошей. Я знаю всі звичаї духів, та й тобі вони теж відомі.

Том подумав, що Гек, можливо, має рацію, і страх почав закрадатися йому в душу. Та раптом його осяяло:

— Слухай, Геку, які ж ми з тобою й телепні! Адже дух індіанця не може блукати там, де хрест!

Аргумент був переконливий.

— А й справді… Я не подумав… Маєш рацію, наше щастя, що тут хрест. Давай спустимось та пошукаємо скарб.

Том почав спускатися першим, по дорозі вирубуючи в глині сходинки. Гек рушив за ним. Із печери, де лежав великий камінь, вели чотири галереї. Хлопчики обдивилися три з них і нічого не знайшли. В четвертій, яка була ближче до каменя, вони побачили глибоку нору; в ній були постелені ковдри, лежала стара підтяжка, шкуринка від окосту, повністю обгризені курячі кістки. Але скрині там не було. Хлопчики ретельно оглянули все навколо, але нічого не знайшли. Нарешті Том сказав:

— Він же казав, що під хрестом. Це й є під хрестом. Не зовсім, але близько. Не може ж скриня бути під самим каменем, бо він вріс у землю.

Хлопчаки обшукали все ще раз, і знову без успіху. Стомлені й засмучені, вони сіли перепочити. Гекові нічого не приходило в голову. Раптом Том сказав:

— Поглянь, Геку, з одного боку каменя є сліди і земля заляпана свічковим салом, а з другого нічого нема. Як ти думаєш, чому? По-моєму, гроші під каменем. Спробую тут покопати.

— Це ти непогано придумав, Томе! — жваво підхопив Гек.

Том витягнув свій ніж, «справжній Барлоу»; він не прокопав і чотирьох дюймів, як наштовхнувся на щось дерев’яне.

— Ого! Геку, ти чуєш?

Гек теж почав рити й вигрібати землю руками. Незабаром стало видно дошки, які одразу полетіли вбік. За ним виявилась розщелина, яка вела під камінь. Том заглянув усередину і засунув свічку якомога далі, але кінця розщелини все ж побачити не зміг. Він сказав, що піде подивиться. Зігнувшись, він поліз під камінь. Звивистий прохід вів углиб. Том ішов першим, Гек — за ним. Вони повернули спочатку праворуч, потім ліворуч. Коли хлопці проминули ще один короткий поворот, Том вигукнув:

— Що це, Геку, поглянь!

Перед ними була та сама скриня, наповнена золотом. Вона стояла в затишній печерці; поряд хлопчики побачили порожню бочку з-під пороху, дві рушниці в шкіряних чохлах, дві чи три пари старих мокасинів, шкіряний ремінь та інший мотлох, який від вологи промок наскрізь.

— Нарешті! — сказав Гек, запустивши руки в купу тьмяних монет. — Ми з тобою тепер багачі, Томе!

— Геку, я завжди знав, що ці гроші нам дістануться. Не віриться навіть, але ж таки дісталися! Ну, годі розмов, треба виносити ці гроші. Ану, дай-но я спробую підняти скриню.

Скриня важила фунтів зо п’ятдесят. Тому вдалося її підняти, але нести було дуже важко і незручно.

— Я так і думав, — сказав він. — Пам’ятаєш, коли вони підняли цю скриню там, у будинку із привидами, — тоді видно було, що їм важко. Добре, що я не забув прихопити з собою мішки.

Незабаром гроші було пересипано в мішки, і хлопчики поволочили їх до каменя, який був позначений хрестом.